Присвячений сімдесятиріччю з дня народження відомого прикарпатського поета Тараса Мельничука літературний вечір, що відбувся минулого тижня в КМЦ «Є», занурив учасників дійства в таку начебто далеку, а насправді ж зовсім недавню епоху української літератури. Було все – і читання віршів, і голос самого поета, запис якого чудом зберігся в когось із знайомих, і спомини відомих людей про автора, і дискусії про його творчість.

Світла пам’ять про вишуканого лірика й великого громадянина зібрала в «Є» журналістів, літературознавців, його друзів та просто поціновувачів творчості. Євген Баран, Михайло Андрусяк, Галина Турелик, Святослав Кут, Марія Вайно та Володимир Єшкілєв ділилися міркуваннями про значення творчості Тараса Мельничука для українського письменства й причини її актуальності для нинішніх українців.

Приємною несподіванкою став приїзд одного з «першовідкривачів» Мельничука, поета та видавця Івана Малковича. Він особисто знав автора, тож багато розповідав про нього як людину, про особливості його поетичного світу, щедро ділився власними спогадами, а також пообіцяв, що до наступного року світ побачить нова книга за рукописами Мельничука. Виступ Малковича багатьом відкрив іншого Мельничука – не тільки прикарпатського чи українського поета, а передовсім європейського.

Учасники франківського молодіжного мистецького угрупування „Люди з вагітними головами” декламували вірші поета й виконували пісні на його тексти.

Творчий та життєвий шлях Тараса Мельничука був драматичний, як у багатьох видатних українців 20 століття. Поет зазнав жорстоких переслідувань з боку радянської влади – табори, в’язниці, допити та підозри. Друзі поета згадували, що він при цьому залишався надзвичайно вільною людиною.

Збірки «Несімо любов планеті», «Чага», «Із-за ґрат», «Строфи із Голгофи» та «Князь роси» – ось неоціненний спадок, що залишив нам по собі Тарас Мельничук. За останню книжку поет в 1992 році був нагороджений Шевченківською премією України.

Поезії Тараса несуть в собі потужний заряд любові до рідної землі та переживань за її долю. В кожному рядку, в кожному слові є історія України, історія Карпат, історія його життя. «Мені не треба десять сонць – Живу тобою, Україно!» – писав Мельничук. Йому боліло все – і минуле нашого народу, і сьогодення, і майбутнє. І за це він дорого заплатив – своїм здоров’ям і життям. Помер Мельничук у 1995 році, похований на місці колишнього рідного обійстя в Уторопах.

Оксана МАРТИНІВ