Неймовірно позитивна дівчина з Івано-Франківська, яка ось-ось стане дипломованим журналістом, веде майстер-класи з ораторського мистецтва, де завше збирається купа люду, та уже кілька років працює радіоведучою на «Західному полюсі».

Здавалося б, ну то й що? Якби не ті м’язи, які з народження відмовилися працювати. Дитячий церебральний параліч…

Неспроможність ходити повноцінно могла б зламати її волю та назавжди стерти усмішку з милого обличчя. Але ні. Ця тендітна панянка не звикла здаватися. А про якусь там неповноцінність годі й говорити. Її амбіціям, таланту і впевненості в собі можна лише позаздрити. Можливо, хтось навіть скаже «кар’єристка». Ні, вона просто обожнює яскраве життя і спрагло ковтає його барвистими порціями.

«Тато в дитинстві часто брав мене на руки і ласкаво казав: «Ти моя принцеса», – пригадує Христина. – Бог обдарував мене такою благодаттю, що я виросла в атмосфері сімейної любові та ніжності, тому ніколи не відчувала образи на життя».

Навпаки. Дівчина змалечку будувала «наполеонівські» плани: спершу задумала стати відомим театральним режисером. І неодмінно стала б. Якби не хвороба. Аби проводити репетиції з акторами, треба добре ходити.

Трохи розчарувалася, але не трагедія. Христина мала про запас іншу мрію – журналістика. Ще з п’яти років дівчина уявляла себе ведучою радіо «Західний полюс».

Як дивувалася приймальна комісія Львівського національного університету ім. І. Франка, коли наполеглива дівчинка з ДЦП пройшла не за пільгами, а як одна з найталановитіших абітурієнтів – набрала найвищу кількість балів.

Перше інтерв’ю на обласному радіо – і досвідчена наставниця-журналістка, яка навчала Христину, жваво підмітила, що дівчина таки має хист до мікрофону.

Протягом місяця Христина вже записала десяток радіоінтерв’ю і з тим усім скарбом пішла виконувати свою давню мрію. «Прийшла до директора «Західного полюсу» влаштовуватися на роботу, – пригадує дівчина. – Він одразу добре до мене поставився, запросив стажуватися. Так я й залишилася на улюбленій роботі».

Останнім часом усі свої сили Христина віддає лікувальним тренуванням. Вона переконана – ще трохи – і здійсниться – вона зможе ходити без підтримки. Трохи помовчавши, дівчина якось сумно додає: «Якби мені зараз сказали: «Віддай все, чого досягнула, але натомість самотужки ходитимеш», я б погодилася». Однак уже через кілька секунд у кутиках її губ знову з’являється грайлива усмішка: «Я б почала ходити і повернула собі все назад».