– У мене посвідчення, – каже старенький дідусик, натужно здираючись сходами в салон жовтого недоїздка, пафосно іменованого автобусом.

– Яке? – огризається водій: неділя скупа на пасажирів.

– Реабілітованого.

– До четвертої. Зараз тільки учасники.

– Але я завжди їжджу за посвідченням, – намагається протестувати дідусик.

– Не знаю. В мене зайнято вже. Лише до четвертої, – впирається водій. Але пасажир таки заходить у салон і всідається на першому сидінні біля вікна, щось там буркочучи собі під ніс. Автобус рушає, якось важко і неохоче, наче йому страшенно набридла ця одноманітна дорога і ці нудні пасажири.

– У мене посвідчення, – заходячи на наступній зупинці, каже середніх років чоловік у короткій шкірянці. Зовсім сивий…

– Яке? – грубо гавкає водій, і нечисленний люд в салоні стихає й напружується.

– Атовця, – простягає маленьку книжечку в синій обгортці.

Жовтий недоїздок довго пирхає на вокзалі. Водій неквапом виймає з нагрудної кишені окуляри, повільно і прискіпливо вичитує щось там, у посвідченні, дивиться на годинник – майже сьома. Зітхає і віддає посвідчення.

– Сідайте, – і довго бурчить щось там собі під ніс.

Молодий чоловік (чого б то) намагається поступитися мені місцем. Відмовляюсь. У нього в навушниках голосно грає музика. Хороша музика. Підслуховую. Сидячи, незручно притримувати дитячий візочок, у якому мирно сопе Прибулець.

Жовтого недоїздка зухвало підрізає великогабаритний автобус (ех, чому я не в ньому їду? Бо на моїй вулиці немає великогабаритних автобусів…) Дідусик-реабілітований хвацько зривається з місця, так, наче то не він щойно жалісливо заповзав на сходи, розштовхуючи люд, що примостився біля дверей, швидко виходить, перебігає навскоси через зупинку і застрибує в задні двері великого автобуса. Чом би й ні – він двічі не платить…

Поторохтіли далі майже порожнім містом. Знічев’я гортаю фейсбучну стрічку. «У Бурштині водій автобуса вигнав з салону атовця…» Та скільки ж можна?! Не на плечах везе… «А хто мені за солярку заплатить?» Дійсно, хто?

…Один із фейсбучних «друзів» щодня робить однакові дописи зі світлинами. Приблизно такого змісту: «Сьогодні народився Петро Петрович Петренко звідтіля-то. Загинув тоді-то й там-то… Залишив сиротами… вдовами…». І таких дописів він виставляє щодня по кілька – від трьох до шести-семи… І тут мимоволі заповзає за комір колюча змійка: Господи! Скільки ж їх загинуло за ці три роки! Щодня… Щодня життя протиставляється смерті.

…Діти сплели ще одну маскувальну сітку. Величезна – на цілий спортзал. Або – на цілий танк.

…О, знайомі відпочивають на Кіпрі… Красиве блакитне море. (Ні, не заздрю. Я не люблю море.)

…Троє військових загинули під Авдіївкою. (Господи!)

…Нові фотожаби на спецпризначенців, які уп’ятьох за ноги і руки кудись тягнуть дівчину-протестувальницю у міні-спідничці і з янгольською зовнішністю…
…У розпіареному гірськолижному курорті ще не закрили сезон.

…Дитині потрібні донори крові.

…Нове звернення Уляни Супрун про медичну реформу, яку або впровадять зараз, або ще на п’ять років запхають у зад (ой) у стіл наші народні обранці. Тепер або ніколи… Бо потім – вибори, і хтозна-хтозна, чи ще хтось про ту реформу згадає…

…Графік передвеликодніх толок. Угу… У моєму дворі теж має бути толока. Вже припечатана іменем місцевого депутата. Не піду. Не буду махати віником під партійним стягом.

Гриміло… Мої баба кажуть, що коли гримить на голий ліс – то до великого мору на люди. І хрестяться…

Розхристані думки перестрибують з рядка на рядок, ні на чому не можуть затриматись чи зосередитися. Мабуть, авітаміноз. Чи безсоння. Чи те й інше одразу.

Моя зупинка (ну нарешті!). Розвертаюсь до виходу трохи розгублено – я майже ніколи не їжджу автобусами з дитячим візком. Це вкрай незручно. Лише пішки. А тут…

– Вам допомогти? – голос повертає мене до реальності.

Молодий чоловік впевнено береться за раму і допомагає мені виволокти з жовтого недоїздка дитячий візочок. Задкуючи, заледве перестрибую калюжу і витягаю його на тротуар – як завжди, водієві не вдається (чи не хочеться) зупинити автобус впритул до зупинки. Рушає і фляцає з-під колеса рідким багном. Тихо лаюся…

Перша трава, набравшись сміливості, виринає-таки з-поміж бруду нахабними зеленими клаптями. За кілька тижнів і її ганитимуть, що зависока виросла. Але то буде за кілька тижнів. А сьогодні перші кволі стебла радують око і змушують забути про багно під ногами, знищені за один сезон чоботи і кавалки бруду, що тягнуться за колесами дитячого возика так, наче ми гуляли польовими дорогами, а не центром європейського міста…

Небо кольору сліз рветься на клапті… Весна заплакана, хлипає розвазюканим попри узбіччя брудом, і тут же поруч всміхається першими нарцисами і мати-й-мачухами. Ото навіть днями розкинула на все небо веселку. Таку – місточком. Здавалось, її можна вхопити за хвіст і накрутити навколо шиї, мов тонкий шовковий шалик…