Далеко не біля кожної ікони можна отримати дар зцілення, ясності чи одухотворення. Від чого це залежать і як розпізнати чудотворний образ, розповідали під час круглого столу в коломийському Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття. Захід відбувся у рамках нещодавнього закриття виставки «Разом до храму», де презентували унікальний для України вишитий іконостас, який красуватиметься в Соборі Погінської Богородиці у Тисменицькому районі.

Унікальний іконостас

Виставка «Разом до храму» об’єднала трьох самобутніх творців сакрального мистецтва: Миколу Симчича (с. Нижній Березів Косівського району), Олександра Охапкіна (м. Олександрія Кіровоградської області) та Валерія Малиновського (м. Косів). Цих митців свого часу згуртував отець Никодим Гуралюк, настоятель монастиря Успіння Матері Божої чину Святого Василія Великого, що в селі Погоня Тисменицького району.

З благословення отця Никодима митці створили іконостас, який уже через рік-два окрасить тамтешній Собор Погінської Богородиці. Іконостас – унікальний, адже не намальований, а вишитий, що є новаторством для України і світу загалом.

«Православна церква не допускає вишитих образів, – пояснює Микола Симчич. – І я в принципі підтримую цю позицію. Бо ж просто «шурувати» хрестиком на панамі – це все одно, що нівечити Божий лик. Такий примітивізм, звісно ж, для храму не годиться».

Однак для іконостасу Собору Погінської Богородиці, як зазначає художник, створені досконалі роботи, де максимально реалістично відтворені святі образи. Тим паче серед тріо митців – Микола Малиновський, знаний своїми незвичайними вишиваними мініатюрами, технічну досконалість яких тричі відзначено званням лауреата Книги рекордів України.

Іконостас виконаний у техніці інкрустованої гуцульської різьби з вишиваними й мальованими образами. Під час виставки експонували всі його чотири яруси – апостольський, пророчий, святковий і намісний.

Це вражаюча робота як за авторською майстерністю, так і за своїми масштабами. Один лише третій ярус містить зображення дванадцяти богородичних свят, від Різдва, Непорочого зачаття до Успіння Святої Богородиці. Четвертий ярус – це царські ворота, з образами Христа-Спасителя, Богородиці, святих Василя і Йосафата (монастирські святі) та євангелистів.

Як зауважив отець Іван Рибарук, кожне проявлення Бога має право на існування, а питання про канонічність ще сто років тому українцям нав’язали північні сусіди.

Словесною іконою можна вважати Святе Письмо, музичною іконою – пісню, і навіть сама людина є іконою Всевишнього, адже створена за Його образом і подобою. «Хіба ви не відчуваєте благодаті на безкрайому полі, залитому першими вранішніми променями сонця, хіба не медитуєте таким чином? – продовжує священик. – А це ж також ікона Бога, яка проявляється в природі».

Настоятель Никодим Гуралюк уже має масштабні плани – показати унікальні вишиті образи в різних куточках світу. Поки ікони «мандруватимуть», у соборі їх тимчасово замінятимуть намальовані копії.

Не форма, а зміст

Під час круглого столу також говорили про те, наскільки важливий для створення ікони внутрішній стан іконописця, адже на свою роботу він накладає власну енергію. Тому в іконі важлива не форма, а зміст. Цей зміст можна відчути лише інтуїтивно.

Як пояснює невролог Віталій Прокопів, благодатна ікона має дарувати відчуття радості, вселенської любові, а також нести ясність, тобто коли людина звертається до образу, ставить певне запитання, то приходить відповідь, істинне усвідомлення ситуації. Це може відбуватися лише якщо іконописець, який створював образ, довів власну свідомість до настільки піднесеного, одухотвореного стану, що аж відчув Господа, а потім цю благодатну енергію вніс на полотно. Саме такі ікони здатні зцілювати, адже несуть благодатну енергію. Недарма в давнину малювати ікони дозволяли далеко не кожному. Як правило, це були монахи, які попередньо протягом певного часу вели аскетичний спосіб життя, постійно молилися, постилися, сповідалися і причащалися.

Свідомість художника, який готується до написання образу, має бути позбавлена хаосу думок, натомість – лише глибокий спокій, чисті помисли і гармонія. Адже лише в такому стані людина здатна відчувати Всевишнього, отримувати істинні знання. Якщо ж митець, працюючи над іконою, перебуває в стані пригнічення, суму, хвилювання тощо, то всі ці негативні емоції сіятимуться і в його ікону. Відповідно, такий образ викликатиме аналогічні почуття в інших людей, які звертатимуться до нього, тобто ця ікона не очищатиме свідомість до вищого духовного рівня, а навпаки – людині мимоволі ставатиме важко на душі.

Дуже часто художник підсвідомо заспокоює себе такою мистецькою терапією, коли всі внутрішні негаразди «вимальовує». Це своєрідна медитація. Митцеві стає легше, а іншим його витвір несе важкість. Те саме стосується і вишиваних робіт.

«Якщо від споглядання, спілкування з іконою не настало відчуття легкості і радості, там не було істини», – переконує Віталій Прокопів.

«Ікона повинна сяяти духовним наповненням, у ній має бути вкладена чиста душа, позитивні думки, інакше це проста картина, – погоджується Микола Симчич. – Створення образів для іконостасів у церквах перетворили на конвеєр, а такі ікони не можуть випромінювати благодать».

Віталій Прокопів розповів, як у церкві Миколая Чудотворця в турецькому місті Міра продають ікони із зображенням цього святого: «Коли я дивився на ті образи, то взагалі не відчував благодатної енергії, наче це був звичайний малюнок. А чому? Бо ті ікони виготовили мусульмани, які не вірять у Миколая Чудотворця. Таким чином вони просто заробляють гроші. Якщо порівняти турецьку ікону Святого Миколая із тією, яку створили, скажімо, на Західній Україні, то енергетична різниця одразу відчувається».

За словами отця Івана Рибарука, якщо ікона спонукає до медитації, дозволяє людині входити в себе, то це дійсно ікона. При цьому немає значення, якою технікою і засобами відтворювали святий образ.

Часто біля чудотворних ікон відбувається зцілення саме завдяки тому, що людині вдалося відкритися перед благодатним образом, щиро покаятися, а отже, позбутися негативних внутрішніх блоків, непрощення, образ, гніву і т.д.

«Господу не потрібно, щоб людина кожної неділі просто відстоювала Літургії в храмі й била поклони, – вважає Віталій Прокопів. – Всевишньому потрібна людина, яка постійно духовно удосконалюється, стає кращою».

Наталя МОСТОВА