Післямова до Ялтинської конференції

Тема конференції, яка 26 вересня відбулася в Ялті, була сформульована досить оптимістично: «Україна і світ після кризи». Опосередковано з неї випливає, що криза наближається до завершення і що міжнародна громадськість повинна перейматися вже не тим, як її подолати, а тим, яким буде післякризовий світ.

 

Стосовно індустріально розвинених держав така постановка питання, мабуть, цілком доречна. Принаймні зусилля, які докладаються парламентами та урядами цих країн, вказують на те, що рецесія вже не становить такої загрози, як рік тому. Отже, синусоїда падіння може почати рухатися по висхідній.

Це цілком реально. Відомі аналітичні центри та авторитетні експерти у сфері економіки і фінансів (нехай і дуже обережно) вказують на певні позитивні тенденції, які намітилися в економічному розвитку багатьох країн. Якщо вони збережуться, світова економіка вже в найближчій перспективі може почати відвойовувати втрачені позиції, а слідом за цим продемонструвати здатність зростання в нових умовах.

Проте якими будуть ці нові умови?

Світ після кризи зміниться, але яким він буде, спрогнозувати не може ніхто. Доля цього світу в руках Провидіння, і людству залишається тільки сподіватися, що Всевишній залишиться до нього прихильним. Проте ця віра повинна підкріплюватися нашими постійними зусиллями зробити цей світ кращим. Насамперед безпечнішим у контексті функціонування фінансової системи, загроз виникнення воєнних конфліктів, кризи енергетики, продовольчого забезпечення, екології.

В усіх цих вимірах я бачу присутність України і розумію роль, яку вона може і повинна відіграти на шляху формування нової моделі людського співіснування. Проблема, втім, полягає в тому, що процес виходу з кризи розвинених держав і нашої країни асинхронний. Причини такого стану справ – у специфіці розвитку демократії в Україні, а також у чинниках виключно суб’єктивного характеру.

Скажу про те, якою бачиться роль України в побудові післякризового світу нам, Партії регіонів, лідером якої я є.

Перше: чинник побудови нової системи безпеки на Європейському континенті.

Сьогодні вже не тільки Барак Обама і Дмитро Медведєв говорять про «перезавантаження відносин». Світові лідери, керівники НАТО і ЄС вважають, що Європі потрібна нова архітектура безпеки.

Всупереч усім оптимістичним заявам останніх двох десятиліть, після закінчення холодної війни, нинішня архітектура безпеки на континенті перебуває в досить хаотичному стані, роздроблена, фрагментарна.

Факт кризи старих європейських і євроатлантичних інституцій очевидний. НАТО показало нездатність стати структурою колективної безпеки, яка мала б справді загальноєвропейський характер. Провал операції НАТО в Афганістані, про який уже вголос говорять у Європі, з усією серйозністю порушує питання про реформування самої організації.

Єдина структура в цій сфері, яка об’єднує всі країни континенту – ОБСЄ, – на жаль, забула про те, що слово «безпека» записане в самій її назві. Сьогодні в цих питаннях ОБСЄ слабка і безпорадна, а багато її членів вважають, що організація повинна займатися виключно моніторингом виборів на пострадянському просторі.

Європейський Союз у складі 27 країн міг би стати основою нової архітектури безпеки. Але його ахіллесова п’ята – відсутність спільної зовнішньої політики. Достатньо пригадати реакцію країн ЄС на рішення США не розміщувати елементи системи ПРО у Східній Європі. У той час як лідери Німеччини і Великої Британії, інших країн, привітали цей крок, деякі політики назвали його помилкою. І таких прикладів багато.

Єдине поле європейської безпеки відсутнє, воно вкрай роздроблене. Євроатлантична система безпеки на основі НАТО не покриває всіх країн, а європейська система безпеки на основі спільної оборонної політики ЄС ще не функціонує.

Створюється небезпечний вакуум, від якого страждає в тому числі й Україна.

А тим часом загальна європейська система колективної безпеки вже не абстракція. Новий курс адміністрації Барака Обами дозволив багатьом європейським країнам перестати оглядатися на «ідеологічну чистоту» зовнішньополітичного курсу США, як було при президенті Буші.

Залишилася в минулому так звана нова Європа: дедалі більше східноєвропейських лідерів усвідомлюють, що альтернативи прагматизму в міжнародних відносинах немає, а повернення до холодної війни неможливе.

Парадоксально, але факт, що з усіх країн континенту саме Росія, яку найбільше звинувачують в імперських амбіціях, першою виступила з конкретною ініціативою про укладення всеосяжного договору про колективну безпеку в Європі.

Нагадую, що ідею участі України в європейській системі колективної безпеки я висловлював іще 2006 року під час візиту в Брюссель. А Партія регіонів навесні цього року ухвалила політичне рішення – підтримати цю ініціативу.

Сьогодні вже Хав’єр Солана говорить про те, що «ніяка реальна безпека в Європі неможлива без Росії, яка знаходить своє належне місце в загальноєвропейському порядку».

Візьмімо хоча б тезу президента Росії про те, що безпека в Європі має бути рівною для всіх, і що на континенті не може бути «зон із різним рівнем безпеки». Це справедливо насамперед стосовно України – країни, народ якої не готовий вступати в НАТО і для якої перспектива членства в Євросоюзі поки що, м’яко кажучи, дуже примарна. На моє глибоке переконання, саме країни Східної Європи (Україна, Білорусь, Молдова), країни Південного Кавказу повинні бути дуже зацікавлені в тому, щоб нова система безпеки на континенті була справді «системою для всіх, а не тільки для обраних».

На жаль, нинішнє керівництво в Києві послідовно ігнорувало цю ініціативу. У той час, коли вся Європа обговорювала її і в рамках ОБСЄ, і на двосторонньому рівні, наша дипломатія залишалася на узбіччі цих дискусій.

Тут я хотів би підкреслити таке. Сьогодні на наших очах відбувається зближення Росії і ключових країн Європи. Про це свідчать у тому числі й плани створення єдиного загальноєвропейського економічного простору, які відповідають на нові глобальні виклики, і це вже очевидний і незаперечний факт.

Однак між Берліном і Парижем – з одного боку, і Москвою – з іншого, лежить широкий простір – Східна Європа, де за своїм географічним положенням та економічним потенціалом Україна посідає далеко не останнє місце.

За останні п’ять років українські політики довели, що вони можуть висунути країну на передній фронт холодної війни та ідеологічного протистояння всупереч волі власного народу. Протягом останнього року вони ж «успішно» довели, що спроможні стати гальмом зусиль адміністрації Барака Обами стосовно поліпшення відносин з Росією та нормалізації ситуації в Європі.

Мені як громадянину України не хотілося б, щоб керівництво моєї країни нав’язувало українському народу таку незавидну роль.

Цю ситуацію можна і треба міняти. Україна здатна стати не полігоном холодної війни, а надійним партнером, який об’єднує Схід і Захід. Упевнений: такий перелом обов’язково відбудеться після січня 2010 року.

Для цього необхідно прибрати з української зовнішньої політики елементи, які об’єктивно заважають дійти консенсусу між Заходом і Сходом у питаннях архітектури колективної європейської безпеки. А саме:

а) За попередні роки політика, спрямована на досягнення членства в НАТО, не виправдала себе. Відповідно до даних Центру Разумкова, цю ідею підтримують усього 13% населення країни.

Країна з невизначеною зовнішньою політикою, чий офіційний курс у сфері безпеки суперечить внутрішнім реаліям, навряд чи зможе стати надійним партнером у визначенні нових параметрів безпеки в Європі.

На даному етапі розвитку нашої держави нам необхідно реалізувати на практиці проголошений у Декларації про державний суверенітет України принцип невходження у військові блоки. Тільки позаблокова Україна зможе зробити гідний внесок у загальноєвропейську систему безпеки для всіх.

Чим швидше в нашій країні буде проголошено принцип неприєднання до військових блоків як основний у її зовнішній політиці, чим швидше це знайде втілення в конкретних кроках вітчизняної дипломатії, тим швидше в Європі почнуть прислухатися до думки Києва, тим авторитетнішим стане його голос.

б) Після зміни президентської влади Україна повинна негайно відновити довірчі відносини зі своїм стратегічним партнером – Російською Федерацією. Це необхідно зробити не тільки виходячи з головних інтересів українського народу, а й пам’ятаючи про те, що нормальні, добросусідські відносини між двома країнами – найнадійніша запорука і гарантія безпеки та стабільності як у нашому регіоні, так і в Європі загалом.

в) Відновивши довірчі відносини як із Росією, так і з ключовими країнами Європи, Україна повинна взяти на себе благородну місію сприяти згладжуванню суперечностей між Сходом і Заходом, між Західною Європою і нашими безпосередніми сусідами. Як відомо, попри прагматичний діалог, проблем у відносинах країн, розташованих на схід і захід від наших кордонів, залишається чимало. Україна належить одночасно до двох світів – європейського і слов’янсько-євразійського, і тим самим може істотно допомогти гармонізації міжнародних відносин у «розширеній» Європі.

І, нарешті, останнє. Сьогодні точиться багато розмов про те, що Україні нібито потрібні нові міжнародні гарантії безпеки, перегляд Будапештського меморандуму і так далі.

Переконаний, що нічого в цій сфері переглядати не треба. Тому що вважаю: ключ до того, щоб наші партнери нас поважали і нам довіряли, знаходиться в Києві, і більше ніде. А що стосується міжнародної складової, то, на мою думку, тільки укладення нового загальноєвропейського договору про колективну безпеку справді дасть Україні надійні гарантії її суверенітету, територіальної цілісності та політичної незалежності, а також зможе повноцінно гарантувати її позаблоковий статус.

Друге: проблемі побудови нової системи безпеки в Європі безпосередньо відповідає питання енергетичної безпеки на континенті.

Помилковий зовнішньополітичний курс чинного керівництва України призвів до того, що і Україну і ЄС буквально лихоманить від нестабільності у сфері енергозабезпечення. Небезпечне загострення українсько-російських відносин стало причиною того, що сьогодні ніхто не може з певністю сказати, що цього року газ у Європу і в Україну надійде в потрібних обсягах і без перебоїв. Такої впевненості немає і не буде доти, доки офіційний Київ не зрозуміє, що в існуючих реаліях антиросійська риторика, узята ним на озброєння як основний інструмент у розвитку двосторонніх відносин зі своїм північним сусідом, є згубною і від неї слід категорично відмовлятися. Не маючи альтернативних джерел забезпечення енергоресурсами, Україна не може дозволити собі розмовляти будь з ким, а з Росією особливо, мовою ультиматумів, ініціювати кроки в енергетичній сфері без урахування того, що основні потоки надходження газу на її територію і далі в Європу знаходяться на території РФ. Це все одно що говорити про забезпечення українським зерном третіх країн, не запросивши до переговорів власне Україну.

Тому гарантування енергетичної безпеки на європейському континенті і в Україні як його невід’ємній частині лежить у площині радикального оздоровлення українсько-російських відносин, і я вірю, що це відбудеться вже на початку наступного року.

Третє: Україна може зробити величезний внесок у справу зміцнення продовольчої безпеки.

Світова спільнота вкрай занепокоєна загрозою виникнення голоду в Азії, Африці та на інших територіях, і підстави для цього існують. Наша країна як європейська житниця, якій Господь подарував надзвичайно родючу землю і сприятливий клімат, має всі передумови якщо не очолити, то посісти ключові позиції у вирішенні продовольчої проблеми. Для цього потрібно одне – невідкладно провести реформи в сільськогосподарському секторі нашої економіки і реалізувати вже напрацьовані програми державної підтримки сільгоспвиробника. Але тут ми змушені повернутися до питання асинхронності процесу виходу з кризи розвинених країн світу і України.

На моє глибоке переконання, кризові явища в Україні набагато серйозніші, ніж в інших членів світового співтовариства з тієї простої причини, що вони загострені глибокими внутрішніми суперечностями у вищому ешелоні влади.

Без усунення протистояння між гілками влади, без консолідації зусиль основних дійових осіб на українській політичній сцені будь-які розмови про післякризову Україну недоцільні, а тому марні.

Вихід один: уже сьогодні, на етапі розгортання президентської кампанії, домовитися про те, що після оприлюднення офіційних результатів виборів основні претенденти на президентську посаду та політичні сили, які вони очолюють, відмовляються від будь-яких проявів конфронтації і починають виводити країну з глухого кута, в який вона потрапила не внаслідок кризи, а через безглузде внутрішньополітичне протистояння.

Результати голосування мають розглядатися не тільки як делегування більшою частиною українського суспільства президентських повноважень тому чи іншому політику, а як настійна вимога народу об’єднатися заради порятунку України.

Тому я звертаюся до народу України із закликом категорично вимагати від кандидатів у президенти заприсягтися відмовитися від конфронтації зі своїми політичними опонентами відразу ж після оголошення результатів голосування. Як кандидат у президенти від Партії регіонів я даю таку обіцянку сьогодні.

Якщо політики виявляться на належній висоті – і в категорії моральній, і з погляду політичної відповідальності, – післякризова Україна зуміє подолати наслідки нинішнього жахливого стану справ. Зробити це буде непросто, зважаючи на те, що наша країна сьогодні практично стала банкрутом, хоча уряд запевняє нас у цілком протилежному.

Проте я впевнений, що і політики, котрі сьогодні при владі, чудово розуміють: хоч би якими були результати виборів президента, самотужки, без підтримки об’єднаного політикуму, новий глава держави не зможе вирішити основні проблеми країни.

Світ пройшов через багато важких випробувань. І хоча часом здавалося, що він розвалюється, що історія наближається до свого кінця, завжди знаходилися сили, здатні врятувати його від колапсу. Я думаю, наше покоління не виняток, і тому свято вірю в наші сили – і світового співтовариства, і України як його інтегральної частини.

А ще я упевнений, що Бог не залишить нас у тяжку хвилину випробувань, тому що наша віра в нього сильна, а помисли чисті і благородні.