Продовжуємо публікувати вперше перекладені українською спогади польського публіциста й журналіста Тадеуша Ольшанського про його рідний Станиславів (із книги “Креси Кресів”, 2008).

 

У 1933 р. один із пацієнтів мого батька, Альфред Сусман, вмовив його купити земельну ділянку в місцевості Майдан. Майдан знаходився на північний захід від Станиславова, де починалися темні ліси. Туди треба було їхати через міст, на Пасічну і ліворуч перед Павлівкою. Ми там були раз або два. Тільки з плином років з’ясувалося, що Майдан знаходиться неподалік місця, яке зветься Чорний Ліс, де німці винищили польську інтелігенцію Станиславова. В одній зі спільних могил спочиває вбитий там доктор Адам Хіцкевич, мій дядько.

Хіцкевичі були єдиними нашими родичами зі сторони батька. У нас із молодшим від мене на два роки Юрком були спільні прадідусь і прабабуся. Хіцкевичі жили на вулиці Св. Юзефа. В елегантній сучасній кам’яниці вони займали весь другий поверх. Біля них, вірніше, разом із ними – бо кімнати були з’єднані внутрішніми дверима – жила пані Аліна Бончарська, яка керувала Будинком сиріт.

Ми часто навідувалися одні до одних і разом їздили на канікули до Дори, де Хіцкевичі збудували собі віллу в гуцульському стилі. Мого батька і його набагато молодшого родича Адама доля звела у Львові. Ольшанський уже був лікарем, Хіцкевич тільки починав вивчати медицину, тож мій батько ним опікувався. Коли почалася І Світова війна, дядько Адам був на другому курсі медицини. Він перервав навчання і добровольцем вступив у Легіони. Потрапив у ІІ Бригаду й брав участь у битвах за Карпати. Там росіяни взяли його в полон і зі всією групою полонених вивезли на Близький Схід, до Ферґани. Їм вдалося звідти втекти, й вони дісталися до Франції, а звідти – до Польщі. Дядько Адам тільки після війни закінчив медицину у Львові за рахунок Польського війська, і його як лікаря направили в Дивізію кінної артилерії в Станиславові, де він знову зустрівся з моїм батьком. Після того, як він у війську відпрацював кілька років за навчання, він розпочав приватну практику і став успішним терапевтом. Так було до війни.

Німцям сподобалася кам’яниця на Св. Юзефа, в якій мешкали Хіцкевичі, і ґестапо вигнало їх із квартири. Всі меблі і речі викинули на вулицю. Тоді чимало польських сімей виганяли з найкращих квартир, бо вони були потрібні офіцерам поліції і Вермахту, а також німецьким службовцям, які в серпні приїхали до Станиславова. За щасливим збігом обставин, дуже близько, на Третього Травня, пустувала одна квартира і Хіцкевичі туди перебралися.

Під приводом, що зближається шкільний рік, ґестапо скликало нараду польських вчителів. Нікому з запрошених не гадку не спало, що це пастка, і 130 учителів, в тому числі більшість директорів польських початкових і середніх шкіл, будучи переконані, що йдуть на благу справу, подалися до будівлі Воєводського суду на вулиці Білінського, де вже розмістилося ґестапо. Це та сама будівля, яку совіти перетворили на катівню НКВС. Ніхто, звісно, з тієї будівлі вже не вийшов. Того ж дня поліціянти запрошували на короткий допит і відводили на Білінського ще кільканадцять учителів, які раніше не були запрошені, колишніх службовців польської держави, інженерів, залізничників, лікарів. Тоді в ґестапо забрали чимало наших друзів і знайомих. Окрім докторів Хіцкевича і Нємчевського, ще трьох лікарів: Яна Ґутта, директора лікарні Яна Кохая і Анджея Рачинського. Арештували моїх учителів: директора чвіченівки Владислава Драбіка, суворого, але обожнюваного полоніста і географа Францішка Шафранського, а також математика Влодзімєжа Камінського. Загалом протягом одного дня – близько 300 осіб. Цвіт польської інтелігенції, яка врятувалася після радянських розстрілів і вивезень.

У той самий час, день у день, аналогічно вчинили з єврейською інтелігенцією. У їхньому випадку скликали делегації професійних груп: адвокатів, лікарів, фотографів, вчителів, музикантів – з метою вибрати Юденрат, тобто Єврейську раду. І з цієї пастки ніхто не вийшов, адже всіх, хто намагався, близько 1000 осіб, вантажівками вивезли в околиці Павлівки і відразу розстріляли.

Коли я сьогодні пишу про ті дні, безперестанно шукаю відповіді на питання: як так сталося, що ці чудові й енергійні люди пасивно піддалися випадку. Єдина відповідь – це перфектний підступ, проти якого всі були безпорадні, адже ніхто не намагався сховатися, втікати. Не було жодної можливості протидіяти, чинити збройний опір, бо польське населення не мало в своєму розпорядженні відповідного озброєння. Однак дивно, що до Львова і Станиславова не дійшли жодні застережні сигнали від уже діючої розвідки польської конспірації. У цьому, безсумнівно, був важливий той факт, що поляки в Галичині залишалися під впливом німецької культури та правил, які застосовувалися в Австрійській монархії.

Син професора Камінського, трохи старший за мене товариш із чвіченівки, теж Тадеуш, докладно це описав у важливій книжці про винищення польської інтелігенції Станиславова «Таємниця Чорного Лісу». У цьому лісі  розстріляли всіх арештованих. По-перше, поліціянти ввічливо запевняли, що це лише на кілька годин, може, на день або два. Вони дозволяли доїсти, бо приходили в обідню пору, щоб застати того, коли викликали. Допомагали спакуватися і чемно відводили в ґестапо. По-друге, німці мали дуже старанно приготований список із точними адресами тих, кого вони хотіли ліквідувати.

Зрештою, і це надзвичайно важливо, галицька інтелігенція Львова і Станиславова не усвідомлювала суті німецького фашизму. Дивно, і не тільки з теперішньої позиції, як так сталося, що після двох років публічних страт на вулицях Варшави, арештів краківської професури, концентраційних таборів, початків жорстокого винищення єврейського населення сумарність цих кривавих досвідів не дійшла до Львова і до нас. Не стала застережним знаком, і німці, зокрема Крюґер, могли у Львові і Станиславові спокійно повторити застосовані попередньо в Генеральній губернії сценарії.

Арештованих спершу залучили до розбудови в’язниці на стику з садами Болеслава Браха, яку відразу розпочало ґестапо. Завдяки цьому можна було налагодити контакт із ув’язненими, довідатися, що з ними відбувається, передати їжу і цигарки. Докторова Хіцкевич кілька днів бачила свого чоловіка і навіть з ним розмовляла. До того дня, як поліціянти без попередження почали стріляти в тих, хто наближався. Пані докторова чудом уникнула смерті, бо прострелили її повстяний капелюх. Однак в’язнів на будові було щораз менше, і одночасно кожного раннього ранку з в’язниці на Білінського виїжджали вантажівки з прикритими брезентом кузовами і направлялися через міст на Бистриці Солотвинській в околиці чорних лісів неподалік села Павлівка. Там упродовж наступних років розстрілювали в’язнів, також розстріляли півсотні гімназійних учнів, яких убили в знак помсти за те, що 11 листопада 1942 року вони вивісили польський прапор на пам’ятнику легіоністам. Їх усіх там і ховали в спільних могилах, які перед стратою вони самі собі мусили викопати. Місце страти відкрили тільки через багато років, наприкінці 80-х. Кілька станиславівців – Адам Рубашевський із сином Павлом, Казімєж Мєндзибродзький і Мар’ян Зьобровський, які в тих екзекуціях втратили своїх найрідніших, – подолали неймовірні і не тільки бюрократичні труднощі, які створювала радянська влада, і довели справу до відкриття могил і догляду за місцем пам’яті, званим Чорним Лісом. Віднайти це місце їм допомогло місцеве населення з навколишніх сіл, які пам’ятали жорстокі часи. Вони привели їх у лісі до восьми запалих і підмоклих ям розміром 10 на 12 метрів, де лежали сотні жертв. Через багато років, зрештою завдяки непоступливості Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва, місце страти обгородили, а на могилах поставили хрести.

Дивним й незрозумілим було небажання радянської влади розкривати німецькі злочини. Ймовірно, вони побоювалися віднайти там також могили тих, кого вбив НКВС.

Ці роки німецької окупації в Станиславові видаються мені сплетінням буденності з жорстокою дійсністю, загалом як нереальний світ. Буденність – це щоденне ходіння до школи, але й наростаючі домашні клопоти зі зростаючою нестачею їжі, стояння в чергах за глевким кукурудзяним, повним висівок хлібом, який видають на картки, і час від часу – за якимись недоїдками і кістками. Натовпи пацієнтів під кабінетом батька в Касі хворих, які стукають до нас додому, бо після того, як винищили польських і усунули єврейських лікарів, їх на все місто залишилося всього кільканадцять. Щоденні новини про арешти чергових знайомих і друзів, боязнь вийти на вулицю, бо ніколи не відомо, чи часом не перейдеш дорогу комусь із раси господарів, тобто ґестапівців, німецьких службовців і фольксдойчів.

Школа. Зовсім інша, хоч і в тій самій будівлі, що за совітів, в колишній ІІ Гімназії на площі Падеревського. У моєму п’ятому класі понад 60 хлопців, половина абсолютно незнайомих. Чужі, щоразу інші вчителі з-поза Станиславова, адже наших арештували, ми не знаємо, чи вони живі, чи, може, їх теж відправили в концентраційні табори. Тільки один із них не змінився аж до сьомого класу – наш класний керівник, професор Францішек Балавендер. Ангел терпеливості, зважаючи на зухвалий клас школи, де, окрім польської, математики і природи, переважали уроки праці, на яких ми вчилися забивати цвяхи і гемблювати, бо після закінчення VII класу ми були змушені працювати. Такий був порядок, нав’язаний полякам з боку ІІІ Рейху. І три прізвища, які повсюдно викликали жах: Ґанс Крюґер і брати Йоганн та Вільгельм Маєри.

Крюґер був начальником ґестапо в Станиславові, хазяїном життя і смерті. Однак зрідка він покидав приміщення суду на вулиці Білінського, де, окрім штабу ґестапо і в’язниці, знаходилася його приватна резиденція. Він славився тим, що з балкона стріляв зі свого снайперського штуцера в людей, що з’являлися неподалік. Уся територія охоронялася, але якщо комусь трапилося там заблукати, то він мав народитися в сорочці, аби вийти звідти живим. Крюґер виїжджав у місто тільки автівкою, з охороною. Натомість Маєри часто прогулювалися вулицями Станиславова. Почувалися як удома. То й не дивно, адже вони походили з нашого міста. Їхній батько мав поховальний заклад на вулиці Сапєжинській, навпроти цвинтаря. Вони обидва закінчили гімназію в Станиславові. Після школи підпрапорщиків стали офіцерами. Після вересневої поразки вони швидко з’явилися в СС. Виявилися німецькими агентами, зрадниками і найзапеклішими катами станиславівського населення. Вони не просто командували стратами, а й особисто вбивали свої жертви. А для розваги прогулювалися вулицями з вівчурами на повідку і батогами в руках. Били кого попало, травили псами.

Раз я бачив їх на Сапєжинській. Вони направлялися, напевно, до кам’яниці, в якій давніше жили Хіцкевичі, а тепер ґестапівці. Ми з друзями поверталися з пошти, де розглядали нові марки Генеральної губернії. Раптом ми помітили, як перехожі з другого боку вулиці натовпами перебігають на наш бік. Маєри йшли разом, одні на всьому хіднику, уважно придивляючись до того, що робиться. Ми дивилися на них, як паралізовані… Тепер я чекав, що зроблять Маєри: чи перейдуть на наш бік, і що тоді? Але вони пішли далі. Мене минуло…

 

З польської переклала Наталя Ткачик