У дев’ятому класі загальноосвітньої школи ми почали вивчати новий предмет – правознавство. Було це доволі пошарпано і непослідовно, як і вся освіта пострадянських 90-х, коли старі програми ліквідували, а нові створювали вже в процесі, часто змінюючи і коригуючи.

Приблизно тоді ж чи трохи раніше у нас з’явився ще один предмет – християнська етика. Якщо правознавством довантажили нашого історика, то християнську етику викладати довелося вчительці біології, і вона якось вирулювала з-поміж теорії Дарвіна та семиденного створення світу Богом, рефлексів Павлова та Адамових ребер.

Я тоді у свої 13-14 років інтенсивно шукала Бога (чи то – себе?). Родина у мене християнська, греко-католицька. Я охрещена і вінчана в церкві, так само охрещені троє моїх синів. Певний час співала в церковному хорі, а чоловік співає і зараз. Це щодо сімейних цінностей.

Втім, тоді, у школі, християнська етика з подачі “біологічки” мене, як би це сказати м’яко, розчарувала. А надто після того, як на уроці права, вивчаючи Основний Закон України, нам виклали наступне:

“Україна є світською державою: церква функціонує окремо від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова” (ст. 35 Конституції України).

Не знаю, що тоді спрацювало: чи мій юнацький максималізм, чи просто упертість, чи нелюбов до “біологічки”, яка диктувала нам на християнській етиці якісь незрозумілі скрепи з Катехизму, – але я – відмінниця і гарна дівчинка – оголосила цьому предмету бойкот. Потайки від батьків я підійшла до вчительки і авторитетно збрехала, що не встигаю в музичну школу (“християнська” була додатковим сьомим уроком і формально тоді вважалась факультативом), і попросила звільнити мене від заняття. Вчителька, як не дивно, мені повірила і не заперечувала.

Зараз у мене самої учень, другокласник уже. Християнська етика у них з першого класу. Кажуть, що буде до кінця школи. Ну, гаразд, здавалось би. Ми – християнська родина, предмет начебто про загальнолюдські цінності, мораль, етику,  “поганому там не навчать”, чом би й ні.

Урок синові подобається – вчитель розповідає цікаві історії.

От лише мені не подобається, що моя дитина приходить зі школи в сльозах, бо бачте: “якщо я буду хорошим, то потраплю в рай, а якщо поганим – то в пекло!”

Агов! Стоп!

“Хто тобі таке сказав?” – питаю. “Учитель християнської етики…”

Я намагаюсь навчити своїх дітей, що Бог – то є люблячий Батько, слухатись якого треба з поваги і через любов, а не зі страху. Так само намагаюсь вчити їх, що люди самі по собі не є поганими чи хорошими. Просто всі роблять певні вчинки: як хороші, так і погані. Описана вчителем концепція сильно різниться з моєю, домашньою.

Маю товаришку, Русану Гордієнко, в родині якої не сповідують християнство. Вони начебто мають право відмовитись від цього предмету, посилаючись на ту ж таки Конституцію. Адже «кожному громадянину України гарантується право на свободу совісті, право сповідувати будь-яку релігію, якщо це не суперечить законам України».

Насправді скористатися цим правом виявилось непросто. Це наче і факультатив, а наче і ні, і оцінка ставиться з цього предмету, і в розкладі він посеред дня, що й додому не підеш і пізніше не прийдеш, і все в тому ж дусі. А завуч школи, де раніше вчилась її донька, так і сказала: “Ну, це ж у нас офіційна релігія”. Офіційна? А то як? У нас же церква окремо від держави?

Її донька-семикласниця, 12-річна Ївга, розповідає: “Я ходжу на християнську етику. Мені цікаво. Я хочу дізнаватися про інші релігії. От тільки я ж їх не чіпаю, не кажу, що вони, погані, неправі. То чому ж вони мене постійно лякають, що я погана і буду горіти в страшному пеклі?”

Також я не можу зрозуміти нової традиції в деяких школах – проведення “Хресної дороги”. Що це за новаторство таке? То в нас храм науки чи церква? Повторюсь, я християнка і ми ходимо в церкву. Але ці речі мають бути розділені! Однозначно.

Школа має свої функції, а церква – свої. І справа та відповідальність батьків – релігійне виховання дітей. Зрештою, для цього й існують недільні школи, різноманітні прощі, реколекції, християнські табори й тому подібні речі.

Для мене питання релігії не стоїть: я і моя родина давно зробили свій вибір. А християнство має вирізнятися своєю високою терпимістю та толерантністю до усілякої інакшості, в тому числі й релігійної.

Але що ж ми прививаємо: загальнолюдські цінності чи дискримінацію за релігійною ознакою?

Як бути нехристиянам, діти яких ходять до школи?

Чому в стінах навчального закладу чиниться тиск, присутнє залякування дітей та примусове нав’язування релігійних обрядів?

Дрібниці, скажете?

Як на мене, зовсім ні.

Виглядає на змову: маніпулювати головами і в школі, і в церкві, і з політичної трибуни.

Та втім, чого очікувати від школи, коли священик – беззаперечний лідер суспільної думки – відкрито агітує за певну політичну партію чи кандидата просто під час служби в церкві, коли церковна верхівка показово благословляє на царство (ой) на мерство, коли й сам мер європейського міста оголошує привілей бути патріотом лише за християнином?…