Врятовані від Голокосту

Пропонуємо вашій увазі спогади Тадеуша Ольшанського про старий Станиславів, які вперше публікуються українською (із книги “Станиславів однак живе”, 2010).

 

«Шалом, пане Тадеушу! Мене звати Беба Камін. Уже 43 роки я проживаю в Ізраїлі. Мої батьки і брати – усі народжені в Станиславові, окрім мене. Я народилася в Узбекистані. Але прадідусь і прабабуся, навіть їхні батьки – усі зі Станиславова! Тепер зрозуміло, що для мене означає Станиславів! На жаль, уже нікого з нами немає…»

Тадеуш Ольшанський
Тадеуш Ольшанський

Так розпочалася наша кореспонденція, внаслідок якої я можу представити долю однієї з тисяч єврейських родин Станиславова. Наблизити світ, який був знищений. Світ єврейської бідноти, відділений від елегантних вулиць середмістя і бачений лише з відстані. Ба більше, мене навіть від нього ізолювали, берегли, аби я цієї біди не побачив. Я знав тільки, що щось таке існує. Що в одному чи двох приміщеннях тісняться багатодітні єврейські родини, разом із козами, які їх годували. Єврейські вулички тягнулися не тільки в кварталі Бельведер, але й неподалік синагоги, між ринком і площею Міцкевича. Там завжди смерділо часником і козою. Оце й усе, що я знав.

«Родина мого тата була дуже бідна, – описує Беба Камін. – Мама йому померла, коли він мав заледве три роки. Батько мого тата, мій дідусь Фрідель Баумель, самотньо утримував і виховував п’ятірко дітей (…)»

Це був злам ХІХ і ХХ ст., Баумель працював з ранку до ночі на фабриці обробки шкіри Марґошеса. Але коли Марґошес по-хижацьки збільшував свій маєток, Баумель мав спалені різними кислотами долоні, які ніколи не гоїлися. Вранці він просив дітей, аби защепили йому ґудзики сорочки, бо мав закривавлені пальці. І кашляв, бо легені теж були ушкоджені.

Другий дідусь із родини Беби Камін – Герш Юзіпер у віці 19 років поплив кораблем до Нью-Йорка, щоб там шукати грошей і щастя. На думку родини, Герш збожеволів, бо через три роки на нього напала така туга за Станиславовом, що він повернувся до своїх. Аби відразу ж піти на війну, потрапити в італійський полон і пропасти аж на шість років. Тільки після того він повернувся до свого Станиславова, без якого не міг жити. З допомогою своєї дружини, красивої й інтелігентної Ґолди Діаманд, яка теж вийшла зі злиднів, у 1928 р. він купив малий будиночок на вул. Чистій, і вони разом поступово примножували скромний маєток. Саме на Бельведері. Там зійшлися дороги обох єврейських родин – трохи багатших Юзіперів із бідними Баумелями, які проживали на цій самій вулиці, через кілька будиночків. Шлюб Гелени з Натаном поєднав в одну дві великі родини. Їхні будиночки мали маленькі садочки.

«Моя мама, Гелена, навчалася в Станиславові в промисловій школі, – згадує Беба Камін. – Мама мала великий талант в образотворчому мистецтві. Її роботи висилали на різні виставки і конкурси. Мама не закінчила школу, бо вийшла заміж у 1933 р. і як одружена жінка, згідно зі статутом, була змушена покинути стіни школи.

Із вибухом війни цей світ зник. У вересні 1939 р. не всі євреї в Станиславові тріумфально вітали прихід совітів. Особливо Юзіпери. Вони вже мали малий млин, комору на збіжжя, склад. Совіти усе це відразу націоналізували. Дідусь Герш втратив доробок усього життя. Німці атакували Радянський Союз. Натан, який був головою родини, самовільно прийняв рішення: втікаємо, не важливо куди, аби якнайдалі! Він не слухав старших, хоч вони радили не покидати дому: «Усюди хаос, треба залишитися, перечекати, усе швидко мине, німці – це культура…» Він відвіз синів, дружину, хвору бабцю Ґолду, усю родину на залізничний вокзал. Тільки дідусь Герш залишився. Він був свято переконаний, що все швидко закінчиться і треба пильнувати дім, аби було куди повернутися. Він за це поплатився життям. Як і понад 20 тисяч станиславівських євреїв, бо тоді мало хто зважився покинути добро. Скільки могло вирушити в невідомість? Сто, двісті? Найбільше кількасот. Переважно боялися ті, котрі підтримали радянську владу. Натан встиг посадити родину до вагонів, що стояли на вокзалі.

Потяг із утікачами вирушив у дорогу тільки через два дні. Перші бомбардування догнали його ще в Станиславові. Потім були чергові ночі і дні, степи. Тільки зірки на небі допровадили потяг до Актюбінська в Казахстані, а звідти – до Намангана в Узбекистані. Панував голод, навіть з водою було важко. Пекло. Але Натан дістався Києва, він отримав у евакопункті перепустку, бо без неї єврея із Польщі визнали б шпигуном і розстріляли б. З тією перепусткою він дістався до тьоті Тоби в Сімферополі і там через Червоний Хрест почав шукати родину. Було чудом, що йому вдалося віднайти дружину з дітьми і бабцею Ґолдою! Саме тому Беба народилася в Узбекистані. Однак коли вона з’явилася на світ, батька вже знову не було. Він пішов до польського війська. Він хотів до Андерса, потрапив у Берлінґ. З Першою армією він пройшов увесь бойовий шлях, через битви за Брест, Варшаву аж до Познані, де в лютому 1945 р. його важко поранили.

Беба завдячує своїм життям бабці Ґолді. Мама впала у відчай, коли Натан пішов до війська, хотіла скинути. Ґолда сказала, що дитина, яка має народитися, врятує тата, що він повернеться живий і здоровий додому. А потім, коли в грудях матері не було молока, вона знайшла сусідку китайського походження – Тоню, котра теж народила дитину, і вона вигодувала Бебу. І справді, після шпитальних блукань і закінчення війни батько, правда, на милицях, але до Намангана дістався.

12421308_933872476726028_1065879993_n

Кому ще, скільком єврейським родинам зі Станиславова вдалося врятуватися від знищення?

Насамперед найбагатшим, як Лібермани. Вони були власниками фабрики дріжджів і ректифікації спирту. Мали свою резиденцію на території фабрики, неподалік моста на Бистриці Солотвинській. Сад, живоплоти, декоративні дерева відділяли палац від силосів, хлівів і фабричних цехів. Біля палацика був корт, басейн, навіть ковзанка, тераси із видом на луги і Бистрицю. Оточені численною обслугою, Лібермани жили по-королівськи. У переддень вибуху війни, серпневого ранку, під палац заїхав чорний б’юік, і вся родина Ліберманів, в великому поспіху, без багажу, тільки з відрами, повними золота, виїхала зі Станиславова.

Однак цим першим шансом скористалися нечисленні. Єврейське населення станиславівського воєводства було прив’язане до своїх містечок із синагогами, до магазинчиків, верстатів, будиночків, навіть до своїх злиднів. Не кажучи про єврейську інтелігенцію – адвокатів, купців, лікарів, інженерів, яким добре велося. Усі були вкорінені в краєвид, почувалися вдома. Чому і куди повинні були втікати?

Хто не евакуювався в червні 1941 р з совітами, мав ще нагоду втекти в Угорщину. Угорці після того, як вступили у Станиславів, упродовж усього липня були при владі. Кордон із Угорщиною був відкритий майже до кінця серпня 1941 р. Гестапо в Станиславові вже почало винищувати польську і єврейську інтелігенцію, але, незважаючи на це, небагато євреїв вирішували втікати. Вони вірили в культуру німців.

Ті, хто все-таки втік в Угорщину, знайшли там притулок і врятувалися від гибелі. Адже уряд адмірала Горті надав притулок польським громадянам, незважаючи на їхнє походження. Цим опікувався не тільки польський Громадянський комітет, який працював в Угорщині, із Генриком Славіком на чолі, але й один із угорських департаментів, яким керував доктор Юзсеф Анталь. Так було аж до березня 1944 р., коли німецькі війська вторглися в Угорщину і гестапо й угорські фашисти перейняли владу. Тоді почалося переслідування євреїв, замикання в геттах і вивезення до Аушвіцу. Але навіть у той найгірший період той, хто мав польські папери, не вважався євреєм. Славік заплатив за це життям. Його вбили німці. Славік і Анталь золотими літерами вписані в справу порятунку євреїв. Вони мають свої деревця в Яд Вашем, а востаннє, в 2010 році, посмертно отримали Ордени Білого Орла. Завдяки їхній діяльності з Голокосту вціліло понад п’ять тисяч польських євреїв, в тому числі, ймовірно, кількасот з території станиславівського воєводства.

12596191_933872443392698_1937069383_n

В Яд Вашем свої деревця мають і багато станиславівців. Серед них: Зоф’я Бабіш, Анеля Брошко, Яніна Цішевська, Мар’я Дзянковська, Станіслав Янковський, Станіслав Яцків – я назвав лише кілька. Вони врятували десятки, сотні не тільки їм близьких, але й абсолютно незнайомих євреїв. Так було і у всіх містечках Покуття, де німці будували гетто. І всюди, де євреям вдавалося з них втекти. Незвичайним є порятунок аж 30 євреїв родиною Яцківих. Вони мали дві кам’яниці на вулиці Казімежовській, під номерами 46 і 46а, відразу біля кордонної стіни гетто. Власником кам’яниць був Міхал Яцків. Але облаштував бункер Станіслав Яцків, в якому сховав і переховував утікачів із гетто. Це був чудово прихований бункер, в підвалах на стику двох кам’яниць, ще з австрійських часів. У ньому була кухня, комора з запасами харчів, переважно муки, крани з водою, санвузол. Вхід до криївки знаходився у підлозі однієї з кімнат на першому поверсі. Це була вітальня із гарним паркетом у формі великих ромбів. Один із них треба було підняти і зійти драбиною до бункера. Він був настільки бездоганно законспірований, що його не відкрили навіть під час несподіваного обшуку дому, який проводила німецька поліція. Свідком цього обшуку була пані Франчішка Жуковська, яка саме тоді прийшла до Яцківих. Напруження було велетенське, гра йшла за життя усіх присутніх – і тих у бункері, і в помешканні. Про деталі цього інциденту мені розповідала донька пані Жуковської – Мар’я Вацяк.

Долі врятованих складалися по-різному. Беба Камін із батьками були однією з небагатьох, а може, навіть єдиною єврейською родиною, яка повернулася до Станиславова. Бабця Ґолда щоденно ходила на залізничний вокзал, виглядаючи, чи бодай хтось не повернувся. Безрезультатно. Кожний кут, кожний завулок нагадував їм світ, якого вже не було. Тож вони перебралися до Львова, де бабця Ґолда померла, а відтак до Щеціна, коли в 1957 це стало можливим, в рамках репатріації до Польщі. Беба не знала польської мови. Тільки там, на спеціальних курсах, її вивчила. Після закінчення початкової школи вона дуже добре склала екзамен до гімназії. А потім, в 1962 р., також відмінно закінчила Ліцей імені Адама Асника в Щеціні. У 1966 р. вона потягнула родину за собою до Ізраїлю, де закінчила біологічний факультет в університеті в Тель-Авіві і зараз працює в одному із найбільших медичних осередків країни. Вона має три доньки і три внучки. Покінчила з поняттям «Єврей – вічний блукалець» і дуже хоче ще раз побачити Станиславів.

Шалом, пані Бебо! Може, там зустрінемося!

 

З польської переклала Наталя ТКАЧИК

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!