А з вами часто трапляються дива? Зі мною – так. Навіть не знаю, чому. Найрізноманітніші. Від найбуденніших, на зразок – загубила і несподівано знайшла, до грандіозних, які змінюють моє життя, часом – кардинально.

Вже даруйте – не розповім вам сьогодні особливо інтимних речей. Ще, мабуть, не час для них. І все ж таки…

От уявіть – збираємося цілою родиною на машині в гори. Я – учениця молодшої школи, мама, тато, татова доросла племінниця та її маленький син. Готуєтесь кілька днів, плануєте і обговорюєте мандрівку, пакуєте речі та запасаєтеся харчами. Аж тут раптом у день від’їзду у машини відмовляють гальма. Ні, не на крутому схилі посеред гірських сіл, не над урвищем серед скель і не на мосту через бурхливу річку. У власному дворі. Ніхто нікуди не поїхав. Усі були злі. Дехто навіть подумав, що тато все влаштував навмисно, щоб не їхати, бо він погодився на цю атракцію без ентузіазму. А я точно знаю – диво.

Або ж коли саме першого грудня несподівано починає падати дощ, який надвечір стає крижаною кіркою і перетворює дорогу на скло. І коли машина йде юзом, гальма починають диміти, і ви просто котитеся зі схилу, сподіваючись впертися у якесь дерево чи стовп – саме впертися, а не розбитися. Аж раптом звідкись дивом береться дядько з лопатою, який починає сипати вам під колеса пісок і ви виїжджаєте з крижаної пастки на рівний шлях.

Чи коли вилітаєш з дороги, трощиш машину об дерево до невпізнаваності, а з реальних втрат – лише побиті яйця. Лоток курячих яєць з найближчого магазину. А ви що подумали?

Таких автомобільних історій з поломками, негодами, блуканнями у мене, мабуть, кілька десятків. Коли не в лікарню і не на той світ, а в найгіршому разі – у автомайстерню. По Божій долоні. Диво, не інакше.

Коли довго ридаєш через втрату кохання всього твого життя (як тобі здавалося), а потім через роки зустрічаєш ту людину і усвідомлюєш, від чого Бог вберіг. Коли втрачаєш улюблену роботу і тільки через рік розумієш, що то була не втрата, а порятунок. Коли потрапляєш на зміну не до свого лікаря і бачиш, це твоя найбільша удача. Коли спізнюєшся на останній рейс і проклинаєш усе на світі, а потім дізнаєшся, що він не доїхав до місця призначення. Коли приїжджаєш кудись незаплановано і спонтанно, а виявляється, що випадково вирішуєш ключове питання, яке вплине на всю твою подальшу роботу. Хоча що я таке кажу? Випадковостей не буває. Точніше, бувають, звичайно. Але зовсім не випадкові!

Мені було треба багато років, перш ніж я почала бути вдячною за невдачі. Ну, чи за те, що я вважала невдачами. Треба було довгого шляху, щоб перестати запитувати «за що?» і почати думати «для чого?».

А потім я навчилася довіряти. Адже просто вірити – мало. Треба конче навчитися довіряти. У свідомому виборі, але в прийнятті Його беззаперечної волі. Якщо Бог не відчиняє мені якісь двері, значить просто мені не потрібно туди заходити. Я ще й досі, як дівчинка-підліток, пручаюся Його мудрості. Він же, мов Люблячий Батько, доброзичливо посміхається на мої вибрики, часом зітхає і терпляче виправляє мої «косяки» і «проїзди». Та все ж таки, мабуть, дорослішаю. Бо більше не злюсь на нього, а лише дякую. І вияв моєї довіри у простій щоденній молитві: «Вчини так, як вважаєш, що для мене буде найкраще».

Отож, коли ти сьогодні з якихось причин лежиш удома й хворієш, твої плани зруйновано, робота завалена, побачення зірвалось і вихідні зіпсовано – дякуй. Бо ж «хто знаходиться поміж живих, той має надію, бо краще собаці живому, ніж левові мертвому!» (Екклезіяст 9:4). Бо ж Ангел твій не спав. І може, лежиш зараз вдома хворим, щоб не лежати десь поза домом мертвим?

Думай про це, перш ніж тричі сплюнути вслід чорній кішці чи шукати «знаків» або «чисел звіра» й подібного блуду. Бо це ніщо інше, ніж забобони та домисли. У що віримо, браття і сестри? То сахаємось біометирчного паспорта, бо там… Самі не знаємо, що там, але сахаємось, бо ми ж «християни», а тоді біжимо зливати на віск і скидати вроки. Агов?

У що ж все-таки віримо? Колись таке питання поставив мені священик, якого я питала про вроки. Кажу: «Врікають мені дитину без кінця і краю. От хоч в люди не виходь. Увесь час треба вроки скидати». «У що віриш? – спитав священик. – У Бога чи в диявола? Не кажу тобі, що немає ніяких вроків. Але якщо віриш таки в Бога, то забудь про ті всілякі скидання. Молись. Цього достатньо».

І знаєте що? Відтоді до моїх дітей вроки не чіпляються. От зовсім. Вже останніх років шість жодного разу. Тож у що віримо? У чорні коти? Порожні відра? Знаки? Числа? Вроки? Порчі? Може, час таки змінити пріоритети і вірити в Дива?

А ще я знаю, що коли Бог хоче зробити подарунок, Він посилає мені Людей. Саме так, з великої літери. За власним образом і подобою. Адже немає у Божого Провидіння інших рук, ніж людські. І більшість див на Землі робляться руками людей. Людей, чия віра в дива була сильніша, ніж страх і лінощі.