Захисник під номером 9506

Майже шість років родина чекала повернення додому із зони АТО 35-літнього Михайла Турчина, який ще у 2014 році перестав виходити на зв’язок. Про зникнення сина матері довелося написати заяву до поліції. Потім були експертизи, за результатами яких ідентифікували тіло бійця. Минулого тижня він таки повернувся додому, щоправда – у труні.

Десантники не помирають

Коли почалася війна та був окупований Донбас, мешканець села Озеряни Галицького району Михайло Турчин вирішив, що піде обороняти українську землю. Влітку 2014 року він добровільно прийшов до Галицького військкомату. Спочатку чоловік проходив військову підготовку в Яворові, що на Львівщині, а далі вирушив на Схід. Служив Михайло у львівській 80-ій окремій десантно-штурмовій бригаді. Його побратими пригадують, що їх готували дуже швидко, бо війна уже на той момент була масштабна.

«Це була третя хвиля мобілізації. 31 липня нас всіх зібрали на полігоні, а 26 серпня ми вирушили у зону антитерористичної операції. Як солдат він був готовим, вже був в Іраку, багато чого знав та вмів», – пригадує заступник командира взводу, у якому служив прикарпатець, Микола Федаш.

5 вересня 2014 року разом з побратимами Михайло вирушив на допомогу айдарівцям, які потрапили у засідку російських військових. Ті підступно вивісили на одному із блок-постів синьо-жовтий прапор – саме це ввело в оману українських захисників.

«У селищі Металіст ми тримали кругову оборону. Потім надійшла команда, щоб ми відступили. Ми відійшли на «Веселу гору» і, повертаючись з Металіста, потрапили у засідку», – каже Микола Федаш.

Бійці йшли просто на прорив. Два протитанкових загородження і міни перекривали дорогу. Міни розстріляли з автоматів. Українські захисники кажуть, що таких боїв за всю війну було дуже мало: відбувався близький контактний бій, і ворог переважав у силі. Тоді з бою не вийшли 19 бійців-десантників та БТР-129. Серед загиблих був і Михайло Турчин.

«Я там теж був. Зав’язався бій. У БТР, де був Турчин, влетіло з ручного протитанкового гранатомета. Неможливо було когось опізнати. Там було близько семи людей. Командир його взводу також загинув, і встановили його особу тільки через два роки», – розповідає Дмитро Зарецький, який знав Михайла близько місяця.

Дмитро каже, що до підготовки на полігоні Михайло ставився старанно, цікавився, вчився, під час бою не відступав.

«Ми зналися недовго, доля так склалася. Не встигли виконати завдання, як сталося горе. Але десантники не помирають, вони йдуть на небо», – говорить Микола Федаш.

Тимчасово не встановлений захисник України

Загинув Михайло Турчин 5 вересня 2014 року. Його поховали як тимчасово не встановленого захисника України під номером 9506. Відповідно до документів, Михайла мали би поховати у Харкові. Однак з’ясувалося, що насправді його могила була на кладовищі на Дніпропетровщині.

Волонтер та очільник Івано-Франківської спілки членів сімей і родин загиблих, померлих та безвісті зниклих у зоні АТО Арсен Мартинюк розповідає, що для початку процесу перепоховання та ідентифікації тіла поліція відкрила кримінальну справу за місцем скоєння злочину за статтею 115 ККУ. Тоді ж зразки тіла відправили на експертизу. Тільки після третьої експертизи, яка показала на 99% схожість із ДНК рідних, мати повірила, що похований невстановлений герой – це її син Михайло.

«Батьки не знали, що він помер. Проводили кілька експертиз. Останню зробили у Києві у науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі. Він мав бути похований у Харкові. Я приїхав туди, взяв постанову у слідчого на дозвіл на ексгумацію. Поїздив по інстанціях та за допомогою певних людей дізнався, де він похований насправді. Ми провели ексгумацію і у закритій труні привезли його додому», – каже Арсен Мартинюк.

Поховати прикарпатця на рідній землі вдалося тільки 21 лютого 2020 року. Весь цей час сім’я загиблого захисника важко переживала безконечні експертизи. Шваґер Михайла Іван Стасюк каже, що як тільки він перестав виходити на зв’язок, його мати відразу написала заяву до поліції. Згодом відкрили кримінальне провадження.

«Було багато експертиз. Не хотілося нам вірити у це. Тільки коли вже встановили, що 99% схожості, то вирішили його перепоховати вдома. Важко жити з такою невідомістю стільки часу», – каже Іван.

Односельчани тепло згадують про Михайла. Кажуть, що він завжди вмів підтримати розмову та допомогти у разі потреби. У селі його всі поважали.

Його учителька Галина Жиляк пригадує, що у дитинстві Михайло був тихим та спокійним хлопчиком. 

«З ним дружили хлопці, він би ніколи не зрадив, ніколи би не виказав своїх друзів. Хороший був, любив своїх батьків. Захищати свою країну було, мабуть, його покликанням, бо ж він пішов у перші дні добровольцем», – говорить жінка.

Ще шестеро зниклих безвісти

Волонтер Арсен Мартинюк каже, що процес перепоховання складний. Спочатку близько тижня готують документи, а тільки після того починаються пошуки. 

«Є ще кілька бійців, яких вважають безвісти зниклими. Батьки часто не вірять у смерть. Спочатку було важко повідомляти, що встановлено особу їхнього сина, а тепер звиклося. Вони спершу не можуть повірити, а потім емоції вщухають», – каже Арсен.

Він зазначає, що рідним бійців самостійно зробити це було б надто складно, потрібно серйозно працювати з документацією.

«Я вже роблю це не перший раз. Розпочав таку діяльність у 2014 році. Розшукую не тільки  бійців з Івано-Франківщини, але й з усієї України. Наразі ідентифікували понад 10 захисників. А ще є достатньо – близько 15. Займаюся цим, бо ніхто інший цього не зробить. Цим би мали займатися правоохоронні органи та державні служби. Скільки це коштує – не скажу, оскільки калькуляції не робив ніколи і гроші за це не беру. Щодо часу, то буває по-різному: когось ідентифікують швидко, за два-три місяці, а когось – роками», – розповідає Арсен.

Головний спеціаліст Західного міжрегіонального відділу Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції Володимир Веркалець повідомив, що на сьогодні шість бійців вважаються зниклими безвісти: двоє з них – військовослужбовці Збройних Сил України, а ще четверо – працівники поліції.

«Вони є у списку безвісти зниклих. Серед них – троє осіб, які опізнані за ДНК і поховані на кладовищі у Дніпропетровську під номерами. Батьки та рідні не визнають, не готові сприйняти те, що їхній син загинув, живуть надією, що живий. А щодо інших трьох – не маємо жодної інформації про те, де вони та що з ними сталося», – каже Володимир Веркалець.

За словами чиновника, безвісти зниклого бійця можуть визнати померлим за рішенням суду. Тоді сім’я отримує статус родини загиблого і може отримати матеріальну допомогу. Із держбюджету в такому випадку сьогодні передбачена виплата в розмірі один мільйон двісті тисяч гривень.

«Щоправда, у нас усі зниклі безвісти – з 2014 року. На той час допомога становила 609 тисяч гривень, тому претендувати можна лише на таку виплату, яка нараховується на момент загибелі бійця», – пояснив Володимир Веркалець.

Ірина КУЙБІДА

З початку вересня 2014 року у Збройних Силах України тривають заходи щодо пошуку зниклих безвісти, ексгумації та евакуації тіл загиблих військовослужбовців ЗСУ, інших військових формувань та правоохоронних органів в рамках проєкту «Евакуація 200».

«Гаряча лінія» відділу пошукової роботи Управління цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України: (044) 454-73-83.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!