Усі діти народжуються творчими і талановитими. Абсолютно всі. Без винятків. Мабуть, багато хто захоплено спостерігав, як бавиться дрібна малеча? Їм цікаво гратися будь-чим: поливана миска стає кораблем, суха паличка – літаком, з кількох стільців будується поїзд, а під столом розквітає цілий фантастичний сад. Вони вміють бачити білих ведмедів і вершковий десерт у хмарах, сонце в калюжі і динозавра в олійній плямі на сукні. Вони заввиграшки вигадують імена іграшкам і домашнім тваринам. Діти бачать дива на кожному кроці. Дивуються простим речам. Для них кожна квітка – відкриття, кожна нова позитивна емоція – щастя!

Спостерігали, як дітки, яким ще немає й року, вчаться ходити? Вони падають, гепаються лобами, оббивають коліна, плачуть і знову встають, аби знову падати і знову підійматися. Й нікому з них і на думку не спадає, що ходити – то не для нього. Дитина не збирається зупинятися на шляху до мети. Їй ще просто ніхто не розказав, що є якісь речі, які зробити неможливо… Малюки творять навколо себе казку, тут і зараз.

Потім вони підростають. Стають школярами. У школі старанно вчаться і потроху розуміють, що дерев’яний літак не полетить, хмари – то лише купа водяної пари, а плями краще не ставити, бо мама буде не в захваті. Проте вони все ще впевнені, що саме Миколай приносить подарунки, вчитель знає усе на світі, а на іншому боці земної кулі годинники ходять задом наперед.

Згодом школярі стають випускниками. Вони вислужуються перед батьками за подарунки на Миколая, «забили» на плями і точно впевнені, що усі годинники на планеті ходять в одному напрямку. Їм уже втовкмачено, що є «правильно» і «неправильно». Вони починають остерігатися помилок та невдач. Шукають схвалення і визнання серед однолітків. Вони бояться поразки, часто так сильно, що перестають боротися за перемогу. Та вони все ще вірять у свою винятковість та геніальність, так що можуть зробити неперевершене наукове відкриття, створити шедевр і стати відомими та щасливими. Діти творять своє сьогодення таким, як їм подобається.

Далі вчорашні школярі стають студентами, які щиро переконані, що саме їм судилося змінити світ, що в їх компетенції лежить подальша доля і порятунок Землі, а диплом відчинить їм двері до успіху. Вони упевнені, що творять своє майбутнє.

Врешті-решт, студенти стають дипломованими фахівцями і… І все. З творчістю  покінчено. Світ залишається незміненим, Земля – неврятованою, а успіх – сумнівним… Абстрактна декорація в театрі сприймається як нісенітниця, алегорія – як дуркування, прагнення робити зміни у суспільстві – як донкіхотство. І ніде не видно вчорашнього малюка, який летів у космос ракетою з порохотяга, мріяв відшукати якусь свою Атлантиду і вірив у власні сили та винятковість. Суспільні стереотипи і нав’язані правила обтесали все, що виступало за рамки «звичайності», і з малюка-всемогутька виріс «правильний» обиватель, який уже не творить нічого надзвичайного. Лише побут і будні…

Бо скільки б не заявляли роботодавці, що шукають молодих, амбітних і креативних, однак вибір найчастіше зупиняють на виконавчих, обов’язкових і відповідальних.

Ні, звісно, зостається якась там жменька романтиків, які винаходять «лампочки» і отримують Нобелівські премії. Але то радше аномалія розвитку, ніж закономірність. Адже суспільна модель сконструйована так, щоб до 20-25 років усілякі паростки творчості послідовно і цілеспрямовано знищити. Тож отакі виняткові мрійники-відчайдухи зазвичай випадають із цієї моделі. Їх вважають диваками і ненормальними. Та вони такими і є, адже в рамки загальноприйнятої «нормальності» не вписуються аж ніяк.

Трапляються, безумовно, й генії, які у 20 років створюють свій перший шедевр, а в 90 не можуть ніяк померти, бо ще не дотворили останній. Таких узагалі одиниці. Сучасники їх не шанують, а нащадки вписують в енциклопедії та хрестоматії. Про них кажуть, що вони випередили свій час, а визнання приходить до них найчастіше після смерті, коли вже кому-кому, а їм точно байдуже.

І отак сидить собі який-небудь напівголодний і обідраний ван-гог, кафка чи галілей і творить, творить, творить, аби бути приниженим і осоромленим, поневірятися, але все творити, творити, творити… Бо геніальність кличе і не дає спокою.

Звісно, є й такі, яким вдається досягти успіху за життя. Хоча… Що ми про них знаємо? Ми зазирали в їхнє серце? Ми вдивлялися в їхні очі? Чи почуваються вони щасливими? Чи перебувають вони в мирі з собою та гармонії з навколишнім світом? Чи те, що обивателі вважають успіхом, становить для них справжню цінність? Та й якою ціною воно здобуте?

Адже ціну має все. А надто визнання і слава…

То, може, є певний сенс у тому, що дорослішання з творців і мрійників перетворює нас на обивателів? Комусь же треба садити картоплю і доїти корів, аби геніям було що їсти?..

А втім, місце для творчості є завжди. Не обов’язково писати бестселер чи спростовувати теорію відносності. Іноді достатньо просто красиво викласти серветки до обіду або розмалювати яскравими кольорами стару шафу в коридорі.

Озирнімося! Творчість на кожному кроці. Встигаймо лише помічати!