Звідки беруться громадські активісти?

Між двома способами мислення – “держава мені повинна” та “я сам і є держава” – суттєва різниця. З борсання в одвічній українській дилемі «хто кому держава» у нас з’явилося якесь абсолютно унікальне явище: громадські активісти по-українськи. 

Звідки ж вони беруться, ті громадські активісти? Мені здається, з неспроможності або бездіяльності органів влади різних рівнів. Громадянське суспільство, на мою думку, починається з небайдужості. Саме бездіяльність влади, як на місцях, так і на загальнодержавному рівні, штовхає активних і небайдужих людей у вир громадської активності. 

Ця активність може бути різною. Опосередкованою – від блогу в соцмережі чи на платформі ЗМІ, який актуалізує проблему, до законотворчих ініціатив, петицій чи навіть акцій протесту. Та безпосередньою – через пошук і залучення коштів та механізмів для вирішення конкретного питання. 

Наприклад, ходять містом зграї безпритульних собак. І нікому з представників влади до того діла нема. Ні, ну, може, і є. Але або це не найгостріша чи не найтерміновіша проблема (не на часі), або ще грім не вдарив, то ніхто й не хреститься. От і знаходиться хтось, кому не все одно, і пробує вирішити цю проблему, залучаючи всі доступні методи і способи, в тому числі ту ж таки владу, меценатів, ґранти, інших громадян, міжнародні спільноти тощо. Хтось напише обурений пост у Фейсбуці, хтось викличе КП “Полігон”, а хтось створить благодійну організацію, яка займатиметься стерилізацією і перетримкою безпритульних тварин та пошуком для них нових господарів. 

Тож громадські активісти – це люди, які не можуть пройти повз проблему, а відразу беруться її вирішувати. Різними способами. Часто незаангажований, новий погляд громадського активіста справді знаходить раціональні рішення. З подачі, під тиском і впливом активних громадян до вирішення проблеми залучаються і органи місцевої та загальнодержавної влади. Небайдужість і невідсторонення громади від проблем спонукає державних діячів братися до роботи. Бо так, саме ми – громадяни – найняли чиновників та законотворців на їх працю. То ж кому, як не нам, з них і спитати? 

Втім дуже часто, не маючи відповідних компетенцій, повноважень і, що головне, не покладаючи на себе абсолютно ніякої відповідальності за результат, громадські активісти беруться за вирішення задач, складних з юридичного і технологічного боку. Громадський активіст, не скріплений нічим, окрім власної совісті, може будь-якої миті сказати: “Та ж я хіба що? Ми хотіли як краще! Влада і того не робить!” – і акуратно з’їхати з теми, в гіршому разі з певними репутаційними втратами для себе, а в кращому – вийшовши сухими з води. 

Відсутність відповідальності за дії чи бездіяльність запускає зворотний процес. Громадські активісти еволюціонують у громадських паразитів (хотіла підібрати інше слово, але, мабуть, не буде воно коректним на сторінках газети). Особливо, коли діло доходить до залучення бюджетних коштів. Адже, отримавши гроші з ґрантової програми чи від мецената, мусиш відзвітувати. А з бюджету – ну, якось буде. 

Часто громадська діяльність активіста стає чи не основним його заняттям. Тож постає актуальне питання: а за що цей активіст живе, коли весь свій час, сили та енергію спрямовує на громадську суспільно корисну працю? 

І тут знову залишається уповати лише до совісті? Адже багато громадських ініціатив не мають жодних юридичних підстав для своєї діяльності і навіть не зареєстровані як громадські організації. Це аж ніяк не означає, що вони неефективні або зловживають. Бо сучасні засоби комунікації, а особливо соціальні мережі, дають можливість оперативної і прозорої комунікації та звітування. 

Скажімо, реставрує громадська ініціатива старовинні двері. Дуже просто написати у Фейсбуці, що на цю реставрацію 100 грн дали з бюджету міста, 20 грн пожертвував підприємець, який має офіс на першому поверсі, і ще 10 грн зібрали мешканці під’їзду. Тобто загальний бюджет реставраційних робіт складає 130 грн. З них 30 грн пішло на виготовлення реставраційної карти. 44 грн витратили на закупівлю фарб і транспорт. Ще 30 грн – оплата праці найманих фахівців. А 26 грн, що дорівнює 20% від загального бюджету, громадські активісти взяли собі за адміністрування і супровід проєкту. 

Прозоро? Більш ніж. Складно? Не думаю. Особливо, якщо ініціатива справді не зловживає, а її діяльність – прозора і фахова, мотивована прагненням якісних позитивних змін і заснована на високих моральних принципах (простіше кажучи, люди не забувають використовувати совість за призначенням).

До чого ж я ото? Панове, вмикайте критичне мислення. Це не боляче, хоча іноді трохи складно і затратно в часі. Навчіться розрізняти громадських активістів і громадських паразитів. Це дуже згодиться. Особливо в контексті майбутніх місцевих виборів. 

P.S.: Ситуації, описані в блозі, – для наочності, як приклад. Усі збіги з реальним життям – випадкові. Чи не випадкові? Але то таке. На злодієві шапка горить. 

Людмила ЛІННИК

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!