Сьогодні виповнюється 210 років з дня народження відомого поета, художника Тараса Григоровича Шевченка. Це ім’я – символ свободи для кожного українця. Як раніше, так і досі актуальне Шевченкове «Борітеся – поборете. Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!».

Близько 200 років цілі покоління дослідників вивчали та систематизували біографію Тараса Григоровича. Про нього написано безліч книжок, праць, статей.

Його творчість входить до курсу шкільної програми. Кожен українець, хоч в загальних рисах, але знайомий з життєвим шляхом митця. “Галицький кореспондент” зібрав для вас цікаві факти з його біографії, які дозволять розширити знайомство з цією неординарною постаттю.

Поет чи художник?

За життя Кобзаря більше цінували як художника, ніж як поета. Його творчий шлях у цьому напрямку розпочався рано. До нас не дійшли спогади про перші спроби віршування, але є безліч згадок різних людей про перші малюнки, якими був завішаний дім Шевченків. У 1829 Шевченко переїздить з паном Енгельгардтом у Вільно (сучасний Вільнюс), де береться перемальовувати картини. Пан, побачивши це, спочатку розізлився. Але вирішив скористатися талантом свого слуги і зробити з нього хатнього художника, що на той час було дуже модно. Так починається навчання Тараса Григоровича мистецтву малювання. І надалі він має славу чудового художника, отримує відзнаки та непогано заробляє як художник-портретист.

Великий модник

Маючи хороші заробітки в Петербурзі, малюючи заможних людей, поет завжди одягався досить модно. У своєму щоденнику він писав про величезне задоволення від придбання гумового плаща-макінтоша за 100 рублів. На той час це було значною сумою.

Проте ми звикли, що Шевченка всюди зображували в шапці та кожусі. Це пояснюється тим, що образ його мав бути зрозумілим для простих українців, значна більшість яких були селянами. Це було вигідно і тодішній владі.

Натомість Тарас – міський чоловік, який з 15 років жив у Вільнюсі, а потім 17 років у Петербурзі. Це людина вихована в столичній міській культурі. Людина, яка все життя була частиною мистецької еліти Петербурга.

Взагалі, Іван Сошенко писав, що коли Шевченка викупили, йому виповнилося лише 24 роки. І в нього вселився «світський біс». Тарас відвідував всі можливі зібрання, випивав та грав у карти. Це легко пояснити тим, що молода людина жила досить обмежено і нарешті відчула свободу, яку давало вільне життя та гроші.

Ловелас та батько?

Першим коханням юного Шевченка називають Дуню Гусіковську. З нею він познайомився у Вільнюсі у віці 16 років. Дуня була полькою, старшою від нього на 8 років. Йому також приписують роман з дружиною його власника – Софією, але ніякого підтвердження цьому немає.

Потім після викупу з кріпацтва Шевченко переїздить жити на квартиру до свого друга і благодійника Івана Сошенка. Щоправда разом вони прожили лише три місяці. Сам Сошенко говорить, що сварка між ними сталася через жінку – його кохану Марію Європеус. Марія тоді вибрала Шевченка, хоч стосунки у них і не склалися. А от в Сошенка залишилась образа через втрату коханої, з якою він мав намір одружитися.

Наступною в списку перемог Тараса Григоровича була Варвара Рєпніна, яка в нього закохалася. Та він не відповів їй взаємністю.

Далі йому приписували роман з Ганною Закревською, яка була заміжньою за Платоном Закревським.

З Марією Максимович поет знайомиться у домі її чоловіка і свого доброго друга – Михайла Максимовича. Сам Шевченко описує її як «миле, чарівне створіння». Збереглося також листування поета з Марією та її портрет, на якому їй 20-25 років. Припускають, що Тарас Григорович зблизився з Марією, адже через 9 місяців після його візиту, жінка народила сина. До того подружжя дітей не мало.

Багато дослідників відкидають цю версію, спираючись на те, що Шевченко був гідною та порядною людиною. Він ніколи б не вчинив так зі своїм другом.

За пів року до смерті Шевченко закохується востаннє. Це була колишня кріпачка, сирота Ликера Полусмак. Не має єдиної думки, чому їхні відносини не склалися. Чи то вона була занадто молода, чи то він дізнався про її численні романи з лакеями. Фактом залишається лише те, що вони так і не одружилися.

Підтвердження численним романам Шевченка небагато. Все, що про це написано – це чутки та версії різних бібліографів. Єдине, що можна сказати точно – Шевченко був харизматичним чоловіком, грав на гітарі та мав непоганий голос. Тож закохатися в нього було неважко.

Марія Максимович

В Україну лише в гості

Тарас Шевченко на сто відсотків український герой. Але мало хто знає, що тут він прожив лише 15 років. У 14 років він виїхав з України з поміщиком Енгельгардтом, якому прислужувався з дитинства.

Далі він відвідував Україну лише декілька разів, щоб подорожувати та відвідувати друзів. І на це він мав отримувати спеціальний документ.

Книговидавець

Тарас Григорович дуже переймався через неграмотність українського селянина. В останній рік свого життя за власний кошт він видає «Буквар Южнорусскій», за яким мали навчатися діти та дорослі у недільних школах. Це була остання його книга, складена з ретельно відібраних зразків фольклору та частково з його власних творів.

«Буквар» був виданий великим накладом в 10 тисяч примірників. Коштував він недорого, тож був доступний для всіх охочих вчитися. При чому гроші від його продажу йшли на потреби сільських недільних шкіл. Шевченко планував створити серію книг, які дозволяли давати базові знання саме учням недільних та народних шкіл. Ще мала вийти лічба, географія та етнографія. Але на превеликий жаль смерть поета поставила крапку в цих планах. Більш того, невдовзі після смерті автора «Буквар Южнорусскій» був заборонений та повністю вилучений.

Не лише письменник та живописець

У березні 1848 року, коли поет відбував заслання в Орській фортеці, його, як художника, було включено до експедиції Аральським морем. Він виконував роботу картографа, топографа і гідрографа. В його обов’язки входило робити замальовки та описувати довколишні пейзажі, вимірювати глибини та досліджувати узбережжя. На основі праць цієї експедиції були створені карти, які використовувались до сімдесятих років двадцятого століття.

На жаль, ця експедиція дуже погано вплинула на здоров’я Шевченка. Постійний холод та сирість, неможливість висушити одяг та погане харчування нанесли непоправну шкоду його самопочуттю та підірвали й так слабкий організм.

Член Кирило-Мифодіївського товариства

У квітні 1846 року Тарас Шевченко знайомиться з істориком Миколою Костомаровим, одним з організаторів Кирило-Мифодіївського товариства. А з грудня починає відвідувати засідання, де зачитує членам товариства свої революційні вірші.

Членами товариства були вихованці і співробітники Київського та Харківського університетів. Це була перша подібна організація української інтелігенції. Вони виступали проти кріпацтва та за національну свободу України. Члени товариства проводили пропагандистську діяльність, створювали сільські школи та видавали до них підручники.

Сміливо можна сказати, що Шевченко був активним членом Кирило-Мифодіївського товариства.

Згодом Шевченка за доносом було заарештовано та відправлено до Петербурга. Там йому було оголошено царський вирок про заслання на 10 років в окремий Оренбурзький корпус рядовим солдатом. Під суворий нагляд і з повною забороною писати та малювати.

Орська фортеця

Спочатку Шевченка відправили до Оренбурга. Йому виділили окрему камеру та тримали під постійною охороною. Але навіть в таких умовах він знаходив спосіб писати. 18 червня «колишній художник» Шевченко, а тепер рядовий солдат, виїхав з Оренбургу до Орської фортеці, де стояв батальйон. Ту його чекало те, що ненавидів найбільше – муштра та казарма. Та найлютішою мукою для нього, завзятого ворога Російської імперії, була сама служба у війську, головній опорі ненависного механізму імперії.

Були в Тараса Григоровича й світлі спогади про час служби. Його друзі, які його не забували навіть в засланні – писали листи, присилали улюблені сигари та гроші. Також великим щастям та розрадою для Шевченка було те, що його навідав Михайло Лазаревський.

Незважаючи на постійний нагляд та суворі умови, Тарас Григорович продовжує малювати та писати. Там він намалював знаменитий автопортрет, активно пише свої твори, які вміщає в невеликі «захалявні» книги. В загальному в цьому засланні він провів 7 довгих років.

Перепоховання

Тарас Григорович Шевченко провів останні дні свого життя у Петербурзі. Там він помер, як говорить заключення лікаря, який його оглядав, від водянки. 12 березня 1861 року його поховали на Смоленському кладовищі. Проте друзям поета не давала спокою думка про те, що він хотів бути похований на Батьківщині. Зрештою Михайлу Лазаревському таки вдається отримати дозвіл на перепоховання митця. Тож 8 травня 1861 року домовина з Шевченком була викопана, і Кобзар почав довгий шлях додому.

Прах привезли в Київ, до храму Різдва Христового на Подолі, де з ним прийшли попрощатися друзі, соратники, поети, митці, студенти і прості кияни. Брати Тараса Григоровича хотіли поховати його тут же, в Києві на горі Щекавиця. Але Григорій Честаківський, який супроводжував прах Кобзаря, зміг переконати всіх, що той хотів бути похований саме в Каневі. Тож далі прах вирушає туди.

22 травня 1861 року Тарас Шевченко був перепохований на Чернечій горі у місті Каневі.

Існує думка, що Шевченко ніколи не просив поховати його саме тут, що Григорій Честаківський помилився, коли сказав це. І справді, в жодному з його щоденників не знайдено прямої вказівки щодо місця, де він хотів би спочивати. То чому ж виникла така думка у Честахівського?

Коли Шевченко у червні 1859 року, після дванадцятирічної відсутності, приїздить до України, то зупиняється у Михайла Максимовича, який на той час живе на хуторі поблизу Канева. Тарас був зачарований красою тих місць та кручами могутнього Дніпра. І в нього з’явилася мрія – оселитися на одній із Канівських гір. Він навіть намалював кілька проєктів хат, але не судилося. Шевченка заарештовують втретє. В декількох своїх творах він згадує про свою мрію – оселитися на березі Дніпра. На жаль це стало можливим лише після смерті символу боротьби всього українського народу.

                       Підготувала Наталія Касумова