Герой, що марив небом і мріяв про власний парашут. 422 занурення у воду і 145 стрибків з парашутом. Майстер військової справи з Коломиї, який підготував понад півтисячі десантників. А себе не вберіг. Тепер для рідних загиблого вояка соняхи назавжди асоціюватимуться зі смертю і кривавим жахіттям війни.

Грізне завтра

Літо. Спека. Соняшники. Війна. Іловайськ. Коридор смерті. Але так буде завтра. А сьогодні вояки базуються в закинутій школі неподалік Іловайська й навіть не здогадуються, що їх чекає.

Того дня солдати рано полягали спати. Коломиянин Володимир Костюк ночував в одній класній кімнаті з побратимом із Одеси Романом С.

Темінь. Тиша. Обстрілів не було. Чомусь не спалося. Кожен ділився тим, що на душі. Прикарпатець розповідав, як колись в інституті вчив французьку мову, а потім завдяки цим знанням взяв участь в одній програмі й поїхав на кілька місяців до Канади поглиблено вивчати іноземну. Володя казав побратиму, що йому там дуже сподобалося: місцеві люди усміхаються частіше і просто так. А ще зізнавався, що після війни хотів би ще раз там побувати. Тим паче канадські викладачі запрошували, адже вбачали у ньому здібного ученика.

О 4-ій ранку вояки почали збиратися в дорогу, вантажити все на військову автівку «УРАЛ». Суєта і невідомість з’їдали. Офіційно бійцям нічого конкретного не казали: що саме відбувається, куди і нащо їм треба їхати. Кинули тільки: «Будемо виходити!». Але більшість здогадувалися – там смердить смертю. Воїни й самі знали, що, напевно, перебувають в оточенні російських військ, які вдерлися до України. Страшні домисли і недомовки, які крутилися в головах бійців, дуже мордували їх, колотили зсередини.

Роман С. пригадує, що Володя тоді спокійно й упевнено йому сказав: «Не хвилюйся, я вірю, що все буде добре. От побачиш, ще кілька годин – і все буде добре». Він наче щось передчував, але й сам до кінця не усвідомив власного пророцтва. Й справді, через кілька годин Володимир опинився в безпеці. Назавжди. На небесах.

Близько 8-ої ранку вишикувалася колона, аби рухатися «гуманітарним коридором». Володимир Костюк сидів у кабіні біля водія, решта два десятки воїнів – у кузові. Їхній «УРАЛ» – у хвості колони. Ось-ось мала пролунати команда про початок руху вперед.

Роман С. раптом вистрибнув із кузова, підбіг до Костюка: «Слухай, друже, щось мені це все не подобається. Щось тут не так. Я відчуваю. Ця колона – це ж ідеальна жива мішень для ворога. Може, відійдемо і хлопців наших теж заберемо з авто? Глянемо – якщо все буде добре, ще встигнемо хутко заскочити назад у машину». Обоє вояків вагалися. Якраз у цей час пролунав наказ рушати. Мусили рушати.

Як тільки колона посунулася, зусібіч посипалися ворожі кулі. «Тоді нагрянуло справжнє пекло, – пригадує Роман С. – У першу чергу знищували танки, БМП…Усе навколо вибухало. Машини, маючи більше можливостей для маневрів, ніж танки, почали хаотично курсувати, куди очі бачили – аби лише вирватися з того жахливого котла».

«УРАЛ», в якому були Костюк із хлопцями, підбили. Вони так і не встигли дістатися до виїзду. Авто застрягло біля соняшникового поля. Роман С. підбіг до водія: «Де Володя?» Немає більше Володі.

О 8.20 посеред донбаських соняхів і пострілів заклятого ворога Володимир Костюк назавжди злетів в омріяне небо.

Усього 33 роки

Він змалечку хотів бути військовим, як батько. Марив небом, мріяв про власний парашут. З 1999 року служив у ЗСУ. Закінчив Одеський інститут сухопутних військ, проходив службу в Центрі «Десна», потім перевівся до Очакова – військова частина «морських котиків». Брав участь у спільних навчаннях «Україна-НАТО». Став гарним наставником – підготував понад 500 десантників.

Володимир Костюк, капітан-лейтенант, капітан 3-го рангу (посмертно), начальник групи десантного забезпечення елітного 73-го морського центру спеціального призначення, загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла в «зеленому» коридорі на дорозі в районі с. Новокатеринівка. Похований на Алеї слави кладовища Коломиї. Йому було усього 33 роки.

Указом президента України від 21 жовтня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Ваш син убитий»

1 вересня опівдні у двері батьків загиблого вояка подзвонили. Мати, Галина Костюк, відчинила. А там воєнком просто з порога обухом по голові: «Ваш син убитий». Далі все, наче в тумані: крик, істерика, сльози…

«Коли побачила воєнкома, то подумала, що то моєму 60-річному чоловікові повістку принесли, – розповідає Галина Костюк. – Потім подумала, що, може, й мене треба на війні. Тобто я міркувала про неймовірні речі, але тільки не про загибель сина. До останнього не вірила, адже Володя був висококласним професіоналом».

У день похорону сяяло сонце. Коли їхали до цвинтаря, хтось сказав: «Аби лише ми встигли відправити панахиду до дощу». Десь далеко виднілася крихітна темна хмарина. Щойно почалася панахида, раптово залютувала страшна негода: злива, шквал, грім… А град узагалі падав незвичайної форми – щось схоже на бойові кулі. Небо плакало за полеглим героєм. Найдивніше було, коли військові стріляли залпом – щоразу в той самий момент гуркотів грім. Після завершення процесії, коли вже від’їхали кілька метрів від кладовища, побачили, що земля навколо суха. Дощило тільки на цвинтарі!

Галина Костюк каже, що мріє діждати моменту, коли можна буде поїхати на місце загибелі сина, аби помолитися там.

Батьки бачили його живого ще за рік до загибелі. Щоліта вони приїжджали до сина в Очаків погостювати. А того літа, яке стало для нього передостаннім, Володя уперше за 10 літ пішов разом із батьками на зупинку, аби провести їх до автобуса. Тоді автобус чомусь запізнювався, але так навіть краще, бо щаслива сім’я вдосталь нафотографувалася – зробили десь сотню світлин. Батьки поїхали, а десь через годину дружина Володимира зателефонувала свекрусі й по секрету розповіла, що чоловік після прощання прийшов додому і почав заливатися слізьми, як мала дитина. Чому плакав – пояснити не зміг. Мабуть, підсвідомо знав, що то була остання зустріч.

Спритний був, спритний

Батько загиблого вояка, офіцер у відставці Микола Костюк пригадує, як задля підтримки поїхав разом із сином до Одеси, коли той вступав до вишу. Коли Володя складав тести на рівень психологічної підготовки до військової професії, то результат був однозначним: стовідсотковий лідер.

«А я в тому ніколи й не сумнівався», – каже Микола Костюк. Син ще змалку гуртував навколо себе цілі натовпи хлопчаків. Усі питання завжди вирішував самостійно. «Кажу йому якось: «Так, Володю, сьогодні йдеш на город збирати жуків, – з усмішкою пригадує тато загиблого. – А він мені: «Нема питань». Через 10 хвилин дивлюся: йде син, а за ним восьмеро хлопців із відрами для жуків. Хвацько зібрав усю свою «банду». Спритний був юнак, спритний».

Коли Володимиру вдалося вступити в інститут, його просто розпирала гордість, що його мрія нарешті здійснилася. До того ж, його ще й визнали гідним вчитися на новому факультеті розвідки.

Траплялися в житті Костюка й досить небезпечні історії, коли він балансував на межі двох світів. Якось під час служби в Очакові терміново викликали «морських котиків», бо почався потужний шторм. Серед них був і Володимир. У воду пірнали парами і з аквалангами. Але шторм так розбушувався, що хлопців віднесло у відкрите море – аж у бік Одеси. П’ять годин бідолахи бовталися у воді. Сили почали їх покидати. Костюк тоді вперше замислився про цінність кожної миті, перед очима промайнуло все життя. На щастя, вояків урятував зустрічний корабель.

Щоразу, коли Володимир приїжджав зі служби додому, в Коломию, то вже наступного дня збирав друзів дитинства, і вся братія їхала у гори, де тижнями мешкала в палатках.

Майбутній герой

«Пам’ятаю, коли вперше побачив Володю, – розповідає Роман С. – Якраз тоді він та ще один військовий Андрій перевелися до нас у 73-ий морський центр спеціального призначення. Хоча про Андрія навіть згадувати не хочу – він залишився в Криму. Тож одночасно прийшли обоє вояків: один – майбутній герой, а інший – майбутній зрадник».

Вадим Онсович теж служив в Очакові разом із коломиянином. «Це була світла людина, – каже побратим, – яка мала харизму, він умів прихилити до себе самою лише посмішкою». Міг з першого разу будь-що настільки доступно пояснити, причому без гострого казарменого слівця, що повторювати ніколи не доводилося.

«Це був дуже цілеспрямований вояка, який обожнював те, чим займався», – додає Роман С.

Чи не всі друзі прикарпатця, згадуючи загиблого товариша, найперше наголошують на його ревній любові до стрибків із парашутом. Протягом своєї військової служби Костюк здійснив майже дві сотні стрибків із неба. Але того було мало. Він прагнув досягнути максимально високого професійного рівня, перейти з класичних на спортивні стрибки з великих висот (від 7500 м), виконання яких вимагає «ювелірної» роботи.

Роман С. пояснює: коли відчиняються двері на висоті 2000 м, немає людини, яка б не хвилювалася в цей час. Всередині все натягнуто до межі, працює, як годинник: увага, самоконтроль, точність… Ти повинен знати й уміти кожну дрібницю. Хоча хвилювання починається ще на землі. «Стрибаючи з парашутом уперше, людина до кінця не усвідомлює, що коїться, – продовжує боєць. – Та коли це відбувається вже 50-ий раз, тебе охоплює спортивний інтерес – стрибнути якомога… ідеальніше чи що…».

Володя, перебуваючи у зоні АТО, часто телефонував своїм колегам із військової частини і слухав розповіді про те, як і скільки вони сьогодні здійснили стрибків із парашутом. Після тих розмов він ще довго ходив розбитий – якби хоч раз і він міг тут зіскочити з хмар. Усього лише раз – і було би легше.

Побратим загиблого Вадим Онсович разом з іншими товаришами й досі час від часу навідують батьків Володимира Костюка. Від Очакова до Коломиї сотні кілометрів. Але хлопцям байдуже. «Вони нам, як рідні, – замислено каже Вадим Онсович. – Не можемо інакше. Володю ми їм, звісно, не замінимо, але хочеться бодай якось допомогти утамувати біль утрати».

Наталя МОСТОВА