Цей 44-річний вояка знайшов душевний спокій лише на війні. До того багато років поспіль несамовито страждав через жіночу зраду. На фронт вирушав із сяючими очима – вперше за довгий час відшукав у собі наснагу до життя. Але вже за кілька місяців утратив його. Мама якраз переслала йому сумку з наготовленими харчами, та Степан уже був на небесах.

Степан Уханський – солдат, водій-санітар 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади. Народився 2 березня 1972 року в с. Тисів Болехівської міської ради. Служив у «Беркуті», працював в охоронній службі. Загинув 24 вересня 2016 року під час несення служби у Мар’їнському районі Донецької області. Удома залишилися батьки, брат і сестра.

Знайшов себе

Степан був наймолодшим з-поміж трьох дітей. Мав звичайне сільське життя – купа роботи біля хати, пас корови… Діти завжди допомагали мамі, бо виходу інакшого не було – треба було стати і зробити.

Степан мав сильний потяг до спорту. В підлітковому віці випробовував свої сили в різних видах спорту, брав участь у змаганнях, особливо любив лижі. Під час уроків не гребував жартами. Не раз вчителі говорили мамі під час батьківських зборів: «Ну, ваш Стьопа як скаже, то весь клас за животи хапається. І все – уроку вже нема». Був період, що хлопець малював дуже гарні карикатури.

Після школи вступив до івано-франківського училища, а за два дні до захисту диплома його забрали в армію, так і не давши закінчити заклад. Служив три роки у Москві. Коли повернувся додому, роботи доброї не було. Один раз поїхав з мамою на Черкащину «на буряки». Згодом в Івано-Франківську був набір до «Беркута». Степан підходив за всіма параметрами: кремезний, добра спортивна підготовка. Та й хист мав до цієї справи. «Одразу було видно, що він просто створений для такої роботи, там Стьопа дійсно знайшов себе», – пригадує мама Марія.

Потім чоловік перевівся в податкову міліцію в Долині. А тоді потрапив під скорочення. Їздив по заробітках. Довгий час працював в охоронних фірмах, їздив по цілій Україні. І повсюди був старшим на зміні. Коли охороняв об’єкт у столиці, якраз почався Майдан. Часто приходив туди до болехівських хлопців.

Війна вселила щастя

Степан мав такий характер, що своїм друзям був готовий віддати душу. Не раз зі своїми «беркутівцями» приїжджав у рідне село, на кілька днів відпочити на природі.

Також мама згадує, що хлопець був надзвичайно охайним, речі, які один раз вдягнув, обов’язково мусив випрати. Все було поскладано по своїх місцях, завжди ідеальний порядок. Сусіди не раз жартували: «Твій Стьопа так виглядає, ніби якийсь поважний інженер». Коли був в армії, то прокидався раніше за всіх, аби встигнути помитися, поголитися…

Попри статний вигляд і добре серце, Степан зазнав нещасливого кохання. Дівчина, яку він любив усім серцем, зрадила й пішла до іншого. Чоловік так сильно переживав цей розрив… Довго не міг знайти спокій. Утратив снагу до життя. Спершу навіть думав накласти на себе руки. Дуже любив її.

У Степана потім були стосунки з жінками, але то все видавалося якимось несерйозним. Ніяк не міг викинути з голови ту єдину. Марив лиш нею: «Наталя, Наталя…». Боєць навіть її фото з собою на фронт узяв.

Мама пригадує – коли син зібрався на війну, то вперше за багато років депресії його очі нарешті засяяли натхненням і щастям. Степан казав: «Була мені чорна смуга в житті, а тепер нарешті буде біла».

«Ма, не прощаємся»

Коли навесні 2014-го на горі Карачун трапилася біда – сепаратисти збили гелікоптер, на борту якого були шестеро прикарпатських колишніх «беркутівців» і легендарний генерал Кульчицький – Степан собі місця не знаходив. То були його товариші. Він приходив додому і бився головою об стіну, кулаками лупив у голову. «Що є, Стьопо?» – лякалася мама. «Ти мене не зрозумієш. Загинули шість моїх хлопців, шість моїх найдорожчих друзів… То були мої дорогі діти… Ти мене не зрозумієш». Чи міг Степан навіть уявити, що настане час і мама таки зрозуміє цей біль утрати.

«Ма, я піду помститися за них, – зі слізьми на очах кричав тоді чоловік. – Як виживу – то добре, якщо ні – то вантаж 200».

Через рік після трагедії Степан зібрався і пішов воювати на фронт. Коли востаннє виходив з хати, обернувся і сказав: «Ма, не прощаємся…»

Серце мало розірватися

Того трагічного дня мама якраз нарихтувала сумку, аби передати синові, волонтери вирушали в зону АТО і мали віддати її особисто в руки. Степан дуже просив маму передати солодкого молока, казав, що там сильно хочеться з’їсти чогось домашнього. Жінка ще наготувала багато домашнього соку – на Донеччині сильна спека, хлопцям сильно докучає спрага.

Коли Марія повернулася додому, того ж дня, десь надвечір, її чоловік сказав: «Вийди надвір подивись». – «Що таке?» – «Вийди надвір…» Коли жінка глипнула у вікно – там поліція. Вибігла до них, думала, може, щось внук натворив. Серце калатало… «Що трапилося?» – простогнала злякана жінка. Поліціанти голови поопускали, мовчать. «Що сталося? Кажіть вже!» Мовчать.

«Ви – Уханська?» – «Так…» Знову замовкли. Аж тоді жінка спам’яталася. «Степан! Стьопа! Він загинув? Кажіть нарешті!»… «Так. Степан загинув».

Товариш і побратим Михайло, молодий юнак, дуже важко пережив звістку. Вони жили неподалік, на передовій теж разом були. Степан був йому майже за батька. «Як же мені тепер бути? – гірко ридав хлопець, не приховуючи свого страшного горя. – Хто ж мені тепер помагатиме ремонтувати машину? Хто будитиме вранці?..»

Степан не раз приходив уві сні до мами. Якось бачила його ззаду, Стьопа йшов лісовою стежиною, кудись прямо вдаль. А іншим разом сидів на кухні разом із племінниками, братом і сестрою, всі гомоніли, сміялися…

Загибель сина дуже підкосила жінку. Здоров’я розсипалося на друзки. Хвороби повилазили. Тиск гупав аж до 240. Думала, що не переживе. Сестра з Чехії чи не щодня телефонувала: «Як там мама? Як Бог дав той хрест нести, то вона подужає з Господньою допомогою».

На поминках Марія просто відключилася. Півголови ніби відняло. Зомліла. Хтось із хлопців лиш встигнув закричати: «Бігом сюди! Мамі погано!» Жінку ледве відтелепали.

Марія за своє життя вдосталь намордувалася. Стільки рідних поховала… Коли ще була дуже молода, її мама загинула в аварії. Потім 31-літній рідний брат згаснув на очах – лікували запалення легень, а відмовила печінка. «Дуже красивий був хлопець, і так швидко пішов з життя. А добрий який був», – не стримує сліз Марія. Потім чоловік доньки загинув у Тюмені під колесами машини. Без татка залишилося дев’ятимісячне немовля. А через вісім місяців після загибелі Стьопи на той світ відійшов і його батько. Тепер Марія лишилася сама. Всі діти роз’їхалися по роботах за кордон. Внуки виросли біля бабці, але наразі подалися вчитися, хто куди.

Жінка розповідає – коли в лікарні робила кардіограму, то медик запевнив – серце лиш трішечки зрушене, але загалом все в нормі. «А як так може бути? – відповіла вона. – Як же те серце витримало стільки горя? Воно би вже давно мало розірватися на клапті».

Внуки часто повторюють їй: «Бабо, ви не маєте права вмирати!» – «Діти, то що мені бути, як Ленін, вічно живою?» – «Ви не маєте права вмирати! З ким ми лишимося?»

«Мене синові побратими не покинули в біді, – каже Марія. – Вони так мені помагають у всьому. Ніби то мої рідні синочки».

Наталя МОСТОВА