Від самого початку вересня усі в Україні, хто почуває себе громадянами цієї країни, отримали нову гру. Ця гра називається «Проект закону про мови». Варіантів включення у цю гру є стільки, скільки є варіантів включення.

Натомість варто пам’ятати про те, що принципом цієї гри є «бангладеш» – чудова гра, в якій виграє той, хто її сам придумав. Або той, хто зуміє відмовитися від спокуси зіграти.

І всі ці фокуси стають прозорими, якщо змінити точку збирання. Вибравши, наприклад, психологію грибів, флористику лінгвістики або біогеометрію.

Краплені карти

Спочатку про законопроект. Підозрілим виглядає те, що про нього усі говорять. Виникає питання – навіщо було його засвічувати? Чомусь закон про те, що у поїздах не можна курити, звалився на наші голови без ніякого попередження. А він впливає на «більшість громадян України» не менше, ніж мовний. Зрештою, цей закон – і його текст, і виконання – може бути доброю ілюстрацією того, що таке добре прописаний український закон. (У поїздах не можна курити ніде, але можна курити там, де завжди курили, – у тамбурах, але тепер, курячи, знаєш, що порушуєш заборону, але усвідомлюєш, що це насправді можна.)

Складається враження, що цього разу потрібний не так сам закон, як те, щоби про історію його ініціювання і прийняття усі знали.

Якщо хтось дуже несимпатичний хоче, щоби я знав те, що він хоче, то мені слід про це нічого не знати. Достатньо того, що це щось дуже несимпатичне.

Текст законопроекту дійсно виглядає безпорадним, якщо його розглядати як проект державного закону, а не агітаційну декларацію про наміри.

«Кожен має право вибирати мову спілкування», «.. визнавати себе двомовним або багатомовним», «використовувати будь-яку мову». Все це нагадує декларації про головні права людини на відпочинок.

«Застосування державної мови не повинно тлумачитися як заперечення або применшення прав інших мов». Повний абсурд, адже йдеться не про те, що відбувається, а про те, як це тлумачиться. Так закони не пишуться.

Найголовнішою є стаття 7. У ній говориться про те, що поряд з державною, українською, мовою міжособового і всякого іншого спілкування є російська, яка є мовою більшості, яка дає доступ до світових здобутків.

Важливою ця стаття є тому, що нарешті показує, про що йдеться. Бо перед тим мов, які мали би вільно жити в Україні, нараховувалося 15. Тепер зрозуміло, що йдеться про російську.

У цьому ж пункті знаходимо епохальне твердження, яке мало би стати частиною нашого законодавства – «українсько-російська двомовність, що склалася історично, є важливим надбанням українського народу, потужним чинником консолідації багатонаціонального українського суспільства».

У важливому параграфі є кілька важливих тенденцій. По-перше, вжито поняття «український народ», а не «народ України», на якому так наполягали ще недавно. Але тепер цей «український народ» зовсім інший, нормальний, бо він має таке надбання, як «українсько-російська» двомовність. По-друге, з райського образу українського народу кудись непомітно вилучені білоруси, євреї, вірмени, поляки, угорці та інші (всього 14), які зовсім не укладаються в ідилію українсько-російської двомовності.

Цікаво, що у законопроекті фігурує означення «регіональна мова», яка повинна отримати усі повноваження поруч з державною. До цього визначення творці підійшли дуже чітко – 10 відсотків населення. Це, між іншим, означає, що ні словацька, ні єврейська не можуть вважатися регіональною у жодному регіоні. А це означає, що усі уповання щодо дотримання пунктів європейської хартії про мови меншин є цілком безпідставними.

Біологічна вульгаризація

Отже, йдеться все ж таки про російську. Про російську в Україні, про російську для українців. Це вже цікаво хоча б з того огляду, що теперішня Українська держава досі не спромоглася на вироблення якоїсь чіткої національної (чи державної) ідеї. І позитивним є те, що в законопроекті говориться про те, що більш-менш відповідає дійсності.

Для того, щоби ця дійсність стала прозорішою, варто вдатися до методу вульгаризації, розглядаючи суспільні явища з точки зору біології.

Тоді мова виступатиме лише однією з найпоказовіших виявів ментальності певного підвиду, який називається народом.

Дійсність, «що історично склалася», є такою, що російська ментальність є експансивною, а українська – захисною. Росіяни постійно перебувають у наступі – переконані у своєму призначенні, вони потребують розширення ареалу і переобладнання територій відповідно до своїх потреб. Натомість найвищою метою українців є втриматися.

Звідси вся героїка і мартирологія, звідси усі комплекси, страхи і тактика щоденної поведінки.

Росіяни знають, що вони повинні говорити своєю мовою. Що всюди, де вони і їхня мова, – там їхній ареал. Вони знають, що їм непотрібно ніяких інших мов, бо усі повинні розуміти російську. Вони знають, що їхня культура – найкраща у світі, а все інше – непорозуміння. Вони переконані, що у них вкрали Київ. І їм не потрібно ніяких аргументів, бо їхні знання є не знаннями, а вірою.

У співіснуванні з російською експансією українці завжди можуть вдаватися тільки до захисту. Захист може мати різні форми. Від толеранції, пристосування до спротиву, героїчного спротиву і агресивного спротиву. Але у будь-якому разі це є тільки захистом.

Закон проекту про мови і реакція на нього україномовних українців ще раз підтверджують ці біологічні основи різних ментальностей, які самі по собі не є ні поганими, ні добрими, а такими, які є.

Мовна ситуація в Україні вказує на існування значно глибшої національної проблеми. Ця проблема стосується психічного здоров’я українського народу, бо пов’язана з такою важливою річчю, як індивідуальна самоідентифікація та ідентифікація спільноти.

Мовний сепаратизм

Пропозиція узаконення того стану мов, який реально існує на території України, є знаковим пунктом в історії української державності. Це означає, що Українська держава може офіційно відмовитися від втілення української національної ідеї. Навіть не намагаючись її якось модернізувати. В такому випадку держава перестає бути власною державою для української нації.

Якщо такий закон буде прийнятий, то українські українці матимуть усі підстави відмовитися від будь-яких зобов’язань перед державним утвором, який відмовляється від своїх зобов’язань перед ними. Тобто українці знову стають бездержавною нацією, центральна державна влада перетворюється для них в окупаційний режим, а соборність, про яку говорить Конституція, стає фікцією.

Говорячи про регіональні мови, закон підштовхує до поняття мовних регіонів. В такому разі мовно-національний регіон є справжньою батьківщиною носія мови. Наявність регіонів, які відрізняються один від одного на такому глибокому рівні, приводить тільки до однієї думки – потреби сепарації. У кращому разі – федералізації.

Виходячи з попереднього твердження про російську експансивність і український захист, можна зробити висновок, що сепаруватися доведеться тим, хто захищається. За умов, які пропонуються законопроектом про мови, захистити українську мову можна тільки відступаючи, тільки відділяючи у щось окреме регіони, де панує українська.

Культурне надбання

Однак важко не погодитися з авторами законопроекту, що українсько-російська двомовність є надбанням України. Більше того, її цілком можна вважати унікальним українським внеском у світовий загальнолюдський досвід.

Співіснування агресії російської мови, спротиву української і масової шизофренії щоденної двомовності роблять досвід Української держави справді унікальним.

Проблема того, як у такій ситуації дати собі раду із самоідентифікацією, перетворюється на найважливішу особисту проблему громадянина такої держави.

Наразі виглядає, що рівень адаптації до цього ґатунку постійного стресу ще далекий до межових показників. Українська адаптація виявляється зближеною до безконечності.

Але – опираючись на точні біологічні науки – не слід забувати, що кожен тривалий стрес таки доходить до тієї критичної точки, після якої можливі тільки три реакції. Застресований індивід може заціпеніти і збайдужіти до всього, може вивільнитися від стресу, втікаючи світ за очі, а може зібрати усі сили і шалено, безтямно накинутися на того, хто завдає стресу.

Зрештою, заради збагачення всесвітньої історії можна погодитися пожити у такому ненормальному суспільстві, слугуючи своєрідним полігоном для реалізації химерних варіантів еволюції. Прийняття нового закону послужить тільки прискорювачем. Якщо на нього взагалі хтось буде зважати.

Тарас ПРОХАСЬКО