Ось воно – майже літо. Та благодатна пора, коли спека ще не надокучає, але вже пригріває лагідне сонце, ночі ще холодні, а вечори дихають лагідною свіжістю. Щось уже відквітувало. Інше лише входить у пору. В повітрі кружляють запаморочливі медові аромати. Свіжа зелень тішить око. Ваблять зручні лавочки…

А далі все, як у класика, або – чому я не люблю літо?

Чи не в кожному дворі нині набудовано лавочок – благоустрій. Ці лавочки такі різні: від сучасно-креативних до саморобно-безглуздих. І це майже чудово.

Вдень на них висиджуються бабусі – оті бабусі, які знають про тебе все навіть краще, ніж ти сама. Навколо них зграйками юрмляться їх малолітні онуки, залишаючи після себе обгортки від цукерок та морозива, розтоптане печиво, яке жадібно вихоплюють задрипані голуби, виплюнуті просто під ноги рожеві жуйки та інші дитячі радощі, які твоїй дитині робити зась, а їхнім – «та то ж діти, що з них хотіти». Оті самісінькі, з якими ти чемно вітаєшся і поспішаєш далі, бо навіть якщо ти й на мить не зупиняєшся поруч з ними, вони все одно встигають дати тобі цінну пораду, що краще для твоїх дітей і чим годувати твою собаку. Втім, з бабусь частенько буває користь – вони завжди знають, чи вже повернулась зі школи твоя дитина, чи виніс твій чоловік сміття і чи не забула ти купити молоко. А іноді навіть розкажуть, хто до тебе приходив, поки ти совалась невідомо де. Ба більше – бабусі можуть упіймати квартирного злодія – повз них і муха не пролетить непоміченою. Вони майже поліція.

Іноді якусь самотню лавочку в затишку окупує молода матуся з візочком і буде грітися там на сонечку, лузаючи насіння та встелюючи все навколо себе лушпайками. Хрускіт від тих лушпайок стоятиме такий, що ти бігтимеш від неї чимдуж, навіть на хвилю не затримаєшся зробити зауваження – оглухнеш. Та й марно – що з твого зауваження? Жінка з немовлям культурно відпочиває майже на природі (вже не квартира, але ще й не ліс). І не треба її тривожити…

Надвечір лавочки захоплять галасливі підлітки. Вони хизуватимуться новими айфонами і свіжовивченими новітніми матюками з мережі. Хлопці будуть дико «ржати» дурними голосами, а дівчата вторитимуть їм писклявим хіхіканням. А у найпросунутіших навіть бренькатиме гітара. Найсміливіші поділяться на парочки, всядуться одне одному на коліна і будуть відверто обніматися й виціловуватись на очах у перехожих, роблячи вигляд, що їм увесь світ по… (ой) «попри мешти», а насправді пильнуючи, чи достатньо голів обертаються в їх бік. І це буде майже мило.

Пізнього вечора, майже вночі, на лавочках вгніздяться всі ті, кого виманило на вулицю перше майже літнє тепло – усі ті, хто в холод ховався по закапелках і наливайках, ходив один до одного в гості або просто відсиджувався, чекаючи теплої пори. Спершу вони розіп’ють своє пиво. Майже вничку. Потім перейдуть до міцніших напоїв, уже не ховаючись. Вони куритимуть, і їх недопалки уперто летітимуть повз урну. Звісно, курячи, вони будуть люто спльовувати, мов їх далекі пустельні двогорбі родичі – так, що і вранці там ще буде складно (і гидко) пройти. З кожною наступною порцією градус їхніх розмов підвищуватиметься, і Путіна з Порохом вони матюкатимуть все соковитіше, а «славаукраїні-героямслава» волатимуть на всі прилеглі двори. Потім вони голосно розкажуть, чия жінка – собака жіночої статі. Завершиться процес (даруйте за натуралізм) феєричним обсиканням стін під’їзду та блюванням просто собі під ноги. В кращому разі. В гіршому – вони донесуть усе те до сходів або не втримаються просто в ліфтовій кабінці. І зауважте, то не будуть якісь там бомжі чи гопники з району. Аж ніяк. То твої майже порядні сусіди, батьки сімейств і чесні роботяги, хай їм грець…

А на світанку на лавочці притулиться місцевий безхатько і сортуватиме дари природи, тобто цивілізації: усе те, що він вдосвіта накопав у навколишніх смітниках. Буде сердечно лаяти тріснуту пляшку і занадто старанно викурений недопалок, зливатиме залишки з пивних бляшанок, і все це супроводжуватиметься скрипом його старезного дитячого візка або недоламаного ровера «Україна», навантаженого паперами і картонками. Майже ідилія.

І вже трохи пізніше, коли ти поспішатимеш на роботу, по дорозі тягнучи молодшого в садок, до лавочки добреде місцева двірничка. Лайне усіх – від бабусь до матусь, від підлітків до безхатьків. Найбільше дістанеться «алкашам безпробудним», і почне шаркати своїм стлумленим віником, який не так мете, як пилюжить. Вона підмітатиме довго й недбало, і врешті-решт стане майже чисто. Ненадовго. Лише доти, поки на лавочці не всядеться перша порція бабусь.

А що, коли пожаліти бідолашну двірничку і зробити такий собі флешмоб – порубати оті кляті лавочки дощенту? Щоб не вабили. Радикально? Ну, гаразд – хай живуть. Десь же треба-таки бабусям сидіти… Майже комфортно.

Тоді не так радикально – просто щоразу викликати поліцію, давши при цьому спокій бабусям з матусями та підліткам з безхатьками. Звісно, якось не комільфо викликати поліцію до своїх же сусідів. Але, може, стане хоч трохи тихіше теплими, майже літніми вечорами. І трохи чистіше на світанку. Ну, це ж загальноєвропейська практика – закладати поліції своїх сусідів, які розбуянилися. А ми ж із вами – майже Європа…