Днями мережу облетів допис про те, що донька директора вінницького ринку перемогла у конкурсі краси. «Ну, перемогла й перемогла, – скажете ви. – Конкурс краси – річ суб’єктивна. Може, й справді найкрасивіша».

Дійсно, все б нічого, та до допису було прикріплене фото, на якому дівчина в купальнику з доволі нешаблонною, як для конкурсу краси, фігурою. І байдуже, що то – НЕ переможниця-донька-директора-ринку, а інша конкурсантка, яка не пройшла навіть кастинг. Майже три тисячі поширень лише у мережі «Фейсбук» та сотні гнівних і образливих коментарів на кшталт «корова з базару (даруйте, цитата), якій тато купив титул» і до просто грубих та образливих оціночних стверджень на зразок «жирна», «уродіна» тощо.

Нічогенький такий суспільний зріз. Оце намагаюсь аналізувати – сама для себе, і щось пазлики не складаються. Чому?

З одного боку, люди не читають далі заголовка. Бо тоді знали б, що на фото не переможниця, і могли б не зловтішатися так завзято.

З іншого – дівчина на світлині далеко не потвора, як її описали коментатори. Вона – звичайна. Така, як я. Як тисячі і тисячі дівчат і жінок, які живуть на світі. У неї «немодельне» тіло. А просто – тіло. Вона середнього зросту, зі звичайними ногами і сідницями, трохи округлим животом і грудьми без силікону. Так, на тлі дівчат зі стандартами 90-60-90 і зростом від 175 см вона вирізнялась. Так, вона прийшла на дефіле в купальнику і тим самим виставила своє тіло на огляд і для оцінки, тож мала бути готова, що оцінюватимуть по-різному, що вона стане предметом об’єктивізації, що її будуть обговорювати. І, мабуть, була готова. Не знаю. Зрештою, це її справа.

Стереотипи щодо жіночої краси формувалися, відколи існує людство. В різні епохи були різні «стандарти», але загалом все зводилось до одного: які форми зможуть задовільнити сексуальні уподобання самця. Саме самця, а не чоловіка. Бо йдеться тут не про духовну, емоційну чи інтелектуальну привабливість жінки, яка могла б привабити рівного партнера, але лише про її тіло як об’єкт сексуального бажання.

Останнім часом в Україні все більше розмов про протидію гендерному насильству, сексизму, розвиток толерантності. Ба навіть більше – від розмов потихеньку переходять до дій, часто – радикальних. Особисто мені більше імпонує еволюційний шлях – через просвітництво та підвищення рівня загальної культури. Зрештою, протидіяти насильству методами насильства, щонайменше, дивно.

Я не фахівець з гендеру, ба більше – ці теми, якщо відверто, мене не так вже й хвилюють. Може, тому, що я ніколи не була в ролі жертви. (Щастить?) Мабуть, я зараз теж керуюся стереотипами. Але якщо мене мало здивували подібні коментарі від чоловіків, то я дійсно не очікувала таких дописів від жінок. Чомусь думала, що мала б спрацювати якась жіноча солідарність чи що? Тим паче, що серед коментаторок були такі, що теж далеко не вписуються в рамки подіумних стандартів. Своє право зловтішатися вони пояснювали приблизно так: «Я ж не пруся на конкурс краси».

Загалом, було виплеснуто дуже багато злоби і негативу. Чому? Звідки? Невже ми дійсно аж такі нещасні, затуркані, закомплексовані, щоб отак накидатись на чиїсь сідниці?

Та облишмо конкурс. Такі речі стаються щодня і скрізь. Наш пострадянський простір кишить «експертами» з моди, стилю, краси, етикету та інших «стандартів». У нас потрібно бути справді сміливим чи сміливою, щоб дозволити собі мати провокативний, яскравий, нетиповий вигляд. А бути фріком чи представником якоїсь іншої субкультури часом взагалі небезпечно.

Ми дуже зухвалі і категоричні у своїх оцінках. «У неї надто товсті стегна, щоб ходити в легінсах», «Він занадто низького зросту, щоб одягати довге пальто», «Людина такого віку не повинна носити одяг рожевого кольору». Ми не знаємо обставин, не знаємо людей, але дозволяємо собі критикувати їх вигляд. На яких підставах? Керуючись нашими особистими смаками і упередженнями? Можливо, юнак у пальто носить те, що йому дісталося на благодійному аукціоні, бо не має грошей на інше пальто, а літня жінка в рожевій сукні йде на тематичну вечірку до своєї 5-річної онучки, де всі мають бути в рожевому? Можливо, дівчині з вагою 97 кілограмів просто зручно в легінсах вигулювати свого собаку, і вона (молодчинка) мала в носі всю оту громадську думку?

Ми дозволяємо собі критикувати чиюсь зайву вагу, не переймаючись тим, що людина може мати її не через надмірне споживання тістечок (хоча й це само по собі теж її вибір та її право), а внаслідок важкої хвороби. Ми обговорюємо в негативному ключі все: довжину волосся і сексуальну орієнтацію, сімейний стан і кар’єру, звички та смаки, віросповідання та освіту. Все. Ми бачимо (на наш погляд) занадто коротку сукню чи блакитне волосся, худі ноги чи маленькі груди, круглий живіт або лисину, але не Людину. І це страшно.

Чому нас так цікавить чуже життя? Ба, навіть ні. Саме життя нас не цікавить. А лише ті зовнішні дрібниці, які насправді геть нічого не важать і не вирішують, але навіяні нам стереотипами і нашими уявленнями про те, що є «правильно». Яким чином колір волосся впливає на кваліфікацію, чи зріст на порядність? Чому те, що в людини у холодильнику, має для нас більше значення, ніж те, що в неї у голові? З яких міркувань ми беремо на себе сміливість радити іншим, коли їм одружуватись і скількох дітей народжувати?

А наслідки сумні: якщо тебе зґвалтували – сама винна, бо не треба було одягати коротку спідницю і фарбувати губи яскравою помадою, і взагалі соватися вулицями без супроводу мужчини. Теорія «б’є – значить любить» звідтіля ж. А «що люди скажуть» часто стає вирішальним, коли людина стоїть перед важливим і відповідальним життєвим вибором, і затьмарює здоровий глузд. А потім – неврози, депресії, анорексії, які в кращому разі закінчуються поважним чеком у психотерапевта, а в гіршому – суїцидом.

Що більше в це заглиблююсь, то більше розумію, що у нас повністю відсутнє розуміння чужих (а подекуди й власних) особистісних меж, які не можна перетинати. Зовнішність, смаки, уподобання, побут, їжа, інтимне життя, вибір професії, хобі, віросповідання, політичні уподобання тощо – це речі, які лежать у площині особистого вибору кожної людини. А всіх решта вони просто не повинні цікавити. Аж до того моменту, поки ота інша людина не спитає нашої думки. Або ж доти, доки чиїсь межі не перетинають наші власні.

Насамкінець можу додати, що та дівчина з вінницького конкурсу – дуже смілива. А суспільству ще рости і рости.