Пізні ранки і затягнуті вечори, вагання і роздуми між тим, що приготувати чи яке вікно помити сьогодні ще раз, подивитися з дітьми сто сорок сьомий мультик чи шістнадцяту серію третього сезону серіалу, помити підлогу, помити підлогу, помити підлогу, помити підлогу… А як минає ваш карантин?

Пишуть, що в Китаї зросла кількість розлучень. Люди надто довго були зачинені разом в одному приміщенні. Втомились. Від замкнутого простору, від постійної присутності, від безкінечних сварок. Раніше можна було зробити перерву: піти на роботу, принаймні, відправити дітей до школи чи до бабусі. Карантин…

Посміхаються фрілансери – їм не звикати. Зітхають працівники державного сектору – їм непросто, але, принаймні поки що, зберігається зарплатня, можна потерпіти. У відчаї підприємці – власники ресторанів, маленьких магазинів, сімейних виробництв, турагенцій, кінотеатрів, розважальних центрів, салонів краси тощо. У відчаї їхні працівники, яким більше не можуть платити зарплатню. З суцільними збитками люди творчих професій: вистави, концерти, шоу – все скасовано. 

Ніхто не відміняв орендну плату, податки, сплату кредитів. Те часткове полегшення, яке запропонувала влада, рятує дійсно лише частково. Хто б міг подумати, що такі виклики постануть перед нами? Здавалося, найстрашніше уже було у 2008, у 2014… Здавалося, ми вміємо пристосовуватися. Але хто ж знав, хто знав…

Дехто зумів перелаштуватися – почав працювати онлайн, організував доставку своїх  товарів, змінив лінію виробництва. Дехто збанкротував остаточно і безповоротно. Когось це тільки чекає.

Цікаво, чи хтось порахує, як після цього всього зросте кількість депресій та самогубств? І це не просто від браку сонячного світла чи свіжого повітря. Від відчаю. Від безвиході. Від необдуманих і хаотичних дій влади на місцях та на загальнодержавному рівні. Справедливості заради, варто сказати – не лише в Україні. Не лише…

Чи витримає наша реформовано-зруйнована медична система, якщо не витримує Італія? Чи впораються наші лікарі, не маючи захисту, обладнання, ліків? Чи впораються наші медичні установи, без належних умов, без можливостей? Чи є у нас виставкові зали або спортивні центри, які можна переобладнати під лікарні?

Крихітний вірус кинув виклик одразу всім. Бо ж – де тонко, там і рветься. А у нас «тонко» скрізь. «Тонко» у свідомості і в соціальній відповідальності людей.

З одного боку, ми дивовижно здатні до самоорганізації. По всій Україні громадяни об’єдналися, щоб забезпечити довіз медпрацівників на роботу, оскільки транспорт зупинено. Читала, що в Івано-Франківську хтось підвозить пацієнтів у лікарню на діаліз. Волонтери організовують доставку продуктів і ліків самотнім та літнім людям, шиють маски, збирають кошти на засоби індивідуального захисту для лікарів та апарати штучної вентиляції легень.

Поряд з тим – абсолютна безвідповідальність та егоїзм (а може, звичайна тупість?). Приїхати з Італії і піти по магазинах, церквах, родичах. Підпалити траву або сміття – подумаєш, хай задихаються у своїх багатоповерхівках. Підняти в десять разів ціну на товари першої необхідності: а що – є попит, є пропозиція.

Повчати, повчати, повчати. Розповідати, хто і що повинен зробити. Що роздати безплатно, що купити, що дістати, що зробити, куди піти. Повчати нам вдається найкраще. Ми – безкінечні експерти з усього. Дуже добре знаємо, що мають зробити інші, і самі не робимо навіть того, що очевидно з точки зору здорового глузду чи інстинкту самозбереження.

Ми так звикли за роки совєтської (та й української, що гріха таїти) влади: нас дурять. Нам не кажуть правди про небезпеку, реальну кількість жертв, справжніх винуватців подій. Ми так звикли до безкінечної цинічної брехні, що скорше повіримо в найрізноманітніші, до краю безглузді фейки, ніж в офіційні дані, озвучені профільними установами чи найвищими посадовими особами. Тут у нас «тонко». Дуже «тонко».

Пандемії змінюють хід історії. Людство ніколи не залишається після пандемії таким, як було до неї. І цього разу не залишиться. В який бік цього разу хитнеться маятник? Дехто робить прогнози. І вони – невтішні. А іноді – якраз навпаки.

Чи не найбільший виклик постав перед українською освітою. Тут одразу ж вилізло стільки «тонко» і стільки «порвалося», що при доброму розумі, одразу після закінчення цієї круговерті, мабуть, варто переглядати зміст реформи. А в багатьох батьків лише утвердилася думка про те, що державна школа – це абсолютно зайва інституція, яку цілком може замінити «дистанційка». Відчуваю, що люди, які почали цей бізнес кілька років тому, зараз сильно виграють, якщо зуміють піймати хвилю.

А ще – у нас війна. Але кому до того зараз є діло, крім тих, хто на передовій, і тих, хто на них чекає?..

Чи хтось порахує, скільки життів забере ця пандемія? Як і в кожній катастрофі, виживуть сильніші або ті, кому просто пощастило.

Ми як? Розраховуватимемо на везіння? Чи спробуємо стати сильнішими?