Жити у Франківську

Активні жителі Івано-Франківська розповідають, чому одного разу вони вирішили переїхати саме до цього міста.

Добра енергетика, але забагато показухи. Красива архітектура, але дратують затори на Пасічній. Ресторани зі смачною їжею, але занадто часто святкують. В автобусах хрестяться, а на вокзалі багато ромів. І взагалі – якщо франківець каже «так», це далеко не завжди означає саме «так». Загалом речі, які здаються звичними для корінних галичан, часом дуже дивують приїжджих.

 Людям не байдуже, чи пофарбований паркан

«Не розумію, чому влітку, коли надворі спека, у ваших маршрутках усі вікна зачинені, а коли хочеш це виправити – люди зчиняють ґвалт», – сміється Ела Гасьоровська, художниця з Польщі. Кілька років тому доля привела дівчину до Івано-Франківська, де вона одружилася і народила донечку. Каже, їй тут добре живеться, це місто має благодатну енергетику, а місцеві люди – з відкритими серцями. В Європі тепер таке нечасто трапляється.

Ела Гасьоровська

Громадська активістка Ольга Тут, яка чотири роки тому переїхала з Донецька, каже, що обирала між Вінницею, Франківськом і Львовом. Вона ще не встигла доїхати до Львова, а вже точно знала – житиме у Франківську, бо закохалася в це місто з першого погляду. «Тут провінційність поєднується з сучасністю, європейськістю… Я такого ніде не бачила», – каже вона.

Переселенець із Донбасу, ветлікар, засновник дитячої ІТ-школи «РобоКлуб», громадський активіст Сергій Никоноров зараз мешкає неподалік від івано-франківського аеропорту. Цей мікрорайон обрав навмисно – місцина нагадує йому про рідний дім, про фатальний Донецький аеропорт, поруч із яким він мешкав… Ось тільки зараз над головою літаки літають, а не кулі. А ще тут вологість дуже висока – не звик. Трохи важко було перший рік, але нічого – потроху адаптувався.

Сергій Никоноров каже, що Франківськ ніби розділений на дві частини. Перша – в центрі, вона активна, тут вирує громадське життя, різні ініціативи. А друга – в спальних районах, де живуть зовсім по-іншому. «Саме тому свого часу наша громадська організація орієнтувалася на периферію», – каже чоловік.

Сергій Никоноров

Гіоргі Гугунадзе, кухар із Тбілісі, приїхав до Івано-Франківська 12 років тому. Каже, що містечко дуже маленьке, але саме тут можна відчути справжній український дух. А ось південь, центр та схід України, на його думку, – це мала Росія. Чи в Одесі, чи в Києві – українську мову рідко почуєш.

«Та варто лише подивитися, які в тутешніх селах хати та подвір’я – чисті, доглянуті… – продовжує Гіоргі. – Людям не байдуже, чи пофарбований їхній паркан».

Наталя Вишневецька, співзасновниця простору «Вдома», живе в столиці Прикарпаття вже п’ять років. Коли розпочалися жахливі події на сході, Наталя саме пішла у декрет. Незабаром вони з чоловіком та немовлям вирішили поїхати у відпустку – мандрувати Україною. Але додому у Донецьк більше не повернулися, бо вже не було куди. Над самим домом велися постійні обстріли.  Скрізь у мікрорайоні – блокпости.

Наталя Вишневецька

В Івано-Франківськ потрапили випадково. Під час подорожі Прикарпаттям  треба було пройти техогляд автомобіля – от і заїхали. А Наталя саме у цей день записалася на прийом до лікаря в одній з івано-франківських приватних клінік. Коли головний лікар довідався, що пара приїхала з Донбасу, запропонував допомогу – підробіток на будівництві. Наталин чоловік погодився. Та й сама вона не звикла засиджуватися вдома – невдовзі уже працювала операційним директором на одній із місцевих освітніх платформ.

Наталя обожнює архітектуру Франківська. Каже, що вона живе лише там, де може щодня отримувати естетичне задоволення. Дорогою на роботу жінці приємно дивитися на старі дерев’яні вікна, ліпнину, напівзруйновані скульптури… Найбільше Наталі до вподоби під’їзд однієї з кам’яниць на вулиці Січових Стрільців, де збереглася стара австрійська стеля. Жінка туди навіть гостей приводить – помилуватися. Їй дуже шкода, що багато давніх будівель руйнуються. «Якщо з часом тут зникне ось ця старовинна краса, то, мабуть, мене вже нічого не триматиме в Франківську», – зауважує вона.

Головного режисера UA: КАРПАТИ, харків’янина Михайла Клюєва теж найбільше чарує австрійська атмосфера міста. Він одружився з франківчанкою і торік переїхав до столиці Прикарпаття. Вже й улюблене місце собі вподобав – залізничний вокзал. Каже, він доволі затишний і має особливий дизайн. А ще там дуже багато ромів.

Сергію Никонорову найкраще думається під час прогулянки вулицею Шевченка. Він ще не встигає дійти до клумб у парку, а вже знаходить правильне рішення для своєї ситуації.

«Азовець» Нугзар Канделакі родом із Тбілісі, називає себе грузинобандерівцем. В Україну приїхав, коли тут почалася війна: хотів помститися росіянам за скоєні звірства на його батьківщині. Так склалося, що після повернення із зони АТО грузин оселився в Івано-Франківську. Тут почав розвивати свій бізнес – виробництво і продаж напоїв на натуральній основі, створених за власним унікальним рецептом.

Нугзару дуже сподобався водоспад у Яремче, також там пригощали хреновухою, яку воїн спробував уперше в житті. «Лиш трохи пригубив. Грузини звикли пити вино. Це напій від Бога. Але у вас нема доброго вина», – каже він.

Нугзар Канделакі

Мустафу Алмазіна, барбера з Іраку, дратують жахливі затори в мікрорайоні Пасічна.

А Юлі Карєвій, майстру з НЛП, яка чотири роки тому переїхала сюди до коханого чоловіка, дуже бракує моря. Родом вона з Миколаєва і звикла, що в будь-який час усього за 40 хвилин можна дістатися до морського побережжя. «Щоб сісти на березі і дивитися вдалечінь, – усміхається дівчина. – І міркувати про щось своє».

Юля Карєва

Ніхто нікуди не поспішає

Мустафа Алмазін вважає, що на Прикарпатті дуже красиві люди. І виглядають по-європейськи. Більшість – доглянуті та гарно вдягаються.

Алмазін Мустафа

І жінки тут зовсім інші, переконаний Гіоргі Гугунадзе. Він відзначає психологію галичанок. Каже, вони мислять іншими категоріями, ніж жительки решти регіонів України чи росіянки. Тутешні панянки більше шанують сімейні цінності.

Наталя Вишневецька каже, що в Івано-Франківську в будь-якій сфері обмаль професіоналів, бо зазвичай вони їдуть туди, де платять більше. Також жінка вже призвичаїлася до декотрих місцевих особливостей. Не те, щоб звикла, просто намагається заздалегідь їх враховувати.

«Бізнес вимагає чіткості і планування, – продовжує Наталя. – А тут люди не живуть, а просто гуляють, насолоджуються життям. Простий приклад: ми зараз робимо ремонт в офісі. Майстри – галичани. І я взагалі нічого не можу спланувати, бо не знаю, що святкуватимуть мої майстри, скажімо, через тиждень чи два: день Ольги, Оксани, Володимира, Ірини… У більшості міст України так справи не робляться».

Якось один бізнесмен, який був родом із Прикарпаття, запитав Наталю, як їй, людині з донецьким менталітетом, вдалося стільки років вести тут власну справу і ще й організовувати соціальні ініціативи. «Я просто роблю поправку на місцевий стиль життя, – відповіла жінка. – Тутешні люди є такі, які є. Їх не переробити».

Ольга Тут зауважила, що місцеві мешканці звикли до дуже повільного темпу життя – ніхто нікуди не поспішає. «Якщо ви домовилися з франківцем зустрітися о 9-ій, то не факт, що ви побачитеся навіть о 10-ій», – сміється вона.

Ольга Тут

Сергій Никоноров додає, що у Франківську «так» далеко не завжди означає «так». Варто ще кілька разів перепитати, чи справді все буде так, як домовилися. В інших містах із цим значно простіше.

Сергій Никоноров вважає, що у Франківську дуже класно працює сарафанний маркетинг, однак аби він запрацював, треба докласти значно більше зусиль, ніж у будь-якому іншому місті. Річ у тім, що місцеві люди дуже довго придивляються. «Якщо ти не є частиною якоїсь більш-менш великої групи, до якої належать твої перші клієнти, то шанси на успіх у цьому регіоні суттєво знижуються, – каже Сергій. – Зайді тут вельми важко розкрутитися, тут дуже особливі люди».

Ветеран АТО Станіслав Паплінський три роки тому переїхав сюди із Житомира. Таким чином утікав від минулого. Часті зустрічі з побратимами здебільшого супроводжувалися не однією чаркою і закінчувалися спогадами про війну та обіцянками уже наступного дня піти до військкомату і повернутися на передову. «А я не хотів уранці прокидатися і розуміти, що роздав порожні обіцянки, – каже Станіслав. – Бо вертатися на фронт я тоді не планував, ще не встиг оклигати після довгого перебування в полоні, ніяк не міг позбутися страху ще раз стати бранцем ворога». Окрім того, тоді чоловік саме розлучився з дружиною. Хотілося розпочати кардинально інше життя, а це можна було зробити лише в іншому місті. Боєць обрав Івано-Франківськ, бо його робота була пов’язана з Прикарпаттям, тож переїхати сюди було найзручнішим варіантом.

                              Станіслав Паплінський

«Найдужче приваблювала тутешня неймовірно красива природа, – каже Станіслав. – Це ідеальне місце для реабілітації після війни. Та й місто більш європейське, ніж Житомир. Люди – духовніші. І вихованіші. Хоча варто зазначити, що чимало іванофранківців поводяться так, аби лише справити відповідне враження. Тут дуже багато показухи. Коли ніхто не бачить, багато з них таки не викинуть папірець до смітника. Хоча і це добре, бо, наприклад, у Житомирі усім байдуже – можуть у самісінькому центрі у всіх на очах жбурнути сміття просто під ноги. А взагалі у Франківську люди мають певну особливість, яка мене й досі дратує. Вони (звісно, не всі, але багато хто) не дотримують свого слова! Ось, до прикладу, узяти робочі стосунки. Я звик так: якщо із замовником домовилися про купівлю товару, то так і буде, навіть якщо замовник знайде товар на кілька гривень дешевше. А на Франківщині інші принципи. Якщо тутешній покупець знайшов товар на гривню дешевший, йому начхати на нашу попередню домовленість і на те, що я їду аж за тисячу кілометрів. Він просто відріже, що не зобов’язаний нічого пояснювати. Ось це мені незрозуміло. Але на цю рису можна заплющити очі, зважаючи, що Прикарпаття – один із небагатьох регіонів в Україні, де ворог точно ніколи не зможе прижитися».

Нугзар Канделакі уподобав собі Франківщину, бо тутешня місцевість, особливо в Карпатах, дуже нагадує рідну Грузію: гори, річки… Боєць каже, що гуцули і грузини дуже схожі не лише великими носами, але й вдачею.

«Гуцули схожі до наших кахетинців, – вважає Гіоргі Гугунадзе. – Це люди жорсткі, не дадуть собі в кашу плюнути. Ви не ображайтеся, але я вже не раз казав – у гуцулів навіть прапор має бути інший. На ньому треба зобразити жабу. Ставлення до сусідів якесь викривлене, я не звик до такого. У Тбілісі ми завжди всі тримаємося купи. Сусід – це найперша близька людина, яка подасть тобі руку допомоги, поки рідний брат їхатиме з іншого міста. А на Галичині, коли хата горить, то сусіди ще й хмизу підкладуть. Коли я оселився в одному з будинків Івано-Франківська, то першим ділом пішов знайомитися з сусідами. На мене дивилися, як на йолопа».

Менше балакати і більше пити

Перше, на що звернула увагу Ольга Тут після переїзду, – релігійність місцевих людей. «Пам’ятаю, їхала в маршрутці, – пригадує активістка, – і коли минали церкву, багато людей починали хреститися. Я аж злякалася. Не звикла до такого». Однак жінку приємно здивувало, що в кафе можна замовити лише каву або чай і сидіти там, скільки хочеш. У Донецьку вже через півгодини офіціанти попросили б звільнити столик.

Елу Гасьоровську дивує культура смаження шашликів на природі. Вона багато подорожувала світом, але такого ніде не бачила. Барбекю – так, але не шашлик на шампурах.

«Тут дуже багато ресторанів зі смачною їжею, в які хочеться запрошувати гостей з інших міст, – каже Юля Карєва. – А ще чимало красивих новобудов».

Еквадорець Дарвін Седеньо був одним із перших іноземних кухарів в Івано-Франківську, хто почав трансформувати місцеву гастрономічну політику в ресторанах: налагоджував роботу, удосконалював усі процеси. Шеф-кухар багато експериментував і каже, що таки добився свого – здійснив маленьку революцію у цій сфері. Дарвін говорить, що тепер у місті є не менш ніж десяток закладів, де він із задоволенням куштує страви.

Еквадорець не є фанатом української кухні, бо більшість страв аж надто виснажливі в приготуванні. А шеф-кухар любить просту їжу, ледь не щодня харчується гречкою з вареною телятиною.

 Мустафа Алмазін розповідає, що галицькі традиції неймовірно схожі до його рідних. В Іраку теж пишно і довго відзначають свята: столи ломляться від наїдків, люди співають, танцюють – і так може тривати кілька днів.

«Я досі не можу зрозуміти, – усміхається Гіоргі Гугунадзе, – як можна святкувати три дні поспіль? З глузду з’їхати. І ще мене вразило українське застілля. В Грузії це ціла наука: тамада підбирає і виголошує тости, навіть діти слухають. Кожен тост різний, має свою чергу, значення… А у вас геть по-іншому: весь час – «Будьмо!», і третій – «За любов!». Я лише потім зрозумів тактику – менше балакати і більше пити».

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!