Винищувальні батальйони почали створюватися ще в перші дні німецько-радянської війни відповідно до постанови Ради народних комісарів СРСР від 24 червня 1941 р. «Про заходи щодо боротьби з парашутними десантами і диверсантами противника у прифронтовій зоні». Відновлені в 1944 р. батальйони, за задумом влади, мали перетворитися на «масовий народний рух проти оунівського бандитизму». Ці загони (яструбків, чи «істрєбітєлєй») формувалися з колишніх партизанів, партійно-радянського активу, комсомольців, безпартійних, фізично здорових чоловіків і жінок, які проявили себе з хорошого боку стосовно радянської влади в період німецької окупації. Крім ведення боротьби з підпіллям та виловлювання дезертирів, на яструбків покладалися охоронні функції, допомога у збиранні податків, їх ще використовували в провокативних цілях.

Створення винищувальних батальйонів проходило з великими труднощами з огляду на широку підтримку оунівського підпілля та УПА з боку місцевого населення (станом на 1 січня 1946 р., за даними В.Ільницького, в західних областях числилося 2154 батальйони з особовим складом у кількості 39729 осіб).

Однак в архівних документах констатується низька боєздатність винищувальних батальйонів. Зокрема, на цьому наголошувалося під час наради секретарів обкомів КП(б)У та начальників управлінь МВС та МДБ за участю першого секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича, яка відбулася у Львові 27 квітня 1947 р., висувалися навіть пропозиції розпустити ці формування. У всіх областях Західної України яструбки скоювали злочини у вигляді підпалів будинків, конфіскації майна, убивств громадян без суду і слідства тощо.

В умовах спротиву УПА радянській карально-репресивній системі 40-50-х рр. ХХ ст. траплялися випадки, коли упівці через різні обставини опинялися в лавах колаборантів – у винищувальних батальйонах. Так, подібною була доля уродженця с. Небилів Миколи Якимовича Сенюка. У грудні 1944 р. він добровільно вступив в УПА, служив у сотні Гонти під псевдо Смерека, а потім Білий. Вояк двічі брав участь у боях – на початку 1945 р. біля с. Кадобна і влітку цього ж року біля с. Небилів.

У лютому 1946 р. Микола Сенюк повернувся додому і на пропозицію односельчанина вступив до винищувального батальйону. Повстанець утаїв інформацію про своє перебування в УПА, та й в яструбках служив неохоче, допускав порушення військової дисципліни, за що був виключений з батальйону у квітні 1947 р. Під час слідства свою нехіть до служби в яструбках упівець пояснював тим, що «у мене нічого було їсти, а в винищувальному батальйоні нам з продуктів харчування нічого не видавали». Натомість у розмовах з іншими яструбками він казав, що повстанці йому «нічого поганого не роблять, а тому я не повинен їм робити зло».

Насправді з сотні Гонти боєць не дезертирував, а змушений був піти через ослаблення і захворювання ніг. Крім того, Микола Сенюк розповсюджував по селу націоналістичні вірші і, за підозрами слідчих, вів розвідувальну діяльність.

Дещо інакше склалася доля уродженця с. Тюдів Кутського району Миколи Юрійовича Слижука, який наприкінці лютого 1946 р. зі зброєю в руках втік з винищувального батальйону Кутського Райвідділу МВС і вступив до сотні УПА Вихора під псевдо Стріла-Незнайко. Загалом, за 11 місяців 1946 р. у західних областях сталося 37 таких випадків.

Траплялося, що бійці винищувальних батальйонів допомагали упівцям. Так, мешканець с. Кулачківці Снятинського району Михайло Іванович Далавурак переховував у себе упівця Михайла Івановича Максимчука (псевдо Чайка), зберігав у себе його зброю і листівки, повідомляв упівцю про діяльність батальйону. І наостанок упівець був затриманий у будинку Далавурака в ніч з 4 на 5 березня 1947 р.

Були випадки, коли яструбки допомагали упівцям розгромити винищувальні батальйони. Свідченням цього став напад з 13 на 14 липня 1946 р. на яструбків с. Довгопілля Верховинського району. О 02.30 повстанці завдяки допомозі вартового яструбка Василя Олександровича Мегедина обстріляли і закидали гранатами базу опричників. Загинуло троє червонозоряних бійців, поранено – троє, забрано упівцями з собою – семеро, а двоє втекло. За результатами нападу радянські спецслужби у спецповідомленні зробили такий висновок: «Зрада з боку Мегедина відбулася через відсутність у всіх винищувальних батальйонах нашої агентури». Було прийнято рішення впровадити в усі батальйони по 2-3 елементи для розробки бійців і активніше впроваджувати в підрозділи УПА агентів. Тобто радянські карально-репресивні органи змушені були наглядати не тільки за підпіллям ОУН-УПА та населенням, а й за власними парамілітарними формуваннями.

Окрім цього, в деяких селах яструбки перебували під повним контролем ОУН. Так, в с. Радча Тисменицького району за вказівкою станичного Антона Вацеби (псевдо Ярема) бійці винищувального батальйону мали повідомляти пострілами про приїзд військового гарнізону. У червні 1946 р. Вацеба навіть змусив яструбків впорядкувати могилу на честь солідарності ОУН. А до яструбків, що провинилися, станичний застосовував фізичні покарання, до того ж били покараних їхні колеги.

Коли ж про діяльність упівця дізналося радянське керівництво, то яструбків було роззброєно, а Вацебу арештовано. Однак останній скористався ситуацією, коли його конвоїри заснули, і втік. У селі в коваля він розкувався від наручників і втік працювати лісорубом в с. Любіжня Надвірнянського району під прізвищем Струк Василь Миколайович.

Наведені історії свідчать, що радянська тоталітарна система в Західній Україні в 40-х рр. ХХ ст. не мала серйозного опертя серед українців і навіть на власні «туземні» війська не завжди могла розраховувати.

 

Сергій АДАМОВИЧ, Лілія ЩЕРБІН

* «Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців» продовжує проект «Нереабілітована пам’ять», у якому на основі архівних документів розповідає історії прикарпатців, які, виборюючи незалежність України, стали жертвами радянського терору і мають право на належну шану від держави.