Щороку одне і те ж. Наближаються свята, місто чепуриться і прикрашається. Одні задивляються і по-дитячому радіють, інші з сумом рахують, скількох дітей можна було б вилікувати за ці гроші, треті прикидають, яку ж суму відкату поклали собі до кишень причетні. Але усі так чи інакше задивляються на головну міську ялинку, не важливо, подобається вона їм чи ні.

З нашими ялинками увесь час трапляються якісь халепи – то згорить, то впаде, то сумна, то бідна, то ще якась там. От цього року – штучна.

Якось так: в серці Карпат – пластикове новорічне дерево. Разом з ілюмінацією та прикрасами – трохи більше мільйона гривень. Символічно? Для мене – так. Поясню.

Поки захисники природи деруть на собі сорочки від щастя і волають, що одному дереву зберегли життя, для мене оця пластикова (хай і доволі красива) зелена споруда є своєрідним вінком на могилі карпатського пралісу. Так-так. Поки ми тішимося одному дереву, в Карпатах лисіють цілі схили. Гарненько круглими ковбанами лаштуються у ешелони і тутукають з нашого місцевого вокзалу кудись у невідоме. Скоро й справді у Карпатах не знайдеться новорічної ялинки для Івано-Франківська. Доведеться задовольнятись пластиковим замінником.

А тим часом Америки з Європами ставлять у себе живі ялинки і не особливо переймаються екологією. Чому? Бо у них це грамотний прибутковий бізнес.

Прогуляємося з якимось уявним Білом або ж Франсуа його ялинковою фермою?

От ідемо ми вздовж широченного поля. Біл (чи Франсуа) гордовито показує правицею перед собою, мовляв, ось вони, мої смарагдові красуні, помилуйтеся. Перед нами акуратними рядочками, мов під лінієчку, виструнчились рівнесенькі волохаті ялиночки, зростом трохи вище від коліна. Ближче до Різдва Франсуа (чи Біл) викопає їх з великою грудкою землі, обгорне кореневище мішковиною і продасть любителям природи, щоб ті, натішившись зеленою красунею, могли потім посадити її у своєму дворі чи ближньому парку.

Біл (чи Франсуа) веде нас далі, і ми потрапляємо на інше поле. Тут все такими ж гарненькими рядочками вилаштувались ялівці. Геть крихітки. Десь сантиметрів 15 заввишки. Їх Франсуа з Білом теж викопають і теж продадуть. Але ці – в гарненьких задекорованих горщичках (хенд-мейд в Америках з Європами дорого ціниться, а Білова жінка (і жінка Франсуа теж) вміє обліплювати дешевий китайський горщик кавовими зернятками і маленькими шишками).

Але на цьому Франсуа (і Біл також) не спиняється. Він веде нас далі. Ми потрапляємо у справжній ліс. Високі і крислаті сосни, вищі за Біла (і за Франсуа), пухнасті і розлогі, тихо шелестять соковитою хвоєю. Їх зрубають і теж продадуть. Вони прикрасять вітальні у заможних будинках, розташуються в камінних залах і біля святкових столів, будуть тішити господарів дивовижним ароматом. Під ними вишикуються великі і малі різнокольорові пакунки з подарунками, до них вранці бігтимуть через увесь дім босі ніжки, а за кілька тижнів їх передадуть на утилізацію в зоопарк. Там їх з’їдять якісь дивовижні пухнасті кози.

І у Франсуа (а в Біла – тим паче) не здригнеться рука з сокирою, і навіть їхні дружини геть не заперечуватимуть проти такого вандалізму. Адже вже цієї весни фермери викорчують соснове коріння і пороблять з нього ексклюзивні стільчики, а на місці сосен висадять манюсінькі саджанці тису ягідного чи сріблястої ялинки.

І нікого не хвилюватиме, що заради новорічних ялинок рубають ліс. Адже рубають правильний ліс, спеціальний. Зумисне посаджений дбайливими фермерськими тракторами, щоб потім його зрубати.

Але перш ніж опинитися у чиїйсь вітальні, ялиночка або ж сосна скількись там років тихо собі росла, чемно поглинала шкідливі речовини з повітря, виробляла кисень та фітонциди, збагачувала навколишній ґрунт і затримувала поверхневі води. І її життєвий цикл завершився у гаманці Біла (або нехай і Франсуа), який слухняно сплатив податки і продовжив свою ліцензію.

Звісно, в пересічного американця чи європейця і в думках не промайне, що ялинку можна просто зрубати в сусідньому лісочку, чи (боже збав) зітнути у скверику біля коледжу, у який ходить його старша донька.

У нашого ж фермера Василя (чи хай буде – Славка) з ялинками теж незле. От якби ще їм бізнес не перебивали браконьєри з дрібними злодюжками, взагалі було б супер. Ну, і податки Славко (а Василь і поготів) платять не так старанно, як Біл та Франсуа. І все кортить до власних ялинок докласти кілька десятків зі схилу найближчої гірки. Але це вже нюанси.

А ми ж із вами – ревні хранителі природи – замість рідних ялинкових фермерів краще підтримаємо китайську полімерну промисловість і поставимо в оселях і на головній площі міста красиву і багаторазову зелену пластмасову щітку. А для запаху розбризкаємо освіжувач з ароматом хвої, ідентичним натуральному. І будемо тішити себе тим, що бережемо природу. Особливо тоді, коли за три-п’ять років цей пластиковий мотлох обридне і ви понесете його на смітник.

Краще б і справді ставили Дідуха. Принаймні, були б оригінальними і відгонили б автентикою…