До Європи не манівцями

  • Майже 16 років тому у мене з’явилася можливість вперше поїхати за кордон. В Італію. Це було, звісно ж, в добезвізові роки. Тож я вирішила трохи нагадати тим, у кого коротка пам’ять і хто нині безпечно мандрує або й працює у “загниваючих європах” за біометрикою: агов, товариство, так було не завжди!

    Епопея моєї подорожі тривала кілька місяців. Перший етап – додзвонитися до посольства, щоб записатися на прийом. Я дзвонила вночі і вдень. Безкінечну кількість разів. У кращому разі щось клацало, і мене роз’єднувало. В гіршому – “очікуйте на лінії” і 15 хвилин крутило мені якусь музику, а потім повідомлялося, що час очікування скінчився. Нарешті, коли мені таки вдалося поспілкуватися з операторкою, вона поставила мені якесь спантеличливе питання і, поки я намагалася зрозуміти, що з мене хочуть, кинула слухавку. Скаржитися на нікудишній сервіс і хамство було нікуди. Навіть Фейсбука тоді не було.

    Оминаючи подробиці, скажу, що записатися на прийом мені таки вдалося. І коштувало це трохи більше 1000 грн. за ті слухання музики. Шалені на той час для мене гроші! Далі треба було чекати кілька тижнів на мій призначений час. Обирати дату візиту я не могла. Як і перенести його. Все для клієнта, так би мовити.

    Наступний момент приниження був у самому посольстві. Це були часи, коли тисячі українок, які поїхали на заробітки, нарешті легалізувалися і намагалися перетягнути до себе свої сім’ї. Хтось – у гості, хтось – назавжди.

    Незважаючи на те, що у кожного була чітко призначена година, під посольством був жахливий гармидер. Наші люди (о, їх можна всюди впізнати) намагалися обхитрити систему і писали якісь списки, за якими, начебто, пускатимуть усередину. Дехто навіть намагався продавати місця в тих списках! Двоє поліцейських (один перед ворітьми посольства – щирий наш мєнт, інший за ними – справжній італійський карабінер) самостверджувалися, як могли. То шикували натовп вздовж тротуару, то переганяли його на інший бік. То розштовхували, аби проїхало службове авто. Ніхто не повідомляв, коли людей пропустять всередину. Ніхто не давав відповідей на жодні запитання. А в тому натовпі було чимало маленьких голодних дітей, які просили пити або в туалет. А мами знервовано кричали “терпи”, бо боялися втратити чергу.

    “Все, Україна закінчилася! – кричав наш мєнт. – Отут за забором уже Італія. Тут вам так не можна, як ви хочете, а треба так, як вони скажуть. Захочуть – і нікого більше не пустять!”

    Всередину усе ж таки пропускали більш-менш організовано, справді за списком. Але не за тим, у якому продавали місця, а за тим, який був у карабінера.

    У приміщенні було не набагато краще, ніж на вулиці. Так само нервово і невизначено. Так само ніхто нічого не пояснював, не консультував. Але там був туалет і кондиціонер, були зручні стільці, і люди вже кричали стриманим шепотом і годували своїх дітей привезеними з дому канапками.

    Навпроти мене сиділи мама і син. Вона – молода рудоволоса красуня, і хлопчик років семи. Він тулився до жінки через бильце крісла і майже безперервно гладив її розкішне волосся. “Він майже постійно так робить, відколи я приїхала”, – якось ніби виправдовуючись, говорила жінка усім, хто навіть випадково переводив на них погляд. А хлопчикові розповідала, як йому буде добре з нею і з новим татом і що там у нього буде нова школа і власний басейн. А він лише захоплено дивився на маму і безперервно гладив і гладив те волосся…

    Про свою бесіду з працівником посольства промовчу. Але не знаю, чи ще хоч колись почувалася таким непотребом, як тоді! Мені було 19 років. І здавалося, всі вони “знали”, чого я – молода і гарна – їду в ту Італію. Навіть пояснювати не треба. Лише процитувати нинішнього президента… Бренд, хай воно йому гикнеться.

    Візу мені таки дали. Звісно ж, не одразу. Приїхати по паспорт треба було знову майже через місяць. Але зобов’язали після повернення в Україну ще раз приїхати в посольство, відмітитися, що я таки повернулася і не порушила термінів свого перебування в Італії. Пояснили, що якщо я не приїду і не “відмічуся” – вдруге віза мені не світить.

  • Отак – три поїздки до Києва заради однієї подорожі.

    Так, це принизливо і зверхньо. Це дає дуже стійке відчуття того, що ти є якийсь гірший сорт.

    Я тоді дала собі обіцянку, що наступного разу поїду за кордон лише тоді, коли зміниться ця система. Я щиро ненавиділа дипломатів, які їздять за особливими умовами, поки інші терплять приниження, витрачають час, гроші та забувають, що мають гідність, у черзі під посольством.

    Перетин кордону і все те, що там тоді відбувалося, – це взагалі тема окремого допису.

    Насправді мені таки довелося ще кілька разів їздити з візами. Це було вже не так травматично для мене. Але все одно ці спогади про виготовлення віз у мене викликають лише негативні емоції.

    І от лише цього року я нарешті отримала біометричний паспорт і вперше поїхала в мандри по безвізу.

    Перевірка та митний контроль тривали хвилин 10-15. “Щасливої дороги!” – от і все, що я почула від прикордонників.

    Так, я лиш тепер відчула, що таке цивілізована мандрівка. На це були об’єктивні особисті причини. Тож у мене свіжі позитивні емоції, хоча українці мандрують країнами Європи вільно вже цілих два роки (з 11 червня 2017 безвізом скористалися понад два мільйони людей).

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!