То ж не сміття

Прохолодний, майже осінній вечір у парку на Молодіжній-Хоткевича…

На цілий мікрорайон це фактично єдине місце, де немає машин і багато тінистих доріжок, галявинок і лавочок. Влітку це справді таки єдине місце, де можна заховатися від спеки. Тож з навколишніх будинків сюди постійно сходяться матусі з немовлятами у візочках і трохи більшими малюками. Підлітки та молодші школярі гасають тут на велосипедах (вони навіть імпровізований памп-трек собі забабахали!) і «юзають» «фрішний» (безкоштовний) Wi-Fi. До речі, він там дуже давно. Задовго до того, як у Івано-Франківську почали з’являтися так звані free zone, до роботи яких чомусь постійно є питання, бо інтернет начебто і є, але насправді його чомусь нема.

У парку розсідаються на лавочках пенсіонери з ближніх будинків і свідки Єгови зі своїми буклетиками. Тут продають морозиво, і ще тут облаштовано поле зі штучним покриттям для спортивних забав. Віднедавна зробили майданчик для вигулу собак, який справді активно використовують «собачники».

А на великій, дещо занедбаній галявині ближче до монастиря (на яку, до речі, постійно хтось намагається претендувати) влаштовують пікніки родини з дітьми. От буквально минулих вихідних там організували зустріч батьки одногрупників мого молодшого – діти цього року йдуть у перший клас і дуже скучили одні за одними. Щоправда, перш ніж почати святкування, довелося прибрати галявинку: не всі відпочивальники мають достатньо відповідальності та культури, щоб після свого свята донести власне сміття до найближчих баків – а до них якихось 50 метрів. Але ж то треба збирати, нести…

До слова, в парку доволі чисто. Навіть не так. Я б сказала – в парку дуже чисто. Втім це не заслуга свідомих громадян, які не смітять. Бо, хоч там на кожному кроці нові сміттєві урни, обгортки від їжі, пляшки від напоїв та недопалки від сигарет валяються навколо лавиць і на доріжках… Але там ретельно прибирають. І сліди життєдіяльності окремих істот (людьми їх важко назвати) щоранку ліквідовує старанна і відповідальна жіночка з віником. І парк знову стає чистим і з сумом чекає нових гуляк, які його заср… (ой, я забула що пишу зараз для поважної газети, а не у своєму ФБ).

Я не можу зрозуміти, як можна вкинути сміття на землю. Просто не можу. Не можу зрозуміти, як мама, що повитирала своїй дитині руки вологою серветкою, може ту ж використану серветку запхати між дошками лавки. Завтра вона ж сидітиме там зі своєю дитиною. Її ж дитина буде виколупувати ту серветку, і мама з вересками «Фу! Кинь, кака!» буде волокти те дитя до іншої лавки, між дошки якої інша мама впхнула упаковку від печенька «Марія»… Це – нездоланно!

Мої діти, куди ходять, там збирають сміття. Збирають і несуть до урн. Я забороняю. Але вони все одно збирають і викидають. Забороняю, бо потім тими ж руками, якими збирали чуже сміття, вони їстимуть своє печенько чи морозиво.

Я дуже рідко роблю зауваження на вулиці. Рідко, бо це завжди енергетично затратно і не виправдовує себе. Але вчора – не витримала.

Отже, прохолодний, майже осінній вечір у парку на Молодіжній-Хоткевича. Навколо граються діти. Поруч на доріжці стоять двоє чоловіків і жінка, віком близько 35 років, і всі троє дружно лузають соняшникове насіння. Лушпиння плюють просто собі під ноги. Там уже добряче напльовано, в лушпинні копирсається зграйка голубів і невдоволено туркоче – бо то лише лушпиння без насінин. Повз них на біговому велосипеді проповзає мій дворічний малюк – лушпиння прилипає до коліс… І тут я не витримую.

– Ваші діти гуляють у цьому парку? – запитую з лагідною посмішкою.

– Так! – розквітає мені назустріч жінка з насінням і вже шукає поглядом свого Івасика чи Марічку, чи з ким вона там гуляла.

– А вам приємно, що вони гуляють по ось цьому? – питаю я і опускаю промовистий погляд їм під ноги. Чесно – я очікувала якої завгодно реакції. Від ігнору і до того, що мене пошлють грубою лайкою. Але відповідь мене вразила.

– Але це ж не сміття! Воно ж зогниє! – запевнила мене жінка, а двоє її супутників, активно плюючись, закивали головами.

– Як же не сміття? – їх відповідь настільки мене здивувала, що на щось мудріше я не спромоглася.

– Ой, ще скажіть, що ви ніколи не плювали сємочки на землю, – каже мені жінка з іронічною посмішкою і продовжує так само посміхатися на моє розгублено-спантеличене «ні», а її супутники вже голосно сміються. Я справді розгубилася, як школярка, якій зробили несправедливий закид, бо навіть не те що не плювала, я взагалі на вулиці не їм соняшникове насіння. Та і взагалі їм його раз на кілька років…

Я вже хотіла було покинути поле бою, але тут збоку донеслось: «От того так і живемо, а потім Путін нам винен!», «А що ж це, якщо то не сміття?», «Понапльовують, а потім ходять по тому» і т.д. На диво, мені на підтримку висловились мами і бабусі, які гуляли поруч. Плювальники зніяковіли і почали плювати свій соняшник у долоню. А за кілька хвилин взагалі зникли з майданчика…

Я не знаю, чи будуть вони і далі плювати лушпиння собі під ноги. Не знаю, наскільки тривалий ефект матиме моя профілактична бесіда. Втім мені це якось не важливо. Мені не важливі саме ті люди. Мені важливо, як поводитимуться мої діти. Як вони реагуватимуть на бруд навколо себе. Що вони робитимуть зі своїм сміттям. І не має значення, чи то лушпиння від соняшника, яке й справді швидко розкладається від дощу та сонця, чи обгортка від морозива, яка валятиметься десятки років…

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!