Так гарно часом відкрити «Фейсбук». А там усе так злагоджено і красиво – такі гарненькі фото усміхнених чистеньких діток з пухнастим цуциком, і сяюча мама та щасливий тато поруч. І все таке миле і приємне для ока. І сотні вподобайок та життєствердних коментарів на зразок: «Які ж ви чудові!», «Милуємось вашою родиною!», «І як тільки ви все встигаєте?» тощо.

Душа радіє, правда ж? У мене теж. А потім починають працювати стереотипи.

Раніше про чуже життя пліткували тільки бабусі на лавочках під під’їздами. Іноді – колеги по роботі (треба ж було і їм про щось розмовляти). Сьогодні пліткувати про нас стало легше і різноманітніше. І пліткувати можна цілими містами, країнами і континентами. Інтернет і соцмережі зробили це можливим та доступним. І хоча відсоток «фейсбучних» і «нефейсбучних» наразі промовисто каже, що поза «Фейсбуком» значно більше людей, ніж у ньому, іноді здається, що там, в Інтернеті, цілий світ.

Думаю, не за горами той час, коли почнуть уже захищати докторські, досліджуючи поведінку людей у соцмережах. Можливо, хтось вже це робить. Мабуть, у кожного є свої спостереження щодо цього.

Людям, які читають наші дописи у соцмережах, може здаватися, що вони добре нас знають. Певною мірою, це правда. Ми знаємо, що було на сніданок у фейсбучної подруги в Австралії, бо вона виклала своє спагеті у Інстаграм. Ми бачили, що у Василя з Одеси новий мотоцикл, а Стефанія з Драгомирчан зламала ніготь. Нам відомо, скільки дітей у Джона з Канади і скільки собак у Марічки з Підмихайля. Ми читали, що у Андрія з Івано-Франківська прооперували батька, а Михайло з Києва і Анабель з Ефіопії – одружилися. Ми пригадуємо, що Оля знає хорошого майстра для пральної машинки, а Роман радив вправну перукарку.

Іноді ми так захоплюємося чиїмось фейсбучним життям, що вже не розрізняємо, розказувала нам людина про якісь події у своєму житті чи ми вичитали про це у «Фейсбуці». Іноді «Фейсбук» значно цікавіший за саму людину. А часто – людина значно цікавіша, ніж її «Фейсбук».

«Фейсбук» – то гарний лакмус. Ми сприймаємо його надто серйозно. Ми дозволяємо собі відверте хамство до незнайомих людей в якійсь гострій (або й не дуже) дискусії в коментарях під провокативним дописом. Ми б ніколи не поводились так у громадському місці. Аж ніяк. Там ми би скоріше промовчали чи промимрили щось. Але у «Фейсбуці» можна не стримуватись. Можна позмагатися в дотепності і красномовстві, не хвилюючись про наслідки і репутацію, особливо, якщо замість фото у тебе на аватарці – милий котик, а замість імені якийсь Полтергейст Франківський.

Ми робимо сміливі висновки про людину, прочитавши лише один її допис або коментар. Ставимо діагнози, визначаємо цінності і пріоритети, формулюємо тип особистості тощо. Ми з легкістю переходимо на особистості в дискусії про екологічну ситуацію або модну дієту, запросто пишемо фразу «через таких, як ти…» – далі ситуативно – «…планета потерпає від парникового ефекту» або ж «…юні дівчатка стають анорексичками». Ми без докорів сумління чіпляємо ярлики незнайомим людям, звинувачуємо їх у чому завгодно – від расизму до шахрайства, «тикаємо» усім підряд і затикаємо роти, розказуючи, хто що мав би робити і писати.

Ми запросто узагальнюємо, не проводячи жодних досліджень чи опитувань, посилаючись лише на один допис у соцмережі. «Українці відмовляються від біометричного паспорта» – хоча насправді відмовився якийсь один не надто розумний священик МП, якого навряд чи можна назвати українцем. «Львів’яни обурюються через необхідність сортувати  сміття» – хоча обурилась тільки якась тітонька, якій просто ліньки. «Одесити вимагають змінити маршрут автобуса» – справді, якийсь дядечко з нудьги зареєстрував таку петицію, і вона не набрала досі жодного підпису.

Насправді «Фейсбук» просто чудовий! Просто треба правильно ним користуватися. Він може багато навчити. Наприклад, мовчати. От пишеш гнівний коментар, вкладаючи в нього всю свою лють, а потім – не публікуєш. Або публікуєш і одразу видаляєш. «Фейсбук» дозволяє просто «не бачити» людину, яка тебе дратує. Навіть така спеціальна функція в нього є – вимкнув, і все. Нема людини. Була, і нема. Якщо раптом передумаєш, можна увімкнути назад. Просто ідеальні умови для співжиття. Можна роками співіснувати, не здогадуючись про існування одне одного, і нікому не заважати.

Ну, просто не «Фейсбук», а суцільний автотренінг. Якби ж то і в житті можна було отак.