Руслан Горовий – український журналіст, автор і керівник відомого проекту «Служба розшуку дітей», режисер короткометражного та документального кіно, письменник, автор збірок повістей та оповідань українською та російською мовами, поет і музикант.

Народився 1 березня 1976 р. у Конотопі Сумської області. Був старшою дитиною в сім’ї, має молодших брата і сестру. Кинувши на третьому курсі навчання, подався в мандри Європою (частково описані в оповіданні «Дев’яноста хвиля міграції»). Повернувшись після п’яти років перебування за кордоном в Україну, навчається, займається тележурналістикою, пише вірші та прозу. Бере участь у діяльності Благодійного фонду «Вільні UA».

З 2001 р. Руслан Горовий займається розвитком проекту «Телевізійна служба розшуку. «Допоможімо дітям!». Проект відомий нині як «Служба розшуку дітей» і має на меті допомогу в розшуку зниклих дітей: створення відео- та друкованих матеріалів про них, інформування громадськості, збір і обробку інформації, сприяння поверненню дитини додому. За понад десять років діяльності проекту знайдено більш як 1000 дітей. За втілення цього проекту Руслан Горовий отримав орден Святого Архістратига Михаїла від патріарха Філарета (УПЦ КП) і почесне звання Заслуженого журналіста України від президента України Віктора Ющенка.

11 квітня 2015 р. телеканал ЧП-ІНФО показав прем’єру документальної стрічки Руслана Горового «Укропи Донбасу», присвяченої огляду подій на сході України з точки зору лояльного до нашої держави луганчанина. З ініціативи громадських діячів, активістів, діаспорних громад, а з зими 2015-го також і дипломатичних представництв покази стрічки відбулися у різних країнах та навіть у штаб-квартирі ООН.

Творчості Руслана Горового притаманний тверезий гуманістичний погляд на події сучасності та новітньої історії. У його прозових творах багато теплих побутових історій про звичайних незвичайних людей, яких легко можна зустріти на вулиці або мандруючи потягом. Джерелами його творчості часто є спогади старших, міські легенди, власний багатющий життєвий досвід. Одним із джерел натхнення стала робота. У численних оповіданнях він торкається проблеми соціальної несправедливості, економічних (часто кримінальних) процесів становлення капіталізму, духовної кризи, пов’язаної з розпадом радянської ідентичності та становленням української самосвідомості. Їм властиві гостра соціальна тематика, захопливі карколомні сюжети, психологізм. Низка його творів повертає читачів до Чорнобильської трагедії як однієї з визначальних подій новітньої історії України. З 2014 року Руслан Горовий часто описує спостереження зі своїх волонтерських мандрівок на схід України. Але навіть порушуючи такі складні теми, автор часто веде оповіді, сповнені світлих почуттів та ліризму.

«Конотоп земля легенд» – чергова книжка письменника. Вона вийшла знов у створеному (Горовим разом із друзями) видавництві «ТаТиШо». Це своєрідний роман з коротких історій, що набули культової популярності після публікацій у фейсбуку автора. Ось як сам Руслан пише про свій Внутрішній Конотоп: «Конотоп – це одночасно і космос, і пустка. Реальність і міф. Глибина внутрішнього і наповненість зовнішнього. Інь і ян. Вижимка. Квінтесенція. Конотоп – це значно більше, ніж ви можете уявити. Конотоп – це Земля легенд. Після того, як ви поринете в його історії, ви вже ніколи не будете такими, як були раніше. Ви назавжди залишите в собі його частку, а в ньому – частку себе». Цього разу Горовий ще вирішив в якості експерименту записати аудіокнигу голосами відомих людей української культури.

Почнімо з найгарячішого: 24 травняти презентуєш свою нову книжку, а зараз і аудіоваріант «Конотоп земля легенд», і це колекція твоїх історій у фейсбуку, які вже стали культовими. Це далеко вже не перша твоя книжка, але зараз є спеціальний бонус, це, крім друкованого видання, буде ще і аудіореліз, і унікальність релізу полягає в тому, що ці історії записали своїми голосами 57 відомих людей української культури.Розкажи детальніше, як народилась ця ідея, хто ці люди, в що це в результаті вилилось і які головні твої враження і висновки від цього експерименту?

По факту голосів на аудіо буде 47. Дехто, наприклад Віктор Андрієнко, просто не встиг начитати через купу інших проектів. Тож аудіо і паперова версія будуть відрізнятися.

А загалом серія оповідок про Конотоп почалася випадково. Відкрию страшну таємницю: до цього причетні ви, Олєг Іванович. В одному з ваших постів, щас уже не пригадаю, в якому (та шось про Франківськ), я написав комент і розказав історію про міліціонера, шо у нас в Конотопі жив, який ловив на кладовищі голубів і їв їх й випадково з’їв голуба циганського барона, і шо з цього вийшло… Вопщім,поржали в коментах, а потім я публікнув його окремо…. І, як кажуть, понєслось. За два роки написалося десь понад 500 оповідань про різних людей і різні життєві ситуації.Успіх історій про Конотоп в фейсбуці не був прогнозованим. Просто великій кількості людей зайшли ці прості і зрозумілі байки «про тих, хто живе поруч»… І не обов’язково в Конотопі. А ще крутяк, що купа відомих людей озвучили все це своїми голосами і оживили. Тепер вся ця краса піде в світ і буде заміняти собою російськомовний анекдот… Принаймні мені дуже цього хочеться. Бо якщо зараз співають за столом вже українською, то анекдоти травлять ще російською. Час міняти ситуацію.

Наскільки ці історії реальні, а наскільки видумані? І чи були випадки, коли герої впізнавали себе, якою була реакція?

Не можна нічого вигадати з нуля. У кожного персонажа є прототип, а то й кілька. Голова письменника –предмет темний… Як воно там все живе і чому пишуться саме такі тексти, я не знаю. Просто пишуться –і все. І да, деякі люди, навіть про існування яких я не здогадувався, приміряли образи на себе… Дехто писав мені: «Нє, було трохи не так… і не в Конотопі…»  Хтось взагалі ображався, тіпа «нашо ти про мене написав, я не такий…» Вопщім, всяке було. Но ше не били… Правда, й книжка тільки вийшла.

Спостережливість –це дуже важливий інструмент для письменника. Як в тебе народжуються історії, що служить поштовхом, що тебе включає, ти систематично працюєш, як в сказаному «ні дня без рядка», чи як впре?

Я не вмію писати на замовлення. За все життя написав лише один такий текст – в книжку «Це зробила вона»про видатну льотчицю-українку. Но то не міг відмовити, діло потрібне, і то біографія людини. А так пишу виключно, коли пре. Тому і не вважаю себесправжнім письменником. Спрогнозувати, чи будешось колись написано, – неможливо. Но поки пре – пишу.

Тобі легко дається писання чи це мучівний процес?

Я ніколи не мучуся. І не заморочуюся. Мені ше шкода вбити текст, якшо я його не дописав, поки перло. Я не дописую лише тому, шо «бо ж вже стільки написав». Не пішло? Значить, не судьба. В мене дуже багато різних кусків текстів, які вже ніколи нічим не стануть. Ну, значить, так і буде.

Твоя проза дійсно досить тепла і дружелюбна. Щоб мати силу любити, потрібно багато пережити. Що на тебе впливає, звідки черпаєш позитивне ставлення до світу? Тим більше в такий трудний для нас всіх час?

Дуже несподівано. Часто мені кажуть, шо моя проза грузить. Шо нема просвіту. Люди плачуть. Ну принаймні такі відгуки були про «1000 і 1 ніч війни», «Казки на ніч»… Насправді я дуже весела людина. І взагалі вважаю, шо нести в світ треба щастя, світло і сміх. Звісно, під час війни то дуже важко. Однак без добра і сміху не буде нічого. Тож «Конотоп земля легенд»–це мій перший млинець смішної прози. Побачимо, як буде.

Оці всі диванні війни межи песимістами, які належать до ордену зрадофілів, і оптимістами, яких звинувачують у порохоботстві, якби ти їх прокоментував і кого більше у твоєму Внутрішньому Конотопі?

Якби в Конотопі не було оптимістів, не було б вже й міста. Конотоп нічим не відрізняється від більшості районних містечок: занепад, погані дороги, дурна місцева влада. І тільки оптимізмдопомагає вижити в цих умовах. Взагалі конотопські байки –це дійсно про Внутрішній Конотоп людини – місце, де попри саме погане навкруги завжди тепло і затишно.

Ти багато разів їздив волонтером на фронт. Що тобі дає надію для оптимізму, а що заставляє втрачати деколи віру після таких поїздок?

Саме після таких поїздок віра в людей відновлюється. На фронті зазвичай дуже чесні емоції. Люди так викристалізовуються. Тому хоч як би це звучало, я відпочиваю під час тих поїздок душею. Навіть попри часом фізичний страх. Хоч як би страшно це звучало, війна дала мені багато гарних знайомих і друзів. Декого забрала фізично, декого перевела в розряд «по… на нього», однак багатьох і дала.

Поговорімо ще трохи про інші твої цікаві іпостасі. Окрім того, що ти літератор, ти ще й режисер і телевізійник… Якісь ідеї виношуєш в цей бік?

Я працюю як режисер на телебаченні і ніколи не припиняв цього марафону. Навіть через війну. Окрім того, десь раз на рік мене розриває від того, шо я хочу шось зняти документальне… І я знімаю. Зараз хочу друзям кліп знять… Но це секрет. І є задумка на документалку. Правда, невеличкі корективи внесла донька. Дарці лише 8 місяців, і вона розчиняє мене в собі… Я весь вільний час намагаюся бути з нею… Тож плани трохи посунулися. Но це прекрасно.

 

В інтерв’ю Жадан якось критично висловлювався щодо ФБ. Ти, навпаки, використовуєш ФБ як інструмент свого авторського стилю. І взагалі, на перший погляд, здавалось б, це гарний інструмент для тих, хто з ходу може мати сотні тисяч підписників. Як думаєш, в чому філософія принципової відмови від ФБ?

Фейсбук –це базар. Це живе. Можна ходити між ряди, мацати, пробувати, торгуватися, лаятися. Я люблю базар за живі емоції. А хтось любить замовляти все по інтернету і на базар не ходить. Відмовляється свідомо. Це його вибір і право. Якшо мені раптом набридне базар, я теж на нього не ходитиму.

І ще важливо. Я в фб не тільки пишу оповідання. Тут купа однодумців з волонтерських проектів, без яких я один в полі…

Теперішня молодь досить жваво цікавиться сучасною українською літературою. Який свій твір ти рекомендував би для вивчення в школі?

Підступне питання. Я взагалі ніколи нікому не даю рекомендацій. Інакше перетворюся на «я гуру, вчитель, несіть Мені усі по три рублі…» Хай читають, шо хочуть. Аби читали. Ми в вільній країні.

Ти сам з Сумщини, прикордоння з так званим Мордором, тобто, і мова трішки інша, ніж, скажімо, в Галичині, і менталітет. За що, на твою думку, можна галичан любити і що не дає любити галичан? Оця різниця в менталітетах –це, звичайно, кольоровість України, вона різна. А що нас єднає всіх з різним в головному, в чому ми як народ відрізняємось від інших народів, які скарби душі в нас є?

Україна як лоскутна ковдра. І цим прекрасна. Нехай у нас різна говірка, різний менталітет, головне, що ми відчуваємо, дивлячись на прапор чи герб. Це ж все тригери. Якщо вони на нас діють, значить, ми один народ. В мене онзапорєбрікова курка і триколор ніяких емоцій не викликають, а наш прапор як побачу, то прям аж волосся на хребті сторчки.

Є таке враження, що час стискається так щільно, прискорюється, що відчуття чогось незбагненного і неочікуваного висить в повітрі. Що це може бути? Чи це помилкове відчуття і насправді все іде так само, як і сотні тисяч років, просто ми в зоні турбулентності? Що попереду, на твоє відчуття?

Час стискається з кожним прожитим роком. Оно говорив з сином, йому влітку шістнадцять, так у нього з часом повне порозуміння. Коли ж ти розумієш, шо при любих розкладах ти вже ближче до фіналу життя, ніж до початку, отожі включається турбіна. Бо дуже багато всього хочеться встигнути. Я вірю, шо ми приходимо в світ не просто так. Тож і хочеться прожити життя, а не так шо «прожив, як за пеньком висрався». І так я думаю у всіх в усі часи.

Розмовляв Влад Требуня