Як і коли б це не сталося, спочатку – любов. Ти вперше про це дізнаєшся, і через хвилю багатогранних емоцій нарешті пробивається одна, найсильніша: люблю, моє.

Ні, то не інстинкт і не гормони. То дійсно любов. Як місія. І вона – здійсненна.

Вона починається, коли десь у глибині твоєї плоті зароджується і зріє нове маленьке життя, а з ним – твоя велика любов. Любов, часом притрушена тривогами і болем. Але завжди спочатку любов.

Ти з’єднана з нею. Не лише хитросплетінням судин, якими рухається ваша поки що спільна кров. Але й чимось значно більшим, хоч і невловимим: моє, люблю.

Так, твоє. На цілих 40 тижнів, або ж як там вже складеться, але потім треба буде відпустити. Кажуть, це боляче. Чула? Так, підтверджую: боляче. А хіба розлука може не боліти? Ти відпускаєш вперше. Відпускаєш зі свого тіла у світ твоїх обіймів і тепла – народжуєш. Відпускай з радістю. Болітиме менше. Тобі ще багато разів треба буде відпустити. І щоразу це боляче. Щоразу по-іншому.

Тобі здається, що тільки ти знаєш, як найкраще і що потрібно. Ти віриш, що маєш силу і право захищати від небезпек та неприємностей. А чи маєш? За чиїм законом? Людським? Божим? Маєш право на чуже, хай і маленьке, тіло та душу? Відпусти. Воно більше не твоє, відколи стало самостійно дихати. Тільки люби.

Тобі скажуть, що з часом відпускати буде легше. Брешуть. Так, дійсно, якщо довго і наполегливо тренуватись, ти навчишся робити вигляд, що тобі не болить. Це важливо. Бодай для того, кого відпускають. Відпускай з посмішкою, навіть якщо страшно.

То такий собі маленький подвиг – відпустити. І він має бути щоденним. Спершу відпустити крихітне рученя, коли непевні ніжки роблять перші хиткі кроки. Далі – вперше залишити з нянею чи відвести до дитсадка. Тоді – школа. Десь там, поміж тим, перше доросле доручення – купити хліба дорогою додому з танцювального гуртка. Відпустити у табір і щодня, щосекунди переконувати себе, що там все гаразд. Або на танці чи вечірні гульки і знову вірити-вірити. Відпустити навчатись у інше місто чи країну і вірити. Просто вірити. Ні, навіть не так: довіряти.

Далі – відпустити до іншої людини. Чи до інших цінностей. Відпустити так, щоб не залишити по собі почуття провини чи довічного зобов’язання.

Відпускай. Відпускай так, щоб усім здавалось, наче це легко. В першу чергу, заради того, кого відпускаєш.

Якщо вже відпустила, хай дивиться уперед, а не озирається постійно. Погодься, так має значно менше шансів упасти, аніж щоразу скручуючи собі в’язи, видивляючись, як ти там. Ти – добре. Ти – відпустила. Це зрілість і любов. Це зріла любов – можна висловитись і так – відпустити спочатку зі свого тіла, а потім – з дому. Відпустити у пошуки і зростання. Відпустити у помилки і становлення. А потім відпустити в довіру. Бо що воно варте без довіри, оте відпускання?

Відпустити так, щоб не дорікати і не обсмикувати, відпустити зі спокійним чеканням, але не очікуваннями. Бо чекання – то любов. А очікування – то самолюбство. Чекати перемог і успіхів, досягнень і відкриттів. Чекати, приймаючи все, разом з невдачами і втратами. Саме чекати, коли усе це станеться, а не тиснути своїм баченням та непохитною авторитетною правотою і всезнайством. Бо насправді ніхто не знає. Навіть ти. Чекати, а не очікувати, що вчинить саме так, як тобі видається правильним. І все неодмінно станеться. Так, як ти не могла навіть очікувати!

Відпусти так, щоб завжди була можливість повернутися, щойно з’явиться таке бажання чи потреба. Відпусти так, щоб залишитись безпечним домом любові, а не спорожнілою пусткою власних нездійснених амбіцій.

Відпускаючи, щоразу чекай. Чекаючи, щоразу довіряй. Довіряючи, щоразу люби. Бо насправді близько будеш лише тоді, коли відпустиш з довірою і з любов’ю чекатимеш.

Відпускаючи, насправді приймаєш. Приймаєш по-справжньому: з усіма вибриками й інакшостями, несподіванками і особливостями. Відпускаючи, показуєш цінність особистості, понад власними шаблонами. Відпускаючи, руйнуєш мури, але будуєш фундамент.

Легко не стане. Але так само, як радієш, споглядаючи результат після важкої праці, матимеш втіху від того, що зустрічаєш, кого відпустила.

Щоразу зустрічатимеш інакше. Головне, пам’ятай щоразу відпускати знову. Адже нікому не хочеться повертатися туди, де є небезпека загрузнути. Відпускай, щоб було кого зустрічати.

Здійсни місію власної любові: відпусти!