Під час Революції Гідності його називали майданівським батьком. Просто є такі люди, як він – з великим серцем, і їхньої любові вистачає на всіх. Косівський боєць Василь Андріюк пишно відсвяткував свої пів століття, казав – хтозна скільки ще лишилося жити. Таки відчував щось: через рік його привезли додому у труні.

«Дяді Васі завжди було 18 років, високий, блакитноокий, справжній гуцул. Пам’ятаю, на Майдані грав гурт «Лимончики», дядя Вася танцював так, що жоден юнак не міг з ним зрівнятися. Нас він завжди називав «молодьож», постійно щось мав, аби пригостити. Просто є такі люди, як він – з великим серцем, і їх любові вистачає на всіх. Дядя Вася завжди вірив у силу добра. До останнього просив купити йому лотерейні квитки, які я передавала на полігон».

Василь Андріюк родом із Косова. Був активним учасником Революції Гідності, потім записався добровольцем у «Айдар». Саме він привіз у липні 2014-го тіло свого друга Олексія Лепкалюка – першу жертву АТО на Косівщині.

Василь Андріюк загинув 23 серпня 2014 року на Луганщині у бою з російськими диверсантами, які займалися підготовкою теракту в Харкові. Йому був 51 рік. Похований на кладовищі у Косові. У загиблого залишилися дружина, маленький син, а також старша донька від попереднього шлюбу.

Указом президента України від 28 червня 2015 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Пам’ятну дошку Василю Андріюку встановили на стіні його рідної косівської школи.

Насолоджувався батьківством

І по маминій, і по татовій лінії родичі полеглого бійця служили в УПА в часи Другої світової війни. Бабуся переховувала партизанів у власному домі. А одного вечора вона побачила в дворі озброєних солдатів радянської армії. Жінка встигла забігти до хати і попередити побратимів, що дім оточений енкаведистами. Воїни втекли, а радянські військові зірвали хату гранатою. Бабуся Василя встигла заховатися, тому й вижила.

Василя, його брата і сестру виховувала бабуся, мама померла молодою – у 33 роки, а батько вдруге одружився. Всю свою любов і турботу бабуся Параска вкладала у внуків, навчила їх молитися «Отче наш». Сестра Василя Наталя згадує, що їхній тато в часи радянської влади був членом КПРС, а бабусі дуже хотілося охрестити внуків за звичайним християнським обрядом. Одного разу, коли Василь із братом відпочивали біля річки, бабуся забрала хлопців до церкви і потайки охрестила.

Василь дуже важко пережив смерть мами. Мав тривалу депресію. Не зміг більше залишатися в рідному Косові, де минули дитинство і юність. Поїхав до Львова, вивчився на електрика. Потім була армія, хлопець служив зв’язковим в одній із московських військових частин. Повернувся додому і вирушив на Донбас – працювати електриком у шахті. Там і одружився, але сімейне життя не склалося, чоловік знову приїхав до Косова.

Другий шлюб теж був нещасливим. Але за третьою спробою сімейне щастя таки вдалося знайти. Дружина Ярослава, молодша на 16 років, добре відчувала свого чоловіка і вміла заспокоїти його запальну вдачу. І рідні Василя теж казали, що ця жінка змінила його на краще. Ярослава говорить, що чоловік був її опорою у житті, оточив такою турботою, що неможливо було не закохатися, двоє синів від першого шлюбу Ярослави мали його за тата. І Василь ніколи навіть не обмовився, що то не його діти.

Невдовзі народився Андрійко. Нині йому вже 10 років, і хлопчина ще з дитинства часто хворіє на застуду. Одразу після пологів потрапив у реанімацію – в малюка закрилися легені. Лікарі майже не давали шансу на життя. Але малий таки виборсався.

Василь давно мріяв про сина, тішився ним неймовірно, купував усе, що малюк забажає – і байдуже на ціну. «Коли народився наш синулька, Василь уже був зрілим чоловіком, – каже дружина Ярослава Гасюк. – Це батьківство він проживав усім своїм серцем, насолоджувався ним, став спокійнішим».

Пощади не буде нікому

Під час Революції Гідності його називали майданівським батьком. На Майдан він потрапив у лютому, якраз тоді приїхав на свята додому з роботи в Сочі. Чоловік мав здібності до творчої роботи, йому гарно вдавалися вироби з каменю. До речі, цієї майстерності Василь навчив багато косівчан. 

«Коли Вася по нашому телебаченню побачив, що діється в Києві, того ж дня помчав туди, – каже Ярослава. – В Росії ж нічого не показували. Вася якраз приїхав, коли було гаряче. То припали дуже важкі дні. Він казав, що «беркути» гнали людей до Дніпра, багато потонули… А Василь чудом уцілів. Випадково повз проїжджала автівка, відкрилися дверцята, і водійка прокричала: «Хлопці, заскакуйте!» Водійкою виявилася місцева журналістка, вона їх всіх забрала до себе додому, нагодувала. Чоловіки там відігрілися, бо ж всі були мокрі, адже їх добряче поливали водою».    

Навесні Василь сказав дружині, що повертається до Києва, бо знайшов собі там роботу охоронця в банку. А насправді вирушив на полігон. Дзвонив додому рідко, відмахувався, мовляв, у нього така робота, що не дозволяють користуватися телефоном. Обманював. Ярослава вірила, бо звикла, що чоловік завжди чесний. Тому, коли він одного дня зателефонував і сказав, що везе в Косів вантаж-200, жінка взагалі нічого не второпала: «А що це таке – вантаж-200?» – «Приїду – дізнаєшся».

Спершу Ярослава ніяк не могла повірити, що чоловік на фронті: «Яка ще війна? Що ти таке кажеш, Васю? По телевізору нічого такого не говорять». – «Славо, у телевізорі немає правди. І взагалі, коли там казатимуть, скільки бійців полягло на війні, ти не вір – множ це число одразу на два».

І ще дружина добре запам’ятала, як Василь їй серйозним тоном настановив: «Як почуєш, що москалі добираються до Києва, тікай у гори! Тікай з дитиною, куди очі дивляться. Бо москалі дуже знущаються з наших жінок. Пощади не буде нікому». Вона і досі ніяк не може викинути ці слова з голови.

Через сорок днів після похорону Василевого побратима в Косові привезли в труні і його самого.

Напередодні загибелі Німець сказав дружині по телефону, що збирається приїхати ненадовго додому і увечері ще зателефонує – ось тільки піде на останнє завдання. Таки останнє. «Абонент поза зоною досяжності».

Наступного дня з самого рання запищав телефон: «Записуй номер. Убили Німця…» Ярослава почала записувати і зомліла.

Небо плакало

Тіло Василя привезли вночі, героя чекала десь сотня людей. Організували коридор, обабіч стояли люди зі свічками. Як тільки Німця доправили до міста, одразу почав лити дощ – навіть небо плакало.

Дружина відкривала труну: Німець був, як живий, лиш дуже худющий і босий. Похорону Ярослава майже не пам’ятає, тільки пригадує, що їй надавали жменю таблеток. Жінка ледве оклигала, адже це вже була друга трагедія – кілька місяців перед тим померла бабуся, яка її виховала.

«Я вирішила одразу все розповісти синові, аби хтось чужий не розляпав то по-своєму, – каже Ярослава. – Говорила, що татко вже на небі, але завжди звідти дивитиметься за нами. Боже, як Андрійко плакав… Він же думав, що тато весь цей час був на роботі».

Василь часто сниться дружині, особливо напередодні якихось неприємностей, ніби попереджає її. А коли жінка дуже стурбована, плаче, то Василь теж приходить уві сні, обіймає, цілує. Стає легше.

Після похорону люди в Косові торохкотіли, мовляв, вдова – молода жінка, ще знайде собі когось. «Де там, – сумно всміхається Ярослава. – Такого, як Василь, я більше ніде не знайду. Але я і не хочу нікого шукати».

Одного разу Андрійко схвильований прибіг додому і захекано промовив: «Мамо, а я знаю, хто нашого тата вбив! Російці!» Синочок згадує тата щодня: як батько подарував йому іграшковий квадроцикл на день народження, як разом ходили на міську гору кататися на санчатах, як смішно сварився, коли Андрійко вередував і бив посуд… А ще тато обіцяв купити самокат, але не встиг.

Наталя МОСТОВА