Мандруючи Галичиною і спілкуючись з її мешканцями на різні теми, я давно звернув увагу на те, що досить часто, а в деяких місцинах завжди, перед тобою розігрують театральну сцену. Це в той час, коли очікуєш на щирість та відвертість.

 

Пояснення для себе такої поведінки земляків я нарешті знайшов у “Господніх водоносах” Манеса Шпербера, де описано життя містечка Заболотів у міжвоєнний період. Читаючи цей твір, уявляєш себе на місці людини, впродовж життя якої багато разів змінюється влада. І не просто режими, а кожен раз ти маєш справу з іншою державою. Перша світова війна: Австро-Угорська імперія – Російська імперія – Австро-Угорська імперія – Російська імперія – Австро-Угорська імперія. Розпад Австро-Угорської імперії: Польща – ЗУНР – Польща – ЗУНР – Польща. Рік 1939-ий – Радянський Союз, 1941-ий – фашистська Німеччина, 1944-1946 – фактичне двовладдя (Радянський Союз, ОУН). У таких умовах, щоб вижити, ти змушений весь час розігрувати театр. Форма набирає більшого значення, ніж зміст, і разом з цим відділяється від змісту. Так з’являються подвійні стандарти.

Це закріпилось на рівні рефлексу. Як тільки людина потрапляє в ситуацію невизначеності, чи над нею нависає загроза, вона починає грати в театр.

Нещодавно, під час виборів, а вибори – це завжди невизначеність, мав можливість порівняти виступи двох кандидатів перед однією громадою. Перший промовець був щирий і відвертий зі слухачами, але це йому не допомогло. Другий – витримав паузу, підняв руки догори, низько вклонився і привітався Божим словом. Станіславський сказав би своє “Не вірю!” цьому другому політику. Але народ повірив. Повірив не тому, що бракує вміння розпізнати театр, а якраз тому, що й сам досить часто користується такими ж методами.

Політики є частиною цього суспільства. Їм завжди притаманно те, що і суспільству. Чи є вихід з цієї ситуації, чи можна змінити політику подвійних стандартів? Чи можна змінити самих політиків?

Один мій знайомий відомий політик, який до попередньої історії не має жодного відношення, проводячи зустрічі з виборцями, намагається знайти відповідь на це питання. Він розповів, що досить часто на цих зустрічах звучить фраза: “Ми вийшли на Майдан, а ви нічого не зробили”. Цілком природно, він намагається пояснити, що він особисто зробив, але це не сприймається, незважаючи на факти. Його це дуже дивує.

А нічого дивного в цьому, знову ж таки, немає. Зрозуміймо простого громадянина. Для нього поїздка на Майдан була його маленьким приватним подвигом. Відповідно, і від політиків він також чекав адекватного вчинку – подвигу, а не звичних для політика повсякденних дій.

З відстані часу видається, що Майдан для основної маси його учасників був тієї подією, де форма таки відповідала змісту. Але на сцені був театр, добрий театр. Це була добра вистава за Станіславським, коли актор починає вірити в те, що робить його персонаж. Однак вистава завершилась, актори-політики стали просто політиками. Незважаючи на все це, Майдан вселив надію.

Громадянин досі чекає на подвиг від політиків.

Василь ПОЛУЙКО