Так його називали друзі. Загибель 20-річного десантника з Городенківщини Андрія Галая не була марною. Він поліг у бою під Луганськом, прориваючи вороже кільце до аеропорту. Це дало можливість вивести з оточення більше 50 поранених десантників, у яких не було вже ні води, ні медикаментів. Перед боєм, передчуваючи свою смерть, сказав побратиму: «Ти поїдеш і скажеш моїй дівчині, що я її дуже кохав, та подаруєш великий букет ромашок».
Андрій Галай народився в селі Вікно Городенківського району. В 2013 році закінчив Чернівецький транспортний коледж. Потім проходив військову службу за контрактом у 80-ій окремій аеромобільній бригаді. З весни 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України.
Загинув 20 липня 2014-го. Тіло Андрія впізнали за годинником на його руці.
Похований у рідному селі. У загиблого залишилися батьки, сестра і наречена.
Указом Президента України від 8 вересня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Також нагороджений нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно).
21 червня 2015 року в селі Вікно на фасаді школи відкрили пам’ятну таблицю загиблому герою.
Завжди робив по-своєму
Андрія здебільшого виховували бабуся і батько. Мама часто їздила за кордон працювати. Хлопчина обожнював риболовлю. Зранку як піде – і аж до пізньої ночі. «Риба і спорт – це те, що він любив найдужче, – усміхається сестра Люба. – Займався пауерліфтингом, вигравав у змаганнях». Вдома на подвір’ї облаштував собі спортмайданчик – приніс грушу, турніки, гантелі… «Пам’ятаю, як він приїжджав додому і починав навчати мене різним силовим трюкам, – продовжує сестра. – Хотів, аби я завжди могла себе захистити, якщо його не буде поруч».
Будучи підлітком, Андрій захопився машинами, навіть обрав відповідний фах. Дуже мріяв про «BMW», і батьки таки подарували синові це авто. Спочатку казали: «Не йди в армію. Почекай з півроку – купимо тобі машину». «Не треба! Я сам зароблю!» – вперто заявляв Андрій.
Він із самого дитинства був дуже самостійним, мав настирливий характер – як сказав, так і буде. Хоч кіл на голові теши. Навіть без чужої допомоги, навіть якщо буде дуже важко – байдуже, все одно зробить те, що задумав. Так само було і з армією. Після навчання Галай загорівся бажанням стати військовим. Із другом поїхали до Львова, ночували на вокзалі, але відбіркові змагання хлопець все ж пройшов, адже він хотів лише в десантні війська.
«Андрійка багато хто відмовляв від цього, – пригадує його класна керівниця Наталія Сметанюк. – Але він казав, що хоче вибитися в люди, самостійно заробляти на життя і щоб мама більше не їздила на заробітки до Італії. Андрій поставив собі ціль, сильно готувався, займався спортом, тому легко потрапив за контрактом в армію».
«Я його навідріз відмовився відпускати, – розповідає батько Микола Галай. – А він узяв та й утік вночі, перескочив через паркан і зробив по-своєму. В принципі, як завжди. Через кілька днів зателефонував: «Все, тату! Мене прийняли!»
В армії Андрію подобалося, а найдужче – те, що там було багато спорту і жорстка дисципліна. Перед службою хлопець десь-колись міг закурити, але потім одразу облишив цю шкідливу звичку. «Я хочу іноді запалити цигарку, – казав тоді своїй сестрі Андрій, – але не можу, бо щойно закурю, зразу ж починаю задихатися, кашляти».
Дівчина добре пам’ятає, як брат телефонував і захоплено верещав у слухавку: «Люба! Я стрибав з парашутом! Це так класно!»
«Я не лишу Україну»
Коли почалася війна, хлопців перекидали з місця на місце, аж поки надійшов наказ дислокуватися під Луганськом. Першому розповів батькові: «Все одно ти дізнаєшся. Я в Луганській області. В секретних військах. Я не піднімаю слухавку, бо не можна. Нас прослуховують. Дзвонитиму раз на тиждень, коли буду на базі».
Додому Андрій телефонував за першої ж можливості. Тим паче мама з Італії приїхала. Вони бачилися ще під час проводів до армії. Всі вмовляли Андрія повернутися. Хлопець через це дуже злився і категорично заявляв: «Я то не лишу. Я не лишу Україну в такому становищі. А якщо будете знову про це мову заводити, то краще не дзвоніть, бо я просто кину слухавку».
Іноді боєць зізнавався сестрі, що на фронті трохи важко, харчів не вистачає, часом і води немає.
Найчастіше Андрій телефонував коханій Тетяні Чувік. Знайшов собі комфортне місце у пшениці, звідтіля бійця і не видно було, і зв’язок нормальний, і вибухів не чутно. Він собі лягав межи колоссям, дивився на зоряне небо і слухав голос коханої. Пара планувала одружитися, адже Андрій казав, що ось-ось повернеться додому.
Коли хлопець побачив Таню вперше, то сказав своєму товаришу: «Ця дівчина буде моя». Він дуже красиво упадав за обраницею. Чи не щодня дарував квіти, польові букети – Таня їх любила найдужче. Навіть коли був в АТО, то просив друзів передати його Тетянці квіти. А якось під вікном її помешкання Андрій написав рожевою фарбою «Я тебе кохаю».
Коли почалося протистояння, командири обіцяли відпустити солдатів раніше, й Андрій устиг би в село на заручини. У жовтні його молодша сестра Люба мала одружуватися. Боєць запрошував усіх друзів і знайомих, обіцяв, що буде дуже гарне весілля… Весілля таки відбулося, але Андрій уже був на небі. Урочистості відбулися дуже скромні, без музики, наречена одягнула звичайну білу сукенку, а на букеті чорна стрічка.
«То є мій Андрій»
Того дня до хати Андрія йшли чоловіки з військкомату – повідомити про страшну втрату. А люди в селі вже знали, декотрі з них, певно, геть забули про такт, совість і співчуття. Коли бабуся бійця гнала корову з поля, їй як обухом по голові: «Ваш внук вмер…» Додому жінку вже привели під руки.
Коли тіло Андрія привезли додому, від початку села й аж до його хати вишикувалася колона з односельців, які тримали в руках квіти і свічки. Приїхали і побратими з 80-ї аеромобільної бригади, а серед них і друг Іван. Він виконав останнє прохання і привіз букет білих ромашок для Андрієвої коханої.
Тетяна поклала на труну нареченого вишивану сорочку. А на могилі серед живих квітів встановила весільне деревце, прикрашене білими квітами. Тетяна запевняє, що навіть тепер, після загибелі нареченого, він на все життя залишиться в її серці. Чотири роки вже минуло, а Тетяна, яка живе в Чернівцях, і досі приїжджає в гості до рідних загиблого коханого. Її там усі вважають своєю, дуже люблять.
Рідним спершу не хотіли відкривати труну, аби показати тіло. Опускаючи очі, запевняли – нема на що дивитися, тіло дуже пошкоджене, голови нема. Батько навіть слухати не хотів: «Поки сина не побачу, не вспокоюся». Відкрили. Побачив. Подивився лише на руку і зразу відрубав: «То є мій Андрій».
Від хлопця залишилися тільки фотографії, медалі (і воєнні, і спортивні) і його улюблене чорне авто. Через рік тато його продав – дуже нагадувало про сина, серце краялось.
Одразу після похорону батько почав сильно пиячити. Мало не через день з самого рання брав пляшку горілки і йшов на могилу, там сидів аж до пізнього вечора. Дружина благала: «Я втратила сина, не хочу ще й без чоловіка лишитися…» Є і диск з фотографіями з похорону, але дружина ховає його від чоловіка, бо він зразу починає сильно плакати.
«Мені страшно не вистачає Андрія, – каже сестра. – Я завжди йому телефонувала і про все розповідала, брат у будь-якій ситуації умів підтримати чи заступитися за мене. Ніяк не звикну, що його нема».
Боєць часто сниться своїй Тетяні, вони гуляють в улюбленому парку, сміються, обіймаються… Снився Андрій і мамі. Дуже просив не плакати, бо він тоді топиться у тій соленій воді.
Наталя МОСТОВА