Зірок на небі було більше, а мудаків на землі – не поменшало

Мені було років 15-16-17… На цім можна було б і завершити історію. Бо коли людина хоче оповісти щось, що трапилося 20 літ тому, то це вже, напевно, точно-преточно якась ностальгічна нудь. Спогади про юність, яка відшелестіла, і про те, що тоді й трава була зеленіша, а небо світилося вночі більшою кількістю зірок.

Втім так. Про траву і небо – то точно (жартую). А що ж з мудаками? Але спершу – історія.

Школяркою я була з норовом. За косички мене не смикали і портфель у хлопчачий туалет не закидали (хай би лише спробували!). Які там ще є однозначні сигнали того, що дівчинка подобається хлопчикові? Ні, ну дійсно. Адже коли хлопці дівчатам (чи дівчата хлопцям) у середній школі роблять огидні речі – то все від великої любові. Ви хіба не знали? «Б’є – значить любить».

Був один. Руки простягати до мене не наважувався – знав: відгребе по самі помідори. (Ні, я у школі нікого не била. Але усі чомусь були переконані, що до мене тільки сунься – і капець.) Але дрібні пакості робив. То на стілець плюне, то гидоту якусь у портфель підкине. Коли терпіти було вже несила, я поскаржилася класній керівничці. Мовляв, утихомирте це чудо в пір’ї, бо я ж його покалічу, як не відчепиться, а розгрібати будемо разом. На що класна керівничка прочитала мені лекцію про перше кохання, запевнила, що я йому страшенно подобаюся, ба більше – він мені теж страшенно подобається, просто я про це ще не здогадуюся. А щоб я сповна усвідомила і прожила всю повноту моїх (і його) глибоких і чистих почуттів – посадила нас за одну парту. На щастя, нас пересаджували кожної чверті. Тож терпіла я не дуже довго: однокласник закінчив школу з усіма кінцівками і без жодного «фінгалу». Конфлікти у нас протривали до випускного. Не у мене з ним конкретно. А практично в усіх дівчат з класу саме з цим хлопчиком. (Зозульки, привіт. Якщо його упізнали – я не винна. Будемо вважати, що то моя міні-помста 20 років по тому). У мене, можливо, гостріше, бо я ще умудрялася заступатися за тих, кого він цькував. А цькував він практично усіх, і словесно, і фізично – мабуть, дуже велелюбний був.

Велика «любов» скінчилася тим, що одного разу, десь на другому чи третьому курсі університету, я, заходячи в ліфт у головному корпусі, зіткнулася з ним у дверях. «Почуття», очевидно, ще горіло в серці колишнього однокласника, бо він, замість відповіді (або ігнору) на моє «привіт», осипав мене премилою гидотною лайкою і образами. Я вийшла з ліфта на своєму поверсі трохи приголомшена і здивована. І потім ще довго думала – правильно я зробила, що не врізала йому по пиці прямо там у ліфті при свідках, чи ні… Я не образилася, ні. Лише дуже-дуже сильно розізлилась. І ото зараз пишу – і злюсь. На себе. Що таки не врізала. Ні тоді, ні за усі роки навчання в школі. Він мав усі шанси стати першою і єдиною людиною, кого я побила.

А ще пригадалося, як одного разу, у тих-таки 15-16-17 я поверталася звідкілясь додому. У сусідньому дворі на лавочках «тусили» хлопці. Круті пацани з району, чи як там. Я просто йшла своєю дорогою до свого дому. Я не дивилася у їхній бік, не загравала, не привертала увагу. Я просто йшла.

Спочатку почула посвистування і егегекання. Не звернула уваги. Свист і тупуваті фрази від особин чоловічої статі (бо назвати людьми чи чоловіками таких індивідуумів якось язик не повертається) собі услід чує періодично чи не кожна дівчина. По-різному на них реагують. Для мене єдиною прийнятною реакцією завжди був ігнор. Це працювало. Не отримавши моєї уваги, індивідууми переключалися на когось іншого. Але не того разу.

Тоді мені услід понеслося (цитую): «Слиш, ти, кабила! Сюда пашла! Я до тебе говорю, кабила! Йди сюда!» Ну, і далі потік таких слів, які я вже вам тут не писатиму. Дофантазовуйте.

Звісно ж, місцевих мачо шалено обурило, що на їхній посвист я не прибігла до них, щасливо усміхаючись від радості, що на мене звернули увагу такі круті хлопці.

Не повірите – отоді дійсно було страшно. Якби це було увечері, не знаю, чим би все могло скінчитися. Але то був день, була людна вулиця, було близько додому. Тож я просто пішла далі. А вдома – розревілася. Це був один-єдиний раз, коли мене справді зачепила така грубість. Бо траплялося щось схоже доволі часто – бібікання і підрізання з машини, масні жарти у мій бік від абсолютно незнайомих чоловіків, недвозначні пропозиції у грубій формі в громадському транспорті або кав’ярнях тощо. І, звичайно, вони очікували, що я неймовірно зрадію, трошки поламаюся, а потім пристану на всі пропозиції незрівнянного мачо, який уже самим своїм існуванням заслуговує на виконання всіх його бажань. Думаю, майже кожна жінка більшою чи меншою мірою проживала щось подібне.

Це були лихі 90-ті і початок скажених 2000-их. Ми виживали, як могли, намагаючись вберегти людське обличчя і гідність. Або не намагаючись.

Минуло 20 років. Зараз ті бики з району поставали крутими бізнесменами чи держслужбовцями. Обклалися портфелями, посадами, машинами і баблом. Вони і далі впевнені, що на перший свист усі повинні збігтися і виконувати їхні бажання. Вони далі продовжують цькувати і принижувати, зловживати, погрожувати, тиснути і ображати. Вони і далі вважають, що весь світ їм зобов’язаний просто тому, що вони топчуть цю планету.

Минуло 20 років, і зірок на небі поменшало. Чи то пак – електричного світла на землі все більше і більше. За ним – суєтним і скоротлінним – сяйво зірок блідне і не проглядається. Та це не означає, що їх (зірок) там, угорі, над нами – нема.

Цей роздум – не про жінок і чоловіків. Не про підліткові пустощі. Не про фемінізм. І не про насильство. І головний його мотив навіть не «Б’є – значить сяде!».

Тут йдеться про гідність. Бо коли маєш її, то не чинитимеш негідно щодо інших.

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!