«Доспоможіте, будь ласка, моїй дитиничці на операаааааааааацію…», – протяжно-плаксивим голосом підвиває жінка на подвір’ї дитячої лікарні. Саме так: «доспоможіте дитиничці». Із Закарпаття чи із ромів? Тримає в руках затертий поліетиленовий пакет і пожований файлик, де видніється розмите дитяче фото і ксерокопія якогось, на перший погляд, документа. Повз неї пробігають люди з пакунками-клунками. Хтось в лікарню, хтось уже до автобуса, машини чи таксі. Більшість просто не звертають на неї уваги: в кожного свій клопіт. Але особливо жалісливі таки тицяють в її пакет якусь купюру.

Доволі довго сиджу на лавці навпроти неї – чекаю у своїй справі. Дуже близько, та ні діагнозу, ні імені дитини, ні навіть личка на фото розгледіти не можу. І тут в мені прокидається волонтер. «А хто ваш лікуючий лікар?» – питаю. (Це ж треба так сформулювати: лікуючий лікар… Наче лікар може бути не лікуючий.) Жінка завмирає на якусь мить, потім голосно лається мені в обличчя і йде геть, находу засовуючи в пакет з купюрами свій пожований файлик.

«Та вона кожен день тут, – обертається до мене літня санітарка, яка фарбує сміттєві урни. – Нам уже надоїло її ганяти. Нема у неї ніякої дитинички…»

Так я й думала…

Ця історія трапилась торік навесні, незадовго перед Великоднем, коли мій середущий син втрапив у лорвідділ. Я б і не згадала про неї, мабуть, якби не натрапила у Фейсбуці на допис однієї волонтерки, де вона розповідає, що от така схожа жіночка погрожувала їй розправою, коли та викрила її у шахрайстві. А може, це та ж сама?..

Цього разу все не так страшно. Бо хворої «дитинички» – не існує, а жінка стояла на вулиці лише з якимсь фото. Значно гірше, коли отакі жіночки жебракують разом з малими дітьми. Часто ці діти сплять глибоким сном у неприродній позі. Кажуть, їм дають чи то снодійне, чи наркотики, чи алкоголь… Страшно, правда? Часто вони стоять навіть не зі своїми власними дітьми, а… Але не будемо домислювати. Не впіймали – не злодій.

Мабуть, усі, хто хоч раз проходив «стометрівкою», бачили жінку на інвалідному візку поблизу податкової. Вона сидить там годинами. У будь-яку погоду. Без туалету, без води та їжі. Відсутнім поглядом дивиться на світ. Скажу чесно, я не намагалася з нею поспілкуватися. Лише одного разу здалеку бачила, як її привіз «на точку» і залишив на тому місці доволі дебелий молодик у чорній куртці. Формально він наче нічого не порушив. Просто привіз старшу жінку подихати свіжим повітрям у центрі міста. Але що ж це, як не жорстоке ставлення і експлуатація беззахисної людини? Втім, притягти його до відповідальності, мабуть, неможливо… Як вплинути на цю, саме цю, конкретну ситуацію? Я не знаю.

Жменька жебраків з характерним синюшно-вишневим кольором облич знає розклад Богослужінь у нашій Катедрі краще, ніж деякі священики. Періодично на їх обличчях з’являються свіжі синці… Церковні служки просять їх зійти зі сходів, коли до церкви заходять молодята з фото- та відеооператорами. Ну, як простять? Кажуть: «Ану йди геть відси! І поки вісілє зайде, аби я тебе тутка не видів!» І вони покірно відповзають від брами й чекають, поки скінчиться обряд шлюбу, щоб знову притулитися до одвірків зі своїми простягнутими долонями…

Кілька разів наша Муніципальна варта творила справжні чуда: «зцілювала калік», які старцювали з забинтованими ногами-руками біля ринку та вокзалу.

Ми зараз можемо багато філософствувати на тему «сяка-така країна, довели людей, Ахмєтов не сидить» і т.д. Але насправді появу жебраків на вулицях міста провокуємо ми самі. Адже хто, як не ми, дає їм гроші?

Що в цьому поганого, дати гривню жебракові?

Усе в цьому погано.

Адже поки ви «допомагаєте» на «операцію дитиничці», справжні важкохворі діти залишаються без допомоги. Так, тицьнути десятку прямо тут, на вулиці, і почуватися благодійником значно легше, ніж цілеспрямовано і відповідально шукати того, хто дійсно потребує допомоги.

Ви ніколи не знаєте, чи людина жебракує з власної волі, чи її змушують це робити. Даючи їй гроші, ви підтримуєте рабство! Саме так – рабство! У 21-му столітті.

Адже ви розумієте, що за ці гроші вони знову придбають алкоголь, а тоді, у стані сп’яніння, або позабивають одне одного до смерті, або замерзнуть десь у своїх бараках чи просто на вулиці. Хочете допомогти? Купіть жебракові сосиску. Чи шматок сиру або пакет кефіру. Так, це дорожче і довше, ніж просто тицьнути йому в жменю 2 грн. Але це вже можна назвати допомогою.

Багато моїх знайомих говорять: «Я даю. А воно хай буде на їхній совісті». Запевняю, шановні: це не на їхній совісті. А на вашій. Саме на вашій. Тож наступного разу, коли рука потягнеться в кишеню у пошуках дрібних грошей жебракові, добре подумайте, куди ведуть ваші благі наміри.