Вийти із зони комфорту, або Хочеш робити? Бери і роби!

Всі ми різносторонні, і не треба цього боятися. Стабільність – це насправді деградація, адже якщо надто довго сидіти в одній позі, можна заніміти. І взагалі, який сенс у тому, аби ходити на роботу, ніби на каторгу, і мордувати себе, постійно чекаючи вихідних?

Так вважають герої цих історій, які одного разу зважилися кардинально змінити свою професію. Чи важко вийти із зони комфорту і для чого це взагалі потрібно, дізнавався «Галицький кореспондент».

Від зооінженера до священника

Планував присвятити життя селекції тварин, а натомість зайнявся духовною селекцією. Іван Рибарук уже багато років є настоятелем церкви Різдва Пресвятої Богородиці в селі Криворівня на Верховинщині. Це особливий священник, який свого часу цікавився буддизмом, ведичним вченням, ісламом, але істину знайшов саме у християнстві. Своє духовне покликання усвідомив у 26 років і вступив до семінарії. Тепер послухати його проповіді приїжджають з різних куточків України.

З дитинства він дуже любив тварин. Навіть називав себе «Іван Коров’ячий Син». Закінчив сільськогосподарську академію у Києві. Повернувся на Верховинщину, де працював за улюбленою спеціальністю. При цьому весь цей час вважав себе атеїстом. «Часи були такі», – усміхається він.

Глибинне вивчення внутрішніх ресурсів людини, психології та психосоматики штовхнуло майбутнього священника на інший життєвий шлях. Прочитані книги про отця Олександра Меня та чудотворця Серафима Саровського спонукали чоловіка до пошуків Бога.

«Насправді треба прислухатися до підказок з простору, – усміхається Іван Рибарук. – Пам’ятаю, як ще юнаком я співав у хорі, а якийсь старший чоловік сказав моєму татові: «Твій малий так файно співає. З нього був би добрий піп». І таких підказок було багато, але тоді я не складав те все докупи, не звертав уваги, аж потім, через роки, позгадував».

Священник пояснює, що змінюватися є природною потребою для людини, адже навіть на фізіологічному рівні кожних сім років відбувається повне оновлення. Тому не варто боятися змін, хоча робити їх треба обережно – без гарячкового спалювання мостів.

«Можна кардинально міняти професію, а можна продовжувати робити свою справу, але виходити на інший рівень, більш глибинний, – продовжує отець. – Психологи кажуть, що в кожній людині закладені щонайменше вісім різних задатків, в яких вона може розвиватися. Я знав талановитого інженера, котрий гарно співав, медика, який весь час проводив на городі, вирощуючи овочі, мав товариша – професійного віолончеліста, який став художником… Всі ми різносторонні, і не треба того боятися».

Від вчительки до бізнесвумен

Вона добре пам’ятає той день, коли відвела доньку в школу і нарешті пішки, гуляючи парком, а не стрімголов, як раніше, прямувала додому. Почувалася щасливою і вільною. Так, роботи й далі був цілий вагон. Але більше не треба було поспішати, як навіженій, у кілька місць одночасно, адже робочий день залежав лише від неї.

Франківка Тетяна Кулакова понад 10 років працювала шкільною вчителькою музичного мистецтва. Хробак сумнівів почав гризти її у декретній відпустці: «Чи дійсно я займаюся тим, що мені потрібно?» За що братися і куди йти, гадки не мала. Однак якщо учень готовий – прийде вчитель. Саме у цей час жінка зацікавилася товарами для краси і здоров’я швейцарської компанії. Почала не просто користуватися ними, але й відвідувати навчання із саморозвитку, які проводив менеджер місцевого представництва.

«Мене тоді ніби осінило, – усміхається Тетяна. – Чітко зрозуміла, що можу мати в своєму житті зовсім інший сценарій, значно цікавіший і з більшим у рази доходом. А на той час мені це було ой як потрібно. Часто грошей не вистачало на якісь елементарні речі. І взагалі, йшлося не тільки про гроші – людина має жити в балансі духовного і матеріального».

Вона багато вчилася, читала десятки мотивуючих книг і міняла свій світогляд. Як виявилося, Тетяна роками жила з підсвідомою установкою, що гроші даються лише важкою працею, що в нашій країні чесною працею неможливо заробити. «Мій коуч питав мене: «Таню, ким ти себе бачиш через рік? А через п’ять років?» Спочатку я не знала, що казати, адже ніколи не замислювалася над таким, все життя пливла за течією. А потім почала шукати відповіді. І знайшла». У такі періоди, наголошує Таня, варто остерігатися так званих «ментальних злодіїв» – людей, які крадуть твої мрії, запевняючи, що не варто ризикувати, бо ж очевидно, що нічого не вдасться.

Зрештою жінка зважилася відкрити свій інтернет-магазин. Той рік був дуже непростим. Тетяна лише вкладала фінанси, про результати годі було й говорити – надто рано. Вдень на роботу у школу, відвести і забрати дитину з дитсадка, нагодувати і все решта, а вночі – навчання і обслуговування свого інтернет-магазину. Від втоми Таня засинала просто у маршрутці. Треба було щось міняти.

Франківка написала заяву на звільнення і зосередилась на власній справі. З часом почала заробляти такі гроші, за якими люди їдуть на заробітки. «Я почала мислити не як найманий працівник, а як підприємець, – згадує вона. – Якщо хочеш мати те, чого ніколи не мав, треба робити те, чого ніколи не робив».

Від шахтаря до редактора

Шахтар, охоронець стриптиз-клубу, менеджер, офіціант, бармен – ким він тільки не працював, хоча був стовідсотковим гуманітарієм і завжди думав про журналістику.

«Обставини були такі. Дніпропетровськ. Вісімдесяті роки… Застій… Мусив достатньо заробляти, аби забезпечити сім’ю, тому було не до писанини, – каже редактор івано-франківської газети «Репортер» Андрій Філіппський. – Непогані гроші платили десь на півночі або на «важких» виробництвах, або ж треба було крутитися, тобто йти на оборудки з совістю. Я не хотів крутитися, тому пішов гарувати в шахту. Але я постійно думав про журналістику, тільки нічого не робив у цьому керунку. Просто страждав собі мовчки. Якщо чесно – лінувався, це ж треба було придумати собі тему, опрацювати її, написати…  Хоча у той час стати нормальним журналістом було майже неможливо, писали те, що казала партія».

Одного разу кохана жінка надихнула його кардинально змінити все: переїхати з Дніпропетровська до Франківська, де професія шахтаря вже нікому не була потрібна, змінити мову – з російської на українську і нарешті почати писати. Андрій Філіппський одразу виграв всеукраїнський конкурс для журналістів, а згодом навіть заснував журнал. «Як на мене, все, що чоловіки роблять у своєму житті, насправді роблять для своїх жінок, – усміхається редактор. – І хороше, і погане».

Найцікавіше, що Андрій категорично проти виходу із зони комфорту. «Якщо людині фінансово і психологічно комфортно, то нащо кудись іти? Щоб було краще? Як на мене, достатньо розвивати те, в чому ти є, там, де тобі наразі добре. А якщо тебе ковбасить і ти хочеш вийти на інший рівень, то яка ж це зона комфорту?» – зауважує він.

Тим, хто не знає, чого хоче, редактор радить просто пробувати, не чекаючи сприятливих обставин, бо їх не буде ніколи. Хочеш робити? Бери і роби. Не вдасться – нічого смертельного, живи далі, як жив. Однак проблема ще й у тому, що багато людей насправді не хочуть втрачати власні мрії про своє можливе велике майбутнє. «А раптом я міг би бути класним письменником, але коли спробую і буде облом – як далі з цим жити? – сміється Андрій. – Найперше треба з собою налагодити діалог».

Від банкіра до власниці шоуруму

Світ дуже динамічний, тому не варто застоюватися, вважає франківка Ольга Гнатковська, дружина відомого актора Олексія Гнатковського. Одного разу вона зважилася на відчайдушний крок і кардинально все змінила, втіливши свою мрію – демонструвати людям ексклюзивне взуття.

Спершу вона працювала в банку. Потім пішла у декрет і цілковито віддалася материнству, розчинилася в ньому. Так тривало десь рік. Тоді відчула, що хоче робити ще щось. Тим паче в цьому її дуже підтримав чоловік, сказавши: «Що б ти не придумала – тобі все вдасться». – «І я пішла придумувати», – сміється Ольга.

«Згадала про давню мрію, – розповідає вона. – Колись я собі уявляла, як чудово було б, якби існувало місце, де в одному просторі можна було б зібрати найліпші мешти. Тоді подумала – чому би самій не створити такий простір?»

На початках було дуже складно налагодити контакти. Було дуже багато відмов. Коли досягнула екватора невдалих дзвінків, руки почали опускатися. І раптом одна дуже відома українська дизайнерка погодилася розглянути її пропозицію, і ще й поділилася багатьма корисними контактами. Вона наче стала чарівною феєю у житті Ольги, відтоді й завертілася її справа.

«Якщо ви заходите зовсім в іншу професійну нішу, треба бути готовим, що деякі ночі будуть безсонними, – усміхається Ольга. – І це нормально. І це неймовірно цікаво. І коли не спиш з таких причин, то ніколи не з’являються ні зморшки, ні синці під очима».

Від редактора до психолога

Якщо не можете знайти свою улюблену справу, треба згадати дитинство, там усі відповіді, там криються зародки наших талантів. «От що ви найбільше любили робити? – усміхається психотерапевт, ведуча жіночих психотерапевтичних груп, онлайн-марафонів, франківка Уляна Андрусів. – Я, наприклад, весь час бавилася у вчительку. Вдома списувала крейдою всі меблі. Ще обожнювала аналізувати життєві історії героїв різних романів. Загалом я казала, що матиму три професії: прибиральниця (бо мені подобалася жіночка, яка прибирала наш двір), лікарка (бо так само дуже подобалася знайома, яка працювала в лікарні) і вчителька. Насправді все так і сталося, адже психотерапевт, в принципі, поєднує в собі ці три професії: він очищає мізки від зайвого, лікує і показує шлях».

Уляна спершу працювала викладачем на кафедрі польської мови в університеті, а потім ще й стала редактором християнського журналу. Але одночасно вона почала навчатися на консультанта з психології. «Мій чоловік пройшов таке навчання і мене надихнув», – каже вона. Через рік, коли Уляна отримувала диплом, то чітко зрозуміла, що знайшла себе саме у психотерапії і тепер поміняє професію. Вона просто знала це, і крапка.

Консультувати почала одразу, тим паче люди самі з’являлися з проханням допомогти розібратися у своїх життєвих ситуаціях.

«Я більше не дивлюся серіали, значно менше читаю книг, – усміхається психолог. – Бо реальні людські історії перевершують будь-які телевізійні драми».

Уляна каже, що часто зона комфорту стає зоною застою, коли людина вже вичерпала себе там, тому важливо вміти розпізнати цю тонку грань і не боятися щось міняти маленькими кроками. «Знаєте, було дуже страшно після державної роботи йти на свій хліб, – каже Уляна. – Це величезна відповідальність, але це також і свобода».

 Від продавчині до майстрині з манікюру

Франківка Ірина Савчук мала успішну кар’єру продавця-консультанта, зарплата стрімко йшла вгору, та й задоволення від роботи було не меншим. Але раптово прийшло відчуття, ніби у цій сфері вона вже зробила все, що повинна була. «Коли довго сидіти в одній позі, починають терпнути руки-ноги, – каже Ірина. – Тоді людина що робить? Рухається, змінює позицію. Бо почуватися треба зручно. Я зробила так само».

Для жінки завжди було принципово важливим, аби її робота і хобі були тотожними. «Який сенс у тому, аби ходити на роботу, як на каторгу? Нащо себе мордувати і весь час чекати вихідних?» – не розуміє вона.

Поки Ірина перепочивала і міркувала, що ж робити в житті далі, майбутня справа сама її знайшла. Подруга з Америки надіслала в подарунок професійний набір інструментів для манікюру. Там було багато такого, про що на той час у Франківську навіть не чули. Іра почала вчитися і практикувати. Отримувала від цього колосальне задоволення. З’явилися перші клієнтки. Спершу це були подруги і знайомі подруг. А потім спрацювало «сарафанне радіо» – і понеслося. Минуло 12 років, вона вже давно сама собі начальниця і ще ніколи не почувалася настільки щасливою.

Так, на початках було важко, але ж без цього ніяк. Траплялися такі дні, коли поверталася додому взагалі без копійки в кишені. «Але все одно не було думки, аби все покинути, – каже Іра. – Якщо обрав якийсь напрямок, треба йти вперед. Шлях початківця не може бути легким. Так, набиваються гулі, нерідко стає страшно, що нічого не вдасться, але ж у цьому і є ріст. І найголовніше – дуже тримає любов до справи. Якщо ж ви хочете просто «настригти бабла», то це –зовсім інший напрямок».

Майстриня і досі не сидить на місці, весь час опановує якісь новинки в індустрії краси, каже, що вчитися треба все життя – де б людина не працювала. Бо це розвиток, а все живе неодмінно мусить рости і розвиватися.

Від будівельника до підприємця

Роман Джердж 15 років працював за кордоном на будівництві. Якби не кохання, то, може, і не повернувся би до Франківська. Вдома продовжив заробляти у будівельній сфері. Спершу йому запропонували бути виконробом, але те, як там дотримуються техніки безпеки, не сподобалося Роману, тому він відмовився. «Будівельники як не з бодуна, то в босоніжки взуті… А за всю роботу відповідальність мав нести я. Я не звик так недбало працювати», – пригадував він. Потім були роботи, пов’язані з озелененням. Але щось було не так, Роман не почувався на своєму місці. Та й зарплата не дуже влаштовувала.

Чоловік привіз з-за кордону невеличкий капітал, тому почав міркувати, аби десь вкласти гроші. Але куди? Перебирав мільйон варіантів, ночами прораховував. І все було не те. Аж раптом побачив якийсь коментар у соцмережі: «Чи хтось знає, де у Франківську можна випити каву вночі?» Люди писали, що, на жаль, нема де. Романа ніби струмом обпекло – це було те, що треба. Чоловік уже чітко знав, що повинен робити і що його точно чекає успіх, Роман просто відчував це. «Я подумав – та ж я керував великою будовою в центрі Лондона, то що, не зможу каву продавати у Франківську?» – усміхається він.

Зміг. І досить успішно. Нині Роман – власник двох цілодобових кав’ярень у центрі міста і дуже з того щасливий. Клієнтів вистачає, і справа йому цікава. Але все одно щодня переживає – як буде далі. «Та я не здаюсь. Як би не було – йду вперед, – усміхається Роман. – Не спробую – не буду знати. Колись мій викладач казав – аби збудувати будинок, треба почати хоча б забивати цвяхи».

Тепер чоловік із усмішкою згадує, як на початках свого бізнесу більшість знайомих відмовляли його від цієї затії. Що тільки не казали: не вдасться, п’янчуги бушуватимуть ночами, навколо купа кав’ярень – пролетиш… «Якщо я вже впрігся в цю колію, то йду до останнього», – відповідав Роман, слухаючи своє серце.

Людям, які не можуть знайти своєї справи, бізнесмен радить просто пробувати все – щось неодмінно знайдеться до душі. Звісно, робити це треба з розумом. «Один мій знайомий вирішив, що хоче стати барбером і тому піде на курси за 300 баксів, – розповідає Роман. – А він навіть ножиці в руках ніколи не тримав. Ну навіщо гарячкувати і одразу викидати стільки грошей на навчання? Хай би спершу бодай день просто побув у тій атмосфері. І зразу все стало би ясно. Якби мене посадити бухгалтером попрацювати, то вже через день я в тому кріслі почав би на собі волосся дерти. Люди надто часто кидаються в крайнощі, не дослухаючись до себе».

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!