Коли приїжджаєш за кордон, мимоволі починаєш порівнювати: у них і в нас. В око впадають якісь незначні дрібниці і великі, глобальні відмінності. Але помітнішим усе це стає після повернення додому.

Тиждень вдома, після півторамісячної вакації на Апеннінах… Щокроку. Щомиті. Щодня. Тиждень відмінностей у трьох «Т»: турбота, толерантність, терплячість. Не буду писати, як «у нас». Ви й самі це добре знаєте. Напишу трішки про «у них».

Турбота

П’ять сходинок у торговому центрі – магазин молодіжного одягу. Рівно п’ять. І – ліфт-підйомник. «Та хто ним користується?» – щойно встигла подумати я, як на підйомник зайшла пані мого віку з бабусею на візку. Пані вибирала собі одяг. Бабуся супроводжувала її, давала поради, коментувала побачене. То донька зі старенькою хворою мамою вирядилась на шопінг.

Бабусі 94. Вона сама виходить гуляти з ходунками. Котить їх перед собою два квартали, легко долає шлях, бо там є плавне пониження і бордюр майже не відчутний, рівна безшовна бруківка і тактильна плитка, яка нагадує їй, що вона наблизилася до переходу. І звуковий сигнал світлофора: «ква-ква». Бабуся має доньок, онуків і доглядальницю. Але їй приємно, що вона у своїх 94 може вийти на вулицю САМА. І вона дійсно може. Бо немає перешкод на її шляху.

На вулицях дуже багато людей, що пересуваються на візках як самостійно, так і з супроводом. Розвинута інклюзивна інфраструктура дає можливість зручно їздити. Тому візки використовують далеко не тільки люди з інвалідністю, які зовсім не можуть пересуватися без нього. Але і люди у віці та молоді, яким просто важко довго і далеко ходити. Наприклад, людина на закупах: їздить між рядами у візку, оглядає, коли щось сподобалося і треба приміряти – встає, йде собі до кабінки і міряє, далі знову на візок. Мрія, скажіть?

Бо підйомник – це турбота. І пандус – це турбота. І низькопідлоговий автобус, і спеціально низький банкомат. І похилий низький бордюр, сенсорна плитка і «квакалка» у світлофорі.

Толерантність

Вам може щось не подобатися, ви можете щось засуджувати чи категорично не сприймати, дуже і навіть дуже дратуватися й злитися через щось. Але це – ваше особисте. Це означає, що ви не можете говорити мамі «Народжала тут, заткни своїх дітей» тільки через те, що малюк розплакався у громадському транспорті. Так, вас бісить, але ви – терпите. Бо це діти, вони – маленькі. А маленькі діти мають властивість плакати.

Ви можете вважати, що любов між двома хлопцями – то гріх і зло, вас може дратувати, що вони йдуть, тримаючись за руки головною вулицею міста, але ви мовчите. Бо обурюватися, поки вони не порушують закон і межі вашої приватності, – то вже не про толерантність. Це їхня справа, не ваша.

Так само, як не ваша справа, чому ця жінка з драглистим животом і обвислими грудьми – у відкритому купальнику: бач, не посоромилася виставляти свої целюліти. Вона б мала замотатися по самі очі і не страхати людей? Ні, не мала б. Так само, як ота красунечка в бікіні. Одну ніхто не засуджує, іншу теж. Її тіло – її діло. Як хоче – так і вдягається, і це не привід. Ні для чого не привід – ні для цькування, ні для домагань.

Терпимість – то і є толерантність. Не плутати із терплячістю. То про інше. Зовсім про інше.

Терплячість

Рятувальник на пляжі – то така романтична і звабна професія. Ми уявляємо пляжного рятувальника кремезним і засмаглим красенем, який відважно кидається у бурхливі хвилі морські й виносить на берег зомлілу красуню, а потім пафосно оживляє її, роблячи штучне дихання. Героїзм аж зашкалює.

А як насправді? Насправді так: рятувальники – кремезні і засмаглі. Але головне – вони терплячі. 12 годин на день вони стоять на своїх вишках і дивляться на море. Он малюк років чотирьох рвонув у воду, а за ним поспішає його мама на восьмому місяці вагітності. Як ви гадаєте, встигне? Звісно, ні. А рятувальник за три стрибки вже біля малого і лагідно пояснює йому, що слід чекати маму, ще й для переконливості гучно свистить у свисток. І байдуже, що він його за сьогодні ловить уже вчетверте. А ви кажете, терплячість.

Рятувальник – це 20 хвилин стояти позаду літньої пані (років близько 90. Так-так, у тих європах такі пані та панове частенько на пляжах). Терпляче, делікатно стояти позаду, на відстані трьох метрів, щоб пані його не помічала. Бо пані (чи то пак – сеньйора) вирішила насолодитися морем і, шкандибаючи, зайшла у воду трохи вище колін. Хвилі б’ють сильно, і вона ледь тримається на ногах. Якщо впаде у воду, то, поки він добіжить з вишки, має всі шанси захлинутися. І він стоїть позаду неї. От уже хвилин 20 стоїть. При цьому постійно дивиться у бінокль на воду: ану ж там хтось підпливає до буйків. Терплячість.

Рятувальник – це мужньо долати високі хвилі з веслом у руках. Бо роззява-відпочивальник років п’яти впустив свого велетенського надувного дельфіна. Попри застереження, що сьогодні вітер у бік моря і всілякі там надувні штуки – заборонені. А тепер реве, як кит (кити ж ревуть? Ні?), а дельфін уже далеко за лінією буйків, і пронесло його вже на три сектори пляжу. І всі рятувальники схопилися на своїх вишках з біноклями – бо раптом на дельфіні є хтось? Але ні, то просто дельфін, і його вже ловлять. І він його наздогнав і виніс на берег. Рятувальна операція завершена успішно. Сльози втерті, всі радісні, а в морі – менше на одного пластикового дельфіна.

Ви ж розумієте, що справа зовсім не в рятувальниках, правда?

Замість висновків. Турбота, толерантність, терплячість – три речі, що починаються з кожного з нас. Просто на своєму робочому місці. Просто в своєму багатоквартирному будинку чи в транспорті. Просто на кожному кроці. Іноді це коштує зусиль. Іноді на це треба трохи грошей. Але майже ніколи це не є неможливим: виявляти турботу, бути толерантними, мати терпець.

Людмила Лінник