Він родом із важкого дитинства: титанічна праця в Богом забутому селі, щодня по 10 км пішки, аби дістатися до школи, жорсткі сутички з однолітками за відстоювання власної честі, з іграшок лише саморобні пістолети із залізної труби. Але згаснути не давала мрія, що роками жевріла на серці відважного хлопця – стати воїном. Став. І поліг. Спецпризначенець Павло Ільчук із Яремчанщини два тижні не дочекав до свого 23-го дня народження. Останнім статусом на його сторінці в соцмережі була крилата фраза «Nil inultum remanebit», що в перекладі з латині означає «Ніщо не залишається без відплати».

Якби був Ілля

Він народився на день святого Іллі – 2 серпня. Мама дуже хотіла так і назвати синочка – наче сам Господь обрав це ім’я для хлопчика. Однак усі рідні виступили категорично проти, й жінка вирішила не перечити – яка різниця, головне аби дитя здорове було. Хлоп’я назвали на честь дідуся – Павлом. Мама потім себе часто картала, що не назвала синочка іменем його ангела-охоронця. Нерідко мимоволі так і кликала малого – Ілля. Не раз думала: можливо, з іншим іменем і доля його була б кращою…

Павло Ільчук родом із найвисокогірнішого села – Вороненко Яремчанської міськради. З 2002 по 2007 рік Павло навчався у Ворохтянській школі. Потім став студентом Надвірнянського автотранспортного коледжу НТУ. Далі хлопця призвали до лав ЗСУ, і не будь-куди, а в еліту армії – аеромобільні війська (десант). Спочатку проходив службу строковиком у 8-му окремому полку спеціального призначення міста Хмельницький. У 2011 році став контрактником.

У зоні АТО Павло із військовими побратимами займався конвоюванням та охороною блокпостів. Під час однієї з ротацій на Луганщині його бригада потрапила під шалений мінометний обстріл. Павло Ільчук загинув на полі бою в районі Луганського аеропорту 20 липня 2014 року, так і не діждавши кілька тижнів до свого 23-ліття.

Указом президента України від 14 листопада 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Удома залишилися батьки і двоє братів.

Змалку непереливки

Їхня хата була крайня біля лісу, поруч із залізничним тунелем на Закарпаття. У селі було важке життя – ні магазинів, ні школи, освітлення вдома жалюгідне, бо хата дуже далеко від трансформатора. Аби вижити, вся сім’я мусила тяжко гарувати по господарству, до того ж треба було обробляти гектар землі. Павлові з братом нечасто випадала нагода побавитися – то біля худоби, то на городі, то покосити… Хлопці все робили, ніколи не вередували. Мама Марія Ільчук пригадує зі слізьми, що то була щоденна титанічна робота – світу Божого не бачили. «Одного разу корова наче здуріла, взяла Павла на роги і понесла, – каже жінка. – Він тоді дуже покалічений був».

В село жоден автобус не їздив, до найближчої школи у Ворохті треба було йти пішки аж 10 км. І хлопці ходили – не було куди подітися. Майже кожного дня по 20 км! На щастя, потім була машина, яка підвозила дітей.

Щоправда, в школі теж доводилося непереливки. Там вирувала справжня дідівщина, постійні розбірки з місцевими шибайголовами з неблагополучних сімей, які ненавиділи чужаків. А Павло з братом саме такими і були. «Вороненко приїхали! Йдемо бити!» – і гуртом накидалися на бідолах. Аби зуміти захистити себе і брата, Павло навіть записався на гурток із бойових мистецтв. З часом ситуація стала настільки критичною, що молодшого Тараса перевели в іншу школу – в селі Лазещина на Закарпатті.

Змалку Павла приваблювали такі професії, як військовий чи правоохоронець. Йому здавалося, що саме так можна навести лад у суспільстві, вирівняти соціальні відмінності.

Павло не просто мріяв стати військовим, але й готувався до цього. Поруч із батьківською хатою облаштував спортивний майданчик, де займався. Зі слів найкращого друга, однокласника Павла Гереджука, він дуже любив зброю і в дитинстві конструював різноманітні самостріли. Молодший брат Тарас пригадує, що вони майстрували пістолети із залізної труби, а патрони знаходили ще з Другої світової війни. Якось Павло навіть поранився, але це не зупиняло хлопця. Бачив себе тільки військовим.

«Він був дуже впертим і цілеспрямованим, – згадує Павло Гереджук. – І ця риса допомагала йому в житті. Якщо б ми всі були такими ж наполегливими, тоді б і проблем мали значно менше…»

Щось недобре відчувала

Після закінчення навчання в коледжі Павло в червні 2011-го прийшов до Івано-Франківського військкомату, аби укласти контракт. Та під час проходження медичної комісії виявили, що в Павла варикозне розширення вен нижніх кінцівок, що унеможливлювало службу. Однак юнак доклав усіх зусиль, аби досягти свого. Протягом цілого літа інтенсивно лікувався народними методами, готував спиртові настоянки на каштані, робив примочки, масажі. Восени вердикт лікарів був неймовірним – цілковито здоровий.

Коли Павло йшов до армії, мама запросила до хати священика, аби той почитав молитву. Благословила сина. «Він такий радісний ішов, – плаче Марія Ільчук. – А мені чогось так важко на душі було». Коли жінка приїхала на синову присягу, їй було ще важче. Вона дивувалася – чому ніхто з батьків не плаче, лиш вона ридає. А сльози горохом котилися. Мабуть, уже тоді материне серце щось недобре відчувало.

Відтоді почалися важкі військові будні тренувань і навчань: біг на дистанцію 30 км з вантажем не менше 30 кг, іноді взимку спати доводилося просто неба, і одяг примерзав до землі… Таке перебування на полігонах призвело до частого підняття температури тіла, знепритомніння. Але Павло не опускав рук. Навіть хворіючи, він здійснив дев’ять стрибків з парашутом і завжди вірив, що всі труднощі тимчасові – він їх подолає і стане справжнім професіоналом.

Зарплата на початках була мізерною – 1200 грн. На ці гроші він мав і житло орендувати, і їсти купити (безкоштовно годували лише раз на добу), і одяг придбати, і здати на різний інвентар.

Хто захищатиме Україну?

Наприкінці лютого 2014-го, коли російські війська ввійшли до Криму, рідні втратили телефонний зв’язок із Павлом. Лише через три тижні з’явилася перша звістка. Він перебував у лісах Чернігівської області, біля кордону з Росією, звідки українські вояки спостерігали за порядком у прикордонній смузі. Саме там прикарпатець пройшов перші випробування як розвідник. Хлопці жили в бараці, що був розташований у глибокій ямі, яка залишилася ще з часів Другої світової війни.

Коли мама запитала, чи всю групу відправили туди, Павло відповів, що сам написав рапорт: «Якщо всі будуть ховатися за спинами інших, то хто захищатиме Україну?»

2 травня Павла як старшого розвідника направили на краматорський аеродром, де вони з побратимами опинилися в пеклі справжньої війни. Їх висадили на пагорбі, де з усіх боків обстрілювали сепаратисти. Українські воїни не могли реагувати у відповідь, адже вороги стріляли з житлових будинків, ховалися поміж цивільним населенням. Одного разу Павло став свідком того, як російські журналісти знімали неправдиві факти обстрілу мирних жителів з боку ЗСУ, а насправді стрілянину вчинили самі ж сепаратисти. Українській розвідувальній групі вдалося вилучити зняті кадри сфабрикованого непотребу.

Вже через кілька днів хлопці опинилися в дуже складних умовах, оскільки були ізольовані, допомога не надходила… Солдати вручну викопали землянки, басейн для збереження води, адже передбачали, що водоканал підірвуть уже найближчим часом. Продукти харчування їм спершу скидали з гелікоптера, хоча не раз продукти так і не долітали до наших хлопців, а потрапляли до рук ворога. Та найскладніше почалося, коли терористи збили гелікоптер. Вояки потерпали від голоду, хліба не їли півтора місяці, харчувалися залишками напівфабрикатів, ділили їх так, щоб кожному дісталося. Коли підірвали водоканал, резервуар з водою весь час зменшувався. Було велике свято, коли волонтерка передала хлопцям 20 л води, 150 пачок мівіни і сала.

Зрештою сепаратистів таки вдалося викурити з Краматорська. Після себе загарбники залишили заміновану будівлю і купу використаних шприців. Павло розповідав мамі, що військове спорядження ворога було набагато кращим, але їм бракувало головного – бойового духу.

Я помер, то ви згадайте…

Звістку про загибель сина мати отримала в далекій від рідного краю Донеччині, куди сім’я переїхала кілька років до того – шукали кращого життя, бо у Вороненці не було ніякого просвітку. Купили на Донбасі невеличку хатину, чоловік і молодший син працювали в шахті, Марія торгувала в магазині. Та коли почалася війна, там геть нестерпно стало: місцеві проклинали бандерівців, погрожували розправою… Павло не раз обіцяв, що скоро вивчиться на юриста, сам усього досягне, буде заробляти гідну зарплатню і обов’язково витягне звідтіля свою сім’ю. Не встиг. Ні вивчитись, ні пожити ще бодай трохи.

Хоронили Павла в рідному селі. На Донбас більше не повернулися.

На могилі Павла написані такі слова, наче крик душі полеглого героя: «Я помер, то ви згадайте, що в широкім полі я помер за Україну, за щасливі долі!»

Наталя МОСТОВА