З вогню та в полум’я: Як воїн АТО допомагає побратимам боротися з викликами на цивілці

  • Це той випадок, коли кохання надихає, змінює і реабілітує. Кохана жінка врятувала свого воїна від небезпечного вигоряння – вчасно вмовила повернутися з фронту. Але на цивілці 32-річний спецназівець Андрій Демиденков не сидить без діла. Ось уже два місяці, як він очолює обласний Центр допомоги учасникам АТО, і, здається, таки дійсно щось робить – у різних куточках регіону заговорили, що робота з демобілізованими прикарпатськими атовцями нарешті закипіла.

    Демон

    Андрій родом із Херсона, після Майдану шукав можливості захищати Україну в складі бодай якогось добровольчого формування. Записувався всюди, де тільки можна. Одного дня зателефонували з Івано-Франківська: «Приїжджайте!» Так він опинився в столиці Прикарпаття, ставши бійцем 4-го батальйону оперативного призначення Нацгвардії «Крук».

    Після отриманої травми на полігоні в с.Лисець, коли восени 2015-го там обвалився балкон, в Андрія більше не згиналася нога. Медики вже на ньому хрест поставили, радили починати оформляти інвалідність. Для бійця це було найстрашніше, він так мріяв знову потрапити на передову. На щастя, завдяки прикарпатським лікарям чоловік таки став на ноги.

    Наприкінці літа 2016-го Андрій знову вирушив на фронт. Виконував обов’язки командира взводу 14-ої ОМБР і воював там, де гаряче. 32-річний спецназівець проявив себе в зоні АТО блискавично. «Демон» – позивний, який наганяє страх, – дали Андрієві ще під час війни в Африці, де тоді 21-річний молодик майже рік воював за контрактом.

    Із зони АТО боєць і не збирався повертатися на цивілку, твердо був переконаний, що воюватиме, поки не виженуть ворога з країни. Але у стратегічний план втрутилася дружина Вероніка Дичковська, яка, до речі, волонтер ще з 2014 року і займається питанням реабілітації бійців.

    «Три роки в режимі АТО почали даватися взнаки, – пояснює жінка. – Оскільки ми спілкувалися майже щодня по телефону, я помітила явні ознаки емоційного вигорання: втома, агресивність, сприйняття світу в темних тонах, дратівливість, апатія… Я почала бити на сполох, бо знаю, чим це може скінчитися. Пояснила йому, що дуже важливо відновитися, а потім він зможе знову повернутися на передову – якщо буде така необхідність».

    Андрій і сам почав помічати, що іноді доводиться докладати серйозних зусиль, щоб впоратися із собою, часто відчужувався від людей… Тож у серпні 2017-го в Демиденкова закінчився контракт, але він його не продовжив.

    Вихухоль!

    Вероніка розповідає, що після повернення чоловіка уважно спостерігала, які зміни відбуваються з бійцем у цивільному житті. На прикладі Андрія статистичні дані підтвердилися – учаснику АТО в середньому потрібно до півроку, аби адаптуватися, відновити здоров’я, психічну рівновагу, розкласти бойовий досвід по поличках, усвідомлено проаналізувати його і вирішити, що ж робити з цим усім далі.

    Десь два місяці після повернення Демиденков перелаштовував свій звичний бойовий графік, коли активний вночі, а вдень хочеться спати. Повернувся до громадської роботи в міській Асоціації учасників АТО. На другий місяць організм почав позбавлятись від напруження та постійної бойової готовності, і одразу «посипалося» здоров’я, внаслідок чого Андрій три тижні пролежав у лікарні.

    Найдужче Демиденкова дратують фронтові байки, які полюбляють складати самозвані «герої»: «Стандартна ситуація: сідає в потяг атовець, чорний від горілки, зате всі груди в орденах, і починає: «Ось я колись…», і варнякає якісь вигадані страшні історії. У кожного підрозділу є свої фронтові складні випадки, коли і голова відірвана, і все в крові. Але для чого це цивільним розповідати? Адже ми якраз і воюємо за те, аби у мирному житті не знали про страхіття війни».

    Зараз Андрія як справжнього чоловіка гнітить його невизначеність: не вистачає грошей, щоб утримувати сім’ю, не завжди може поїхати до дітей від першого шлюбу, які живуть в маленькому селищі в Миколаївській області… Хоча Вероніка називає це не невизначеністю, а необхідним відпочинком – моральним і фізичним. «Є хлопці, які одразу поринули в заробляння грошей, – продовжує вона, – але вже через деякий час мали дуже серйозні зриви, запої або відчули апатію до улюбленої колись справи… Якщо не відновитись, не пропрацювати отриманий досвід, воно колись вилізе. Хоч якщо займаєшся улюбленою справою, то це теж допомагає в адаптації».

    Андрій із дружиною домовилися: якщо в когось із них поганий настрій, то той каже кодове слово – «вихухоль» (його запозичили із фільму «Знайомство з Факерами»). Це означає, що наразі йому треба дати спокій. Завдяки цьому прийому парі вдається уникати конфліктів.

    Коли геть сильно усе навколо починає дратувати, Андрій вдягає форму і разом з побратимами із асоціації влаштовує бойові навчання на полігоні. Щоправда, це буває рідко – треба отримувати багато дозволів.

    Ближче до мрії

    Удома Андрій не засиджується. Найперше пішов вчитися в автошколу. Він уже давно вправно кермує, але офіційно прав не мав. «Раніше вони мені не потрібні були, – усміхається боєць. – В АТО «даішників» не було. Танки і БМП якось незручно палицею спиняти».

  • Одночасно пройшов тримісячні курси із підприємництва, які для бійців АТО безкоштовно організували на базі ІФНТУНГ за підтримки уряду Норвегії і Міжнародного фонду соціальної адаптації (до речі, зараз триває новий набір). Найдужче сподобалося, що навчання відбувалося у форматі бізнес-гри. Запам’яталися змагання на найкращий бізнес-проект – за півгодини кожен мав вигадати якусь підприємницьку ідею. А учасники групи повинні були увійти в роль інвесторів і критично оцінювати проекти. Андрій презентував бізнес-ідею із розвитку садового кооперативу – це його давня мрія: «Попит на екопродукцію тільки зростає. В Україні вже маємо не один приклад успішних кооперативів, коли люди об’єднуються і вирощують або виготовляють різну екологічно чисту сільськогосподарську продукцію».

    Кому такий був потрібен?

    Ще як тільки Андрій повернувся з війни, Вероніка одразу йому порадила: поки не відновишся, на роботу не йди, краще займайся громадською діяльністю. Лише чітко визначивши ціль і життєві пріоритети, треба обирати основну діяльність.

    Демиденков завжди мав лідерські задатки. Ще колись давно, повернувшись з Африки, чоловік працював у херсонській міліції. В ньому тоді вирували прагнення нових звершень і нестримне бажання допомагати людям. У міліції дуже швидко дослужився до звання капітана – заступника керівника спецвідділу внутрішньої безпеки. «Мені просто вдається ефективно керувати, – пояснює Андрій. – Ніколи не боюся брати на себе відповідальність за вчинки чи слова. Погодьтеся, зараз це рідкість».

    І все наче чудово складалося в житті Демиденкова, якби не його примха не брати хабарі й час від часу не виконувати накази, які молодому зухвалому міліціонерові були не до вподоби. Бачте, правду дуже відстоює… Кому такий тоді був потрібен у міліції?

    Якщо попередній генерал так-сяк мирився з «білою вороною», то його наступник відверто заявив: «Я тобі даю дільницю. Щомісяця маєш принести мені звідти енну суму. Решта, що заробиш – твоє. Якщо не згоден на таких умовах працювати, будемо прощатися». Попрощалися.

    Роботи багато

    В Івано-Франківську Андрій уже два місяці на громадських засадах очолює обласний Центр допомоги учасникам АТО. Він існує ще з 2015-го року, але волонтери-координатори Центру вже давно шукали на посаду керівника саме атовця – небайдужого і активного. Адже хто, як не атовець знає найкраще всі проблеми побратимів? Демиденков якраз підпадав під ці критерії і тим паче горів бажанням робити щось корисне, особливо для побратимів на цивілці.

    Андрій займається справами Центру з ранку до вечора і навіть на вихідних – роботи справді дуже багато. «Основна проблема, яку я побачив, – пояснює боєць, – це відсутність комунікативного сполучення між районами. Хлопці почуваються покинутими, є чимало невизнаних добровольців. Безліч атовців навіть не знають, які мають пільги і взагалі що робити з посвідченням учасника бойових дій. Декотрі навіть без поняття, що робити з тим клаптем землі, який отримали, при тому, що самі ж писали відповідну заяву».

    Найперше Демиденков почав їздити по всіх районах і доносити необхідну інформацію до хлопців. Тим паче з бійцями треба вміти говорити – один адекватно зреагує на критику його поведінки, а інший знавісніло кричатиме: «Зрада!». «Якось прийшов до мене один, – усміхається Андрій. – Люто заявив, що він за мене кров проливав. Я нахабі хутко пояснив, що й до чого».

    Багато вояків убиваються алкоголем, деякі в п’яному угарі лупцюють дружину і гноблять дітей. «Але і тих хлопців треба рятувати, – каже керівник Центру. – Хоча в багатьох із них ще до війни були проблеми з алкоголем. Однак декотрих ще можна витягнути. Іноді кажуть, мовляв, ви ж його сім’я, ви маєте терпіти. Ні, вони не повинні терпіти знущання, те, що гроші пропиваються. Навіть якщо їхній чоловік і татко був на передовій. Йому допомагати треба».

    Не раз до Центру приходять дружини бійців, їхні матері, аби дізнатися якусь інформацію. В таких випадках Андрій одразу питає: «Чому він сам не прийшов?». На що чує: «Бо він вдома лежить. Він же з війни приїхав…» – «І що? То ви тепер будете йому речі прати, їсти готувати, дітьми займатися, в хаті прибирати і ще й вирішувати його питання? Може, би витягнули цицьку в нього з рота і дали пенделя, аби йшов щось робити із собою? Повірте, так ви більше йому допоможете». Після такої розмови Демиденков може й  особисто завітати до збайдужілого бійця, втовкмачити декотрі істини. Як правило, більшості воякам стає соромно і вони нарешті підіймаються з дивана. Андрій консультує, радить варіанти реабілітації, допомагає з пошуками роботи.

    Попри це, є багато хлопців, які після АТО починають цінувати життя, любов, родину, змінюють цінності і пріоритети, починають працювати над власним розвитком: хтось іде вчитися, інший відкриває власну справу, дехто займається соціальними проектами – словом, шукають себе і неодмінно знаходять.

    Наталя МОСТОВА

     

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!