Щодня о восьмій вечора вони телефонували одне одному. А того страшного дня у слухавці ніхто не відповів. Коломийський снайпер Володимир Чепіль загинув у час так званого перемир’я.

Тепер у сім’ї єдиним чоловіком залишився тільки 10-річний син Артур. Після трагедії його не раз дражнили в школі, жорстоко ріжучи словами: «А що ти мені зробиш? Твій тато помер!»

Дружина загиблого бійця Ліля має два мобільні телефони: один – свій, а другий – чоловіка. Коли коханий загинув, це була одна із небагатьох його речей, що лишилися. Саме цей телефон був із Володею, коли він підірвався на розтяжці. Чоловік не вижив, йому знесло голову, а пристрій уцілів – така дивина, аж моторошно.

Володимир Чепіль народився на Житомирщині. Навчався в Івано-Франківському фізкультурному технікумі. З 1989 до 1991 року проходив службу в армії, старшина, снайпер. Згодом заробляв тим, що робив євроремонти. Був учасником Майдану.

12 лютого 2015 року пішов добровольцем в АТО. Служив у 14-ій бригаді. Воював у населених пунктах Чермалик і Тарамчук.

Загинув 7 жовтня 2015-го у Мар’їнському районі. Йому було 44 роки.

Похований 12 жовтня на Алеї Слави кладовища в Коломиї.

У загиблого залишилися дружина, син Артур і двоє прийомних діток, а також донька від першого шлюбу, яка живе в Росії.

Наступного дня після похорону старшині Володимиру Чепілю за виняткову мужність і героїзм, виявлені у захисті України, присвоєно звання «Почесний громадянин міста Коломия» (посмертно). Також у Коломиї іменем Володимира Чепіля назвали одну з вулиць.

Останню сорочку би віддав

Ліля закохалася в його очі – сині-сині. Постійно життєрадісний і веселий. Володя мав золоті руки, дуже майстерно умів робити ремонти. Часто працював за кордоном. Із цих заробітків купили чотирикімнатну квартиру. Ліля каже, що сім’ї ніколи не бракувало грошей – Володя добре їх забезпечував.

Всією сім’єю часто ходили в ліс по гриби. Одного разу синочок дуже сильно втомився, і тато позбирав гілляччя й обладнав малому намет, аби той трохи відпочив. Володя часто балував дружину і дітей своїм смачнезним пловом. А ще обожнював риболовлю. І малий Артур ходив на рибу із татом. Добре пам’ятає, як вони впіймали величезного сома. А ще хлопчина ніколи не забуде, як татко допомагав йому виконати завдання в дитсадок – разом майстрували меч із пінопласту.

З прийомними доньками у Володимира були дуже теплі стосунки. Одній із дівчаток він постійно допомагав робити домашнє завдання з креслення. Її мало на олімпіаду не відправили в школі – довелося зізнатися, чия то робота була.

Кажуть, Володя був дуже товариським – із тих, хто друзям готовий віддати останню сорочку. «Більшість товаришів із того лише користали, – каже дружина. – Скільки він ремонтів поробив задарма! Але коли Володя загинув, усі друзі кудись позникали».

На фронті Володимир Чепіль мав позивний Пучок. Це й не дивно, адже його улюблена фраза була: «Все буде пучком». На війні він теж не втрачав оптимізму.

Приїхав. У труні

Щодня о восьмій вечора Ліля телефонувала чоловікові. А того дня у слухавці ніхто не відповів. Їй ще раніше цілий день було якось тривожно – дуже поганий сон наснився: на алеї стоїть мармурова плита, на ній фото Володі, дата народження, а дати смерті не видно…

Фатальна розтяжка була на дереві. Хлопці розповідали, що дві розтяжки Володя переступив, а третю не проскочив. До тієї клятої розтяжки сепари причепили рибальський гачок, за який боєць і зачепився.

Задню частину голови знесло, але серце ще працювало. Чепіля одразу повезли в медпункт, і чоловік ще жив, поки його везли десь кілометрів 15. До речі, за дивним збігом, пораненого вояка везла карета швидкої допомоги, яку на фронт передали волонтери з Коломиї.

За кілька днів до того у зоні АТО оголосили про період так званого перемир’я.

«Я говорила з ним по телефону за п’ять хвилин до смерті, – каже дружина. – Ми теревенили про звичайні побутові речі. Я ще казала, що збираюся відправити йому посилку на зиму. Володя попросив, аби трохи почекала з відправкою. Як потім з’ясувалося, чоловік просто хотів зробити мені сюрприз – взяти відпустку і приїхати додому. Приїхав. У труні».

Того ж дня Ліля ще забігла на базар, аби купити його улюблені білі гриби, хотіла заморозити на зиму – коли приїде додому, матиме чим ласувати. Щойно повернулася до хати, як у двері подзвонили. На порозі – люди в формі. І діти поприбігали до дверей… «Ваш чоловік загинув». – «Як загинув?» – «Підірвався на розтяжці». – «Хлопці, що ви мені таке дурне кажете?.. Як кваліфікований снайпер міг підірватися на розтяжці?» – «Пані, а чого ви обурюєтеся? Ви ж отримаєте компенсацію…» А поруч були діти. Від такого нахабства і безсердечності у жінки почалася істерика. Вона штурхнула того військового, а тоді побігла в кімнату і притягнула величезний баул: «А я для кого цю всю посилку збирала? Він не міг загинути! Ви мене дурите…»

Ліля зателефонувала до моргу, куди на той час уже привезли чоловіка. «Ми приїдемо по тіло». – «Дєвушка, нєт. Ви не зможете на нього дивитися – тіло понівечене». – «Тоді спакуйте мені всі його речі». – «Ви розумієте, що всі його речі обляпані його ж мізками?..» – «Не хвилюйтеся, я працюю в лікарні, всякого надивилася». – «Знаєте, вам ще пощастило. Труп вашого чоловіка ще свіжий. На відміну від решти, які тут… То ще в нормальному стані прибуде додому…»

Разом з тілом доставили бронежилет Володі, берці, оптику… Все пахло горілим і землею. «Такий запах має війна», – опускає очі жінка. Ще не так давно Ліля позичила купу грошей, аби те все купити. Чоловіка не стало, а борги лишилися. Більшість чоловікових речей Ліля віддала хлопцям на війну, собі ж залишила тільки його форму – на пам’ять. Жінка вже кілька разів прала її, але запах війни все одно не зникає.

«Я не мала права зламатися»

Після загибелі Лілія мусила тягнути на своїх плечах всю сім’ю. Ні її батьків, ні Володиних на той час уже не було на світі. Жінка лишилася сама-самісінька, але просто не могла собі дозволити розпачу. На ставку молодшої медсестри вона не змогла б утримувати дітей. Малому Артуру тоді було п’ять років, а донька якраз вчилася в університеті на ветеринара. Довелося оббивати пороги різних інстанцій, з’ясовувати всі бюрократичні тонкощі. «Я мусила бути сильною, –каже Ліля. – Такою мене зробили ті страшні обставини. І я не мала права зламатися».

Жінка зайнялася громадською роботою. Нині вона член правління громадської організації «Івано-Франківська обласна спілка членів сімей загиблих, померлих та безвісти зниклих в зоні АТО» у Коломиї та Коломийщині. Ще в 2017 році Ліля ініціювала проект «Діти Небесної Гвардії Коломийщини», щоб допомогти здійснити мрії тим дітям, в яких батьки загинули у російсько-українській війні. Наразі коштів, які отримує фонд від знайомих Лілі, що живуть за кордоном, вистачає лише на те, щоб допомагати тільки дітям з Коломиї.

Сьогодні в сім’ї Чепілів єдиний чоловік – це 10-річний Артур. Він це добре розуміє і став маминою надійною опорою: миє посуд, виносить сміття, прибирає вдома. А ще хлопець обожнює працювати з деревом, має до того хист, як і його батько.

Після татової загибелі його не раз дражнили в школі, жорстоко ріжучи словами: «А що ти мені зробиш? Твій тато помер!»

Хлопчина має цікаву зачіску – оселедець. Каже, що це вияв його позиції, як справжнього козака. Він хоч і поводиться дуже стримано і серйозно, але, коли згадує про тата, видно, що хлопцю стає геть не по собі – так сильно його любив.

Наталя МОСТОВА