Пробивайся, вибивайся –

Ти побачиш прекрасний світ!

Олег Лишега

 

Ця риба щойно народилася. Може, кілька годин тому. Вона ще дуже боязка, тому дрейфує біля самого берега, досліджує підводний простір у радіусі півметра. Мальки активно рухаються, прослизають між цупкими нитками бурих водоростей, іноді повертаються у шпарину між бетонними плитами, звідки, очевидно, і почалася їхня мандрівка цим світом. Вони ще не знають, у якому величезному озері їм пощастило народитися, і навіть не підозрюють, що колись їм стане тут тісно.

Один із віршів Юрка Іздрика починається так: «Дощ над озером означає для риб лиш дорогу до неба, сусіднього з раєм». Ну так, струмені дощу – це чи не єдиний для них доказ існування якогось вищого, інакшого, чужого світу, такого таємничого і притягального. Для риб це звичайне атмосферне явище може набути статусу релігії, яка, як завжди, опирається насамперед на сліпу віру і чудеса. А знаєте, як закінчується цей вірш? «Дощ над озером що означає для риб? Для нас він нічого не означає». Себто, повний крах ілюзій, сповнений цинізму плювок в обличчя віри. Але хто розкаже про це рибам?

Я часто думаю, наскільки обмежені наші уявлення про світ. Звідки береться така глибока впевненість у своїх знаннях? Як ми сміємо переконувати в тому, про що насправді не можемо знати нічого? Адже, за великим рахунком, більшість наших знань ґрунтується на чужому досвіді, примарних гіпотезах, легендах, теоріях і сумнівних інтуїтивних переконаннях. Але завжди існує простір, який закликає заповнити себе вигадкою, сновидінням, мрією. І завжди залишається спокуса самому повірити в це дивовижне переплетіння уяви і реальності.

У Франківську я найчастіше гуляю біля міського озера. Навколо нього завжди багато тиші й гармонії, безпосереднього дитячого сміху й умиротворення, яких мені часом бракує в Києві. До того ж, воно трохи нагадує Вишенське озеро – одне з моїх улюблених місць у Вінниці. І щодня я спостерігаю за безліччю спроб подолати бар’єри, вийти за рамки, пірнути глибше, сягнути якомога далі. Погляньте, як життя пульсує в кожному дереві, примушує його рости дедалі вище, тягнутися до сонця і протинати своїми гострими гілками велетенські хмари, повні дощу. Подивіться на птахів, які просто тішаться тим, що їм відведено стільки радості і свободи, а повітря ніколи не закінчується, тому можна безупинно летіти, з подивом розглядаючи свої відображення у тихій воді. Бачите хлопчаків, над якими, попри заборону купатися в цьому озері, на довгих кілька секунд змикається поверхня води, щоб наступної миті тріснути, ніби дзеркало, і випустити їх оновленими, іншими. Але що рухає ними всіма? Що не дає зупинитися і просто бути? Що примушує постійно ризикувати і зазирати в провалля? Очевидно, любов.

Ось голуби літають парами, танцюють в налитому сонцем повітрі, і їм добре. Ось дерева переплітаються своїми коренями, ніжно торкаються листям одне одного, і їм радісно. Ось риби уперше запливають на глибину, цілими зграями блукають між валунами й підводними рослинами, натрапляють на мерехтливі промені світла, і їм гарно. Навіть плавці на байдарках натхненно веслують поруч, дихають в такт і бачать перед собою безкінечне красиве життя. І слова, які я тепер пишу, чіпляються одне за одне, перетікають в речення, і все це перетворюється на водоспад, дивовижне сплетіння образів і марень, які прагнуть бути вимовленими.

Коли ти не один, це стимулює пізнавати світ активніше, вивчати його звички, слухати його дихання, уважніше придивлятись до всіх його рис. Іноді нам стає цього замало, тому доводиться щось змінювати в собі кардинально, ступати на заборонену територію, вірити в те, що раніше викликало, як мінімум, пересторогу.

Як же сильно треба любити своє життя, щоб прожити його радісно і цікаво! Наважитись на це можуть лише одиниці, але їхньої любові вистачить на те, щоб надихнути всіх знедолених і зневірених. Любов формує маршрути наші. І саме тому в надії пізнати більше птахи сміливо залітають до пропелерів літаків, коріння дерев пробиває асфальт і виривається назовні, риби вистрибують зі своєї води, щоб більше ніколи до неї не повернутися. Головне – не задихнутись від захвату. 

 

 

гість Першої в Україні резиденції для молодих україномовних письменників «Станіславський феномен»