Віра Іто – наїзниця, тренер, інструктор з верхової їзди. А ще власниця двох породистих коней. Красиві і граційні тварини – це ціле життя, те, без чого жінка не уявляє себе. Їздити верхи, а також доглядати за кіньми вона нині вчить і дітей, щоб передати їм власний досвід і любов до цих прекрасних тварин.

«З кіньми я з десяти років, ще від того часу, коли жила в Богородчанах. Там була конюшня. Захоплення цими тваринами виникло ще раніше. Коли вперше побачила коней, сказала, що буду ходити і займатися. Але мені заборонили – у мене був переламаний хребет, тож їздити верхи було протипоказано. Пізніше наважилася і втекла на конюшню без дозволу, сказала, що все одно буду там», – пригадує жінка.

Відтак батькам нічого не залишалося, як дати дозвіл на заняття доньки. З того часу дівчинка постійно займалася, вчилася їздити, водночас вивчала аспекти догляду за кіньми. Коли вийшла заміж, жила і працювала за кордоном. Віра має різноманітні дипломи, адже неодноразово брала участь у різних змаганнях, здебільшого за межами України. Там і здавала на категорію, яких там чотири – А, В, С, D. Закінчила кафедру конярства у Київському національному аграрному університеті. Навіть будучи вагітною, їздила верхи. Але таке робити іншим не рекомендує – це небезпечно.

Нині Віра Іто живе у Надвірній, має двох власних коней. Тут її всі знають, адже вона об’їжджає своїх улюбленців коло озера, а таких красивих тварин, як Лейла і Крап, не помітити не можна. Люди підходять, запитують, знайомляться.

У Віри – дві донечки, обидві люблять коней та їздять верхи. І допомагають. Зрештою, коні тепер належать дівчатам. Крапа Віра подарувала старшій, Каріні, відтак і молодша, Йордана, також захотіла коня собі. Віра давно хотіла купити Лейлу, з якою віддавна, років десять, працювала у приватних осіб. Тож чотири роки тому жінка придбала кобилу і подарувала Йордані.

Лейла – російський рисак, їй уже 15 років. Родом вона з Мирогощі Рівненської області. Звідти її привіз власник закладу «Край неба», де Віра на той час працювала і познайомилася з нею. Пізніше працювала зі своєю улюбленицею в іншому закладі, аж після того її відкупила. Жінка розповідає, що хотілося б від кобили отримати лоша, але раніше в Лейли були проблеми, тож нині зважують ризики. Невдовзі фахівець має оглянути тварину і дати рекомендацію.

Кваліфікованих лікарів, які б спеціалізувалися на конярстві, у нас немає. Ветеринара викликають з іподрому в Одесі. Ті, що працюють з іншими тваринами – коровами, свинями, собаками чи навіть зі звичайними кіньми, лікувати породистих коней не можуть. У випадку хвороби чи іншої складної ситуації Віра телефонує фахівцю, при потребі сама вводить тваринам лікарство. Але велике значення має догляд за кіньми – якщо він постійний, то проблеми у тварин виникають рідко.

Крап у жінки давно, потрапив до неї у віці один рік. Привезли його зі сходу України в конюшню в Івано-Франківську. «У мене був вибір із двох коней, але чомусь відразу зрозуміла, що це мій. Одного погляду було достатньо, щоб відмовитися від того, іншого. Цей або ніякий», – розповідає Віра.

У той час, 12 років тому, вартість його склала 3,5 тис. доларів, це було дорого. Але жінка все життя з кіньми і завжди хотіла мати своїх, тож ціна її не відштовхнула. Це був перший кінь, якого Віра придбала для себе.

У кожного коня – різна вдача, до кожного потрібен окремий підхід. Лейла спокійніша, врівноваженіша за Крапа, на ній частіше катають дітей. Крап лякливіший, іноді навіть порив вітру впливає на нього. Раніше він брав участь у різних змаганнях, стрибав в конкурі.

Породисті коні значно вищі від звичайних. Наприклад, висота Крапа до холки (сидіння) – 168 см, висота Лейли – 162 см. Перед виходом на вулицю коням перев’язують ноги спеціальними бандажами. Коли тварина швидко біжить, задніми ногами вдаряє передні, від цього можливі травми. Тим паче, у старшому віці. Якщо колись у коня були травми, це особливо небезпечно.

Ще молодим жеребцем Крап стояв у Львові, у деннику скакав по бетонних годівницях, тоді й травмувався. Травми у тварин виникають і під час переїздів. Усе це разом дає негативний результат. Був час, коли Вірі сказали, що все. Довелося рік лікувати коня, витягувати його з важкого стану.

Утримувати таких тварин дорого. На одного коня на місяць потрібно три мішки вівса, 500-600 кг сіна, тирса, яблука, буряки, морква. Не кожен може дозволити собі таку тварину. Відтак кінь повинен працювати, трохи на себе заробляти.

Якщо коня тримають на базі, це ще дорожче. Додатково слід оплачувати послуги конюха та тренера. Всі ці обов’язки Віра виконує сама, на подвір’ї збудували денник, тож коні під боком.

Зазвичай такі тварини живуть 27-30 років, але все залежить від годівлі, догляду, навантажень. Своїх улюбленців жінка береже, ніколи не перевантажує, адже тоді тварина виснажується. «О 7-ій ранку тваринам даємо овес. Прибираємо, даємо сіно та воду. Те ж саме в обід, а потім і ввечері. Тричі на день прибираємо, щоб було чисто», – пояснює Віра.

У денник не можна ставити мокрого коня, перед тим його треба витерти сіном. А ще спітнілій тварині не можна давати овес чи воду. Будь-які помилки в догляді впливають на здоров’я коня, він відразу реагує, хворіє.

Випасають і вигулюють коней коло дому, гуляють також і в людних місцях. Важливо, щоб тварина не привикала до одного місця, адже тоді вона боїться всього незнайомого. У непередбачуваних ситуаціях, особливо при різких звуках, тварина лякається, може побігти. Тоді коня треба заспокоїти.

«Буває всяке, кінь може і підірватися з місця, а тоді зупинитися в іншому напрямку», – зауважує наїзниця.

Участь у змаганнях – також задоволення не з дешевих. Власник повинен знайти транспорт, яким відвезти тварину. На місці оплатити денник, де буде утримуватися кінь, його харчування і догляд.

Також кошти потрібні на проживання самого учасника змагань. Внесок передбачений і за участь у перегонах. Натомість переможці отримують нагороди та грамоти, іноді грошові винагороди.

Молодий рисак у віці 2-4-х років коштує до 3-х тис. доларів, кобила – 2 тисячі. Тварина трохи старшого віку обійдеться в суму від 1-1,3 до 1,5 тис. доларів.

Породистий кінь має мати родовід. Його батько має бути призером в конкурі, виїзді чи скачках. На ціну впливає участь в конкурсах та змаганнях. А ще визначальне значення мають екстер’єр коня і порода. Найдорожчі – араби, ахалтекіни, ганновери та деякі інші. В Україні розводять чистокровну верхову.

На виховання коня потрібно багато часу. Все залежить від того, в якому віці його взяли. Якщо з року, то треба потратити ще не менше двох на навчання. Хоча кожна порода має свої особливості.

Коні в житті Віри були завжди, куди б її не закидала доля. Жінка щиро зізнається, що без них не уявляє свого життя, любить їх. Крап і Лейла – це вже повноцінні члени родини.

Свої знання та досвід Віра передає власним дітям. А також юній помічниці Уляні. До речі, дівчину вона побачила на вулиці, коли тій було 12 років. Зауважила, що дитина активна, рухлива. Запропонувала навчити її їздити верхи, доглядати за конями, натомість просила допомагати їй. Уляна погодилася, відтоді минуло вже п’ять років. Нині дівчина має визначені обов’язки, а також займається з дітьми.

«Я б хотіла навчати дітей, адже цього нині нема – коней в області можна перелічити на пальцях. Коли діти раз сідають верхи, хочуть другий-третій, далі самі приходять. Це дуже корисно для малечі, адже допомагає виробити рівновагу, сформувати красиву осанку, качаються м’язи, розвиваються суглоби. Якщо їздити без сідла – це ще й масаж. Сідло перешкоджає відчувати енергетику тварини. Коли кінь рухається, рухаються і всі м’язи вершника. Спершу, коли людина сідає верхи, вона ціпеніє, але за декілька хвилин розслабляється. І саме тоді вона може відчути коня, злитися з ним», – каже наїзниця.

Дехто з дітей приходить просто покататися верхи для розваги. Інші ж вчаться, доглядають за тваринами. Деякі хочуть більше – вчаться їздити професійно. А хтось взагалі мріє про спортивну кар’єру. Для ефективного результату тренування бажано починати з дитинства, років з дев’яти.

«Але я б не сказала, що це залежить лише від віку. Деякі люди починають і в 40, і в 50, а потім долають великі перешкоди. А є такі, що займаються рік-два або й довше, а в них не виходить», – ділиться досвідом Віра.

Іноді до Віри звертаються батьки дітей, хворих на ДЦП чи аутизм. «Одна дівчинка після аварії взагалі не ходила, ми довго нею займалися, водили, садили на коня. Така реабілітація надзвичайно корисна, вона укріплює м’язи, позитивно впливає на рівновагу. Від спини коня до вершника йде багато імпульсів, це як масаж, усі м’язи рухаються», – каже наїзниця.

Іноді на заняття приходять ще зовсім малесенькі, по 3-4 рочки, дітлахи. Тоді жінка сідає поряд з дитиною для страховки. Перед тим коня об’їжджають, він тоді стає  спокійніший.

«По дитині відразу видно, боїться вона чи ні, зможе потім їздити чи сенсу тренуватися немає. Маленькі діти безстрашні, вони ще не знають, що таке падіння. Старші іноді бояться навіть вилізти на коня», – зауважує тренерка.

Їзда верхи – не зовсім безпечне хобі. Буває всяке, без падінь, звісна річ, не обходиться. Але дітям падати легше, вони, як коти на лапи, падають. Найнебезпечніше впасти разом з конем.

«Два роки тому я впала з Лейлою. Це сталося випадково, ми потрапили у відкритий люк, прикритий травою. Кінь відбився від ями, ми обоє впали. У таких випадках головне не панікувати, заспокоїти коня», – рекомендує Віра.

Після зими до неї приходять багато дітей з різноманітними захворюваннями органів дихання, щоб підлікуватися. Тоді денник не вичищається, дитина заходить туди і проводить там деякий час, вдихаючи аміак, який є у сечі тварин. Таке лікування має тривати приблизно десять днів, воно безпечне і природне.

За терапію Віра грошей не бере, просто допомагає дітям стати здоровими. Просить лише принести якісь ласощі для коней – моркву чи яблука. У майбутньому планує розвивати такий напрямок, але на це потрібні гроші, яких наразі немає.

Ірина ФЕДОЛЯК