Його маленький синочок якось сварився на Боженьку, що Вона така нечемна і ніяк не віддасть татка назад додому. Але, може, татко й сам утече, адже мама каже, що він там, на небі, має і свій літак, і БТР. Бійця Владислава Файфуру побратими кликали Вогником. Бо він умів запалювати людські серця щастям.

 Старший лейтенант Файфура

Владислав Файфура народився 1982 року в місті Чернівці. У 1999-му закінчив школу в Чернівцях. Владислава виховувала мати. Батька він не знав. Рідний дядько, професійний військовий, брав участь у вихованні племінника, тож і Владислав вирішив стати військовим.

Після закінчення школи вступив до Військового інституту ім. Гетьмана Петра Сагайдачного Національного університету «Львівська політехніка», який закінчив 2004 року за спеціальністю «Апаратура радіозв’язку, радіомовлення і телебачення». Займався спортом, протягом п’яти років навчання був членом збірної військового інституту з багатоборства.

З 2004 року служив у військових частинах міста Хмельницький та смт. Делятин, що на Івано-Франківщині, перебував на посаді заступника командира роти охорони по роботі з особовим складом. За деякий час залишив військову службу і був звільнений в запас. Працював у службі охорони в Делятині.

2014 року його призвали за частковою мобілізацією до чернівецького батальйону. Старший лейтенант, командир взводу 3-го чернівецького батальйону тактичної групи 80-го окремого аеромобільного полку Владислав Файфура був направлений на Луганщину в район міста Щастя.

Вранці 17 червня 2014 року резервна група десантників на чолі зі старшим лейтенантом Файфурою виїхала в напрямку селища Металіст, що на північній околиці Луганська, для надання допомоги бійцям добровольчого батальйону «Айдар», які вели бій із терористами. У бойовому зіткненні з ворогами, які підбили бронетранспортер із засідки з гранатомета, загинули 9 десантників, серед них і старший лейтенант Файфура.

22 червня Владислава Файфуру поховали на Алеї слави центрального цвинтаря Чернівців. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

У Чернівцях залишилася мати, вдома у Делятині – дружина і на той час однорічний син, а також дві падчерки.

Таких щирих дуже мало

У 2005 році до військової частини містечка Делятин, де працювала Надія, приїхав служити старший лейтенант Владислав Файфура. Ввечері у місцевому барі запросив дівчину на танець, став заходити в гості та познайомився з її двома донечками від першого шлюбу.

Чотирирічна Вікторія і п’ятилітня Тетянка добре прийняли Владислава. Оскільки той мешкав по сусідству, малеча почала мало не щодня забігати додому до Владислава на обід, адже він вмів готувати найсмачнішу в світі смажену картоплю. Дівчатка навідріз відмовлялися їсти вдома, чекали, поки прийде дядько Владислав – аби з ним обідати. А вже незабаром донечки почали називати його татом. Згодом стали жити разом – однією сім’єю.

«Він був дуже добрим, – згадує 19-річна падчерка Таня. – У нашій хаті постійно лунав сміх. Тато багато жартував. Якось показував нам із сестричкою, як правильно треба танцювати. Ох і насміялися ж ми тоді!»

Владислав допомагав дівчаткам робити уроки, писати твори, навіть вірші складав, малюнки малював, щоправда, гарно вмів намалювати тільки машини. За один із тих малюнків Тетянку відзначили в школі й передали роботу на виставку.

«Він такий смачний хліб пік… – замислено каже дружина. – А борщ… Я нічого смачнішого в житті не куштувала. Бувало Владислав наварить-наварить, а я думаю: «Божечку, що ж це зараз таке буде?» Але кожного разу так всі уплітали, аж за вухами лящало».

Владислав дуже добре ставився до людей. Не мало значення, бідний, багатий, чистий, брудний… Усіх поважав. Був дуже порядним і зовсім не конфліктним. І з надзвичайно чутливою душею. Обожнював тварин, особливо котиків. Виконував усі забаганки падчерок щодо домашніх тваринок – дарував і папуг, і песиків, і рибок… А ще він мріяв про мандри. Спершу планував об’їхати разом із сім’єю кожен куточок України.

Подруга дитинства Альона Єфімчук знає Владислава, як ніхто інший. Коли вони були малими, то мешкали в одному гуртожитку, до восьмого класу сиділи за одною партою, а потім їх розсадили, бо сказали, що ці двоє уроки зривають, коли разом сходяться. У молодших класах Альона захищала його, оскільки була трохи вищою, а в старшій школі вже Владислав постійно виступав захисником дівчини. Наче справжні брат і сестра. Якось вчителька його навіть як приклад поставила перед усім класом – за те, що кожного дня допомагає Альоні нести портфелик.

«З ним було якось просто і легко, – пригадує подруга. – Можна було відверто говорити про все на світі. Таких щирих людей дуже мало».

Друг загиблого бійця Олег Кравець згадує, що Владислава всі називали Вогником – так, як він, ніхто не міг розвеселити, підбадьорити. Навіть над собою умів влучно пожартувати. У військовій частині щоранку саме Владислав усіх будив. Під час ранкового підйому, як правило, кожен прокидався неохоче, а Файфура щоразу вигадував якийсь новий жарт – аби веселіше починався день.

«Він дуже переживав через погане забезпечення в армії, – розповідає Олег. – Обурювався, що прапорщики розпродують усе з військових частин. Владислав неодноразово через це сварився з керівництвом. Ось такий він був».

«З тобою більше нічого не станеться»

Коли скоротили посаду, яку обіймав Владислав, він почав їздити на заробітки за кордон. Одного разу, коли знову збирався на чужину, запитав у Надії, що їй привезти. Вона відповіла: «Привези мені те, що кожна жінка мріє носити до смерті». І коханий зрозумів – подарував обручку.

«Пам’ятаю момент, коли остаточно зрозуміла, що почуваюся впевнено і захищено з цим чоловіком, – розповідає Надія. – Якось він поїхав до своєї бабусі в село на Хмельниччину. Я зателефонувала, а Владислав каже: «Я оце щойно зачесав бабусю, заплів її, зараз мию їй ноги і буду стригти нігті». Далеко не кожен внук буде це робити. Я вкотре впевнилася, наскільки цей чоловік є дбайливим і люблячим».

Владислав хотів мати міцну сім’ю і мріяв про сина. У червні 2012 року пара одружилася, а в 2013-му народився довгоочікуваний синочок – Дмитрик. «Коли розписувався, таким щасливим не був, як тоді, коли дізнався під час УЗД, що в нього буде син. Навіть заплакав від щастя», – з усмішкою згадує дружина.

Під час усієї вагітності жінка постійно відчувала внутрішній поклик молитися, й так і робила. Вони з Владиславом навіть жартували: «Може, наш синочок стане священиком». Чоловік тоді розповідав, що він колись у дитинстві теж думав стати священиком. Або актором.

Коли привіз Надію з новонародженим малям додому, то просто у дворі Владислав загорланив: «У мене є син! 4700!» Він так сильно любив свого маленького Дмитрика, що не раз казав – готовий за малого віддати життя.

Подруга Альона Єфімчук пригадує, що свого синочка Владислав називав «мій кукусик».

Чоловік усе робив для коханої, якій після пологів дуже важко було відновити здоров’я. Більшість турбот узяв на себе: варив каші, міняв підгузки.

«Ми були, як дві половинки, що зійшлися разом, – каже Надія. – Одного разу я була на насосній станції, де тоді працювала. Падали сильні дощі, й навколо все затопило. Я опинилась ніби на острівці, вибратися звідти самій було неможливо. Поставила свічку і вже не очікувала на порятунок, як у дверне вічко побачила, що, незважаючи на перешкоди, велосипедом по бездоріжжю до мене добирається Владислав. Він міцно обійняв і сказав: «З тобою більше нічого не станеться».

«Надю, я мушу тут бути»

Після мобілізації Владислав лише один раз приїжджав додому. Це було 1 травня, і тільки на одну ніч. Привіз синові м’яку іграшку – телепузика, тепер це сімейний талісман.

Нічого дружині не розказав, а 8 травня його перевели в Миколаїв, далі – на Одесу. Аж потім зізнався, що їде до Луганська. Надія дуже просила берегти себе, хвилювалася. Він, як міг, заспокоював. Тільки коли вже був у м. Щастя, не зміг приховати, що ситуація дуже непроста і страшна.

«Якщо з тобою щось станеться, я не витримаю, напевно, серце розірветься», – казала Надя. «Ти що, не розумієш? Ти маєш жити! – відповідав Владислав. – У тебе троє дітей. Ти маєш підняти і дівчат, і нашого Дімочку… Надю, я мушу тут бути».

Коли Влад був на передовій, Альона йому не раз телефонувала. Та найбільше їй запам’яталася одна розмова. Боєць якраз тоді їв у БТРі, казав, що вони з хлопцями взагалі мало не живуть у тому БТРі. «Бережи себе», – мовила дівчина. «Не переживай. Спи спокійно. Я тебе охороняю», – відповів воїн.

«16 червня син зателефонував востаннє та повідомив, що їде з побратимами на завдання, – згадує мама. – Я почала плакати. Він лагідно зупинив: «Мамо, не плач, я ще живий…»

Того ж дня боєць сказав дружині, що буде вночі чергувати на блокпості і буде змога поспілкуватися. Вранці побачила повідомлення, надіслане вночі: «Ти найкраща жінка на світі. Я тебе дуже кохаю». У голові Надії майнула дивна і страшна думка: це його останнє повідомлення.

Наступного дня Надія побачила в новинах, що загинули 10 буковинців. Зателефонувала родичка і повідомила, що з Владом погано. Що саме погано? Надя не могла зрозуміти: відірвало руку, ногу чи голову?.. Що трапилося? «Немає твого Владислава… – прогриміло у слухавці. – Він разом із побратимами їхали на допомогу «айдарівцям», що потрапили у засідку. Хлопців урятували, але куля снайпера потрапила Владиславу в шию».

 

«Це я для тата танцюю»

Опівдні мамі Владислава зателефонувала сусідка: «Тобі треба їхати додому. Були військові. Шукали тебе. Сказали, що загинув…»
«Я тоді впала на коліна і підняла до неба голову: «Господи, дай мені сили, аби я бачила, як ховаю свою дитину, аби була при своєму умі», – згадує мама Валентина.
Домовини поскладали у залі військової частини, одну за одною. Мама попросила, щоб їй показали сина. Впізнала, але він не був схожий на того хлопця, який ішов з дому – дужий і гарний. Він там лежав весь побитий, худющий. Обличчя виснажене, губи покусані…

Після похорону Надя прийшла додому ледве жива. Взялася складати його речі, знову рікою потекли сльози. Нюхала його вбрання, капці… «Дай знак, що ти є тут», – благала крізь сльози жінка. У цей момент із акваріумної трубочки почала фонтанчиком бити вода…

Перші дні Надя не могла ні їсти, ні пити. Аж поки донечки не сказали, що теж не будуть їсти. І якщо мама буде плакати, то й вони плакатимуть. Жінка просто мусила взяти себе в руки.

Владислава поряд немає, але його допомогу вдова й досі відчуває. Сниться він їй постійно. Одного разу уві сні присів поряд на ліжко, взяв за руку і сказав: «Кохана, перестань за мною плакати. Візьми себе в руки!»

Маленький Дмитрик дуже схожий на татка: і зовні, і вдачею. Такий самий спокійний і лагідний. У дитсадку, коли посвариться з кимось із хлопчиків, ніколи не дає здачі. Він не вміє ображати інших. Часом іграшку заберуть –буде плакати, але не піде відбирати, хоча й має достатньо сили.

На цвинтарі військові поставили загиблому бійцю пам’ятну стелу. Дімочка бачить зображення батька і не може зрозуміти, чому тато має літак і БТР, а досі не їде додому. Вдома вдивляється в татову фотографію і каже: «Татку, я тебе дуже люблю! Боженьку, віддай мені татка!» А іноді стане перед його портретом і починає танцювати. «Дімочка, що ти робиш?» – «Це я для тата танцюю».

Наталя МОСТОВА