Хто дивився хоч раз канали «Діскавері» чи «National Geographic» або бодай пам’ятає стару радянську передачу «У світі тварин», той точно зауважував, як бавляться маленькі звірятка зі своїми мамами і татами. Як вовченята, левенята чи єнотенята вовтузяться на плечах своїх мамусь, скубуть їх за хвости і вуха, як мами тицяють у них носами, лижуть, а то й покусують, щоб злегенька отямити, коли маля занадто захоплюється. Не бачили? То гляньте на домашню кішку чи собаку з дитинчатами – побачите те самісіньке.

Найзворушливіші – мами-мавпи. Вони беруть своїх малят-мавпенят «на ручки», оглядають з усіх боків, чистять шерсть. Мавпенята, в свою чергу, у прямому значенні цього слова лізуть мамі на голову, повисають на шиї, пригортаються… Є такий різновид мавп, які не випускають своїх малят «з рук», аж доки ті не підростуть, щоб захистити їх від усіх можливих небезпек.

Потім настає момент, коли звірята покидають свої нори, пташенята вилітають з гнізда, і ні в кого з них не виникає думки, що мама з татом можуть все життя тягнути його на своїх крилах чи лапах.

А тепер гляньмо на homo sapiens. «Не бери його на руки: привчиш – не злізе», – повчальним тоном каже санітарка в пологовому, і молода недосвідчена мама бореться між інстинктом, який каже – пригорни, і авторитетом старшої жіночки, котра вже не одну дитину на своєму віку бачила. Потім вдома доброзичлива дільнична, а часом і рідна бабуся дають таку ж пораду, і мама розгублено метається між природою і цивілізацією, дивиться на годинник, а не на дитину, щоб вкласти спати чи нагодувати, купує кріселко-гойдалку з електричним моторчиком, щоб люляло немовля замість теплих маминих рук, і пляшечку з сумішшю замість грудей, бо «ти вже задовго його годуєш, йому уже цілих 6 місяців».

Це в далеких Африках та Індіях жінки і досі тягають дітей на собі, добуваючи або готуючи їжу, перучи одяг і пораючись по господарству. Ми ж – цивілізовані люди, у нас є ходунки, манежі, радіоняні, розвивальні килимки.

Цивілізація подарувала нам багато благ, розвантажила мамині руки пралками і памперсами, мультиварками і посудомийними машинами. Але близькості більше не стало. На жаль.

А коли ж іще його брати на ручки, як не тепер? Так, на коліна може видряпатися і дев’ятирічний школяр, але це зовсім не те саме, що вивчати чужий незбагненний дивовижний світ з люблячих рук, коли тобі два, шість, десять місяців чи рік і трошки. «Привчиш до рук – не злізе» – що за абсурд? Ви бачили коли-небудь, щоб першокласника носили до школи на руках? Ну, хіба за станом здоров’я.

Що поганого в тому, коли дворічний малюк канючить, аби взяти його на ручки? Значно гірше, коли доросла людина, яку недоносили на ручках у дитинстві, не може собі дати раду в зрілості, бо недолюблена, недоцілована, недозігріта.

Щоправда, зараз багато жінок таки прислухаються до порад адекватних педіатрів, здорового глузду і власних інстинктів. Щоразу їх стає все більше. Декларації «Лікарня, дружня до дитини» з настінних плакатів потроху таки переповзають у голови персоналу.

Та все ж є одне маленьке і дуже болісне «але». Покинуті діти. Відказники. У них немає мами. Мама, відмучившись, скільки Бог послав, чимскоріш покинула стіни «дружньої до дитини» лікарні і залишила свою беззахисну крихітку на милість тих, у кого просто немає вибору.

Їх не беруть на ручки. Їх пеленають і кладуть спати у маленькі пластикові ящички-ліжечка. Їх годують, тицяючи до рота силіконову пипку, не виймаючи з тих ящиків, не пригортаючи крихітне тільце до теплих вібруючих від дихання грудей, не кладучи запашну голівку на затишний згин ліктя, щоб не «привчити до рук». Якщо їх і беруть, то лише для того, щоб виконати гігієнічні процедури, провести медичні маніпуляції чи перекласти з місця на місце. Їх не голублять і не пестять, не обіймають і не заколисують, не гладять і не пригортають…

Їх не беруть на руки, коли вони лементують і плачуть. І найперше, що вивчають у своєму житті оці крихітки, – це те, що їм немає на кого сподіватися. Ніхто не прийде, не врятує, не допоможе. І тоді стається найстрашніше: вони перестають плакати. Перестають кликати. Настає тиша – гірка, пригнічена тиша безнадії і самотності.

Коли зійде прописаний законом час, «дружня до дитини лікарня» передасть немовля у інший спеціальний заклад, де іншою буде лише назва. І там так само не знайдеться теплих лагідних рук.

І якщо дитинчаті пощастило, воно здоровеньке і симпатичне, то його, ймовірно, всиновлять прийомні батьки, візьмуть у свій теплий дім, де смачно пахне і беруть на ручки. Воно потроху вчитиметься довіряти і любити. Здаватиметься, що воно геть забуло, як лежало покинуте у бездушному ліжечку-клітці. І тільки іноді, у стресових чи загрозливих обставинах, десь глибоко у підкірках мозку зринатиме моторошна, незрозуміла тривога.

Але коли щось піде не так і його не заберуть, то йому залишиться вчитися іншому… Сильніші навчаться тиснути і використовувати, слабші – виживати і пристосовуватись. Вони не знатимуть, що існує любов, довіра, ніжність, дружба, взаємодопомога, підтримка. На їхніх обріях часом спалахуватимуть яскраві зірки-дороговкази, та не кожне скалічене байдужістю серце їх розгледить.

Колись вони виростуть і спробують надолужити безнадійно втрачене. Намагатимуться заповнити порожнечу в серці. Де мала жити любов, оселиться байдужість, замість радості – наркотик чи алкоголь, на місці віри принишкне відчай, а мрії розчиняться у безнадії.

А все могло бути зовсім інакше, якби крихітного малюка просто було кому взяти на ручки…