Я люблю експерименти. Не те, щоб я була надто відважна пробувати все підряд, але часом даюся втягти себе в авантюру. Одна з останніх – я стала вчителькою. Української мови, читання і музики одночасно.

У мене немає педагогічної освіти. Я не філолог, хоча мову та літературу люблю і, без зайвої скромності, трохи знаю. Я б не ризикнула займатися зі старшокласниками. Адже там потрібні дуже глибокі, ґрунтовні наукові підходи. Та мої учні – молодші школярі. Отож моїх знань, при ретельній підготовці до занять, поки що достатньо. А брак педагогічної освіти намагаюся компенсувати досвідом спілкування з дітьми у ролі мами, друга, і трохи таки було в моєму житті вчителювання.

З музикою краще – нею я займаюся давно і професійно. Але одна річ – музикувати самому, і геть інша – навчати.

Отож, як я потрапила у вчительки?

Ні для кого не секрет, що останнім часом наша система шкільної освіти сильно розчаровує. Принаймні мене, маму четвертокласника, дуже. І це при тому, що мій син ходить в доволі непогану школу, обожнює вчительку і має чудових друзів у класі, а навчання йому дається легко.

Найбільше я потерпаю за даремно згаяний час! П’ять днів на тиждень. Як мінімум, шість уроків щодня. А в результаті, якщо мій син з певних причин пропускає школу, то йому достатньо 2-3 години, щоб наздогнати те, що учні робили в класі цілий тиждень. А ще ж є позашкільні заняття. У мого – музика. Я все хочу записати його у якусь спортивну секцію, але часу на це просто не залишається. І я вже не кажу про те, що дитині ще треба гуляти, дивитись мультики, читати, ходити до друзів у гості, гасати на велосипеді і товкти футбольного м’яча.

Серед батьків все частіше знаходяться сміливці, які наважуються забрати своїх дітей зі школи і організувати для них альтернативне навчання. От саме такі відважні батьки запросили мене бути вчителькою.

До організації процесу підійшли дуже відповідально. Готувалися ціле літо – вивчали новітні підходи, переймали досвід, їздили на семінари, читали книги, перелопатили інтернет. В результаті обрали найоптимальнішу модель і – почали.

Дуже важливим і відповідальним моментом була юридично-правова складова цього експерименту. Адже середня освіта у нашій вільній, правовій і демократичній країні є обов’язковою. І жодна сім’я не може собі просто так взяти і забрати дитину зі школи назавжди. Принаймні формально кожна дитина має бути закріплена за якоюсь школою, хоча б дистанційно. Так-так, є така форма навчання. А ви не знали? В нашій області є кілька шкіл, які забезпечують цю форму. Це коли дитина вчиться самостійно, але регулярно пише контрольні чи проходить атестації.

Наші заняття тривають поки що оце два тижні. Тож рано говорити про будь-які досягнення. Але про деякі вже можна.

Наприклад, мама однієї з моїх учениць каже, що дівчинка почала радісно прокидатися і бігти на заняття, тоді як у школу її було потрібно тягнути майже силоміць. Сподіваюся, так воно буде і надалі.

У нашій “школі” немає оцінок і зауважень. Поки що немає домашніх завдань, але схоже на те, що можуть з’явитися. Бо діти самі виявляють інтерес. Для всіх батьків залишається спільне переконання, що не так важливі академічні знання, як комфорт дитини і її бажання вчитися.

Діти займаються лише три дні на тиждень. Вранці – загальноосвітні предмети, далі – велика перерва, обід і прогулянка, а після цього – творчі заняття.

Якщо я скажу, що це легко, – злукавлю. Ні, не легко. Діти справді чудові. Абсолютно всі. Але так само всі абсолютно різні. І оскільки перед нами не стоїть завдання зрівняйлівки, як це прийнято у звичайній школі, то мусимо підлаштовуватися під потреби і здібності кожного учня та учениці.

Ми вже стикнулися з першими труднощами, і запитань після двох тижнів навчання у нас насправді більше, ніж відповідей. Але цей експеримент того вартий!

Дехто з моїх учнів ходив раніше до школи. Дехто ж займався лише вдома з батьками. І різниця дуже відчутна.

Найважче зараз із встановленням меж: де гра, а де робота, де розвага, а де навчання. Ми, дорослі, разом з дітьми вчимося щодня. І навіть більше, ніж діти. Адже нам треба вчитися, щоб вчити вчитися.

Тож як втримати баланс та не стати аж занадто альтернативними? Де межа між дисциплінуванням і тиском? Де гарантія, що ми все робимо правильно? Адже це сьогодні академічні знання не важливі, а завтра може виявитися, що ми безнадійно відстали від програми, і що ми будемо з цим робити? А може, ми навпаки за який місяць-другий її перестрибнемо і помчимо далі?

Поки що наших анскулерів – шість. Можливо, буде трохи більше, але це зараз не так важливо.

Важливо, щоб ми, дорослі, батьки і наставники, навчилися великого терпіння і побачили спільну мету, до якої йдемо. А там – хтозна. Раптом нам сподобається? Чомусь упевнена, що саме так і буде… Я вам неодмінно розкажу. Трохи згодом.