Все життя за ним ніби полювала смерть. Коли 30-річний франківський снайпер Ярослав Чемний їхав на фронт востаннє, то казав удома: «Це мій останній раз, обіцяю». Того страшного дня, якраз на Благовіщення, щось пішло не так. До завершення служби хлопцю залишався лише тиждень. Спершу сім’ї сказали, що загинув він від ворожої снайперської кулі, а через два місяці чомусь заявили, що то був самостріл. Рідні не вірять. Подали скаргу, по цей день триває слідство.

«Коли мене запитують: «Ярику, а нащо тобі це?», мене аж пересмикує. Так і хочеться сказати – аби мати що розповісти і показати своєму синові, коли він запитає: «Тату, а де ти був, коли шматували Україну?» Це мій вибір. Це моя робота. Бо є така робота – Батьківщину захищати», – так написав Ярослав Чемний на своїй сторінці у соцмережі ще в 2017 році.
Хлопець родом із смт. Коропця Тернопільської області, але тривалий час проживав в Угорниках, що під Франківськом. Навчався в Юридичному інституті ПНУ.

На війну пішов добровольцем одразу після буремних подій Революції Гідності, в яких теж брав участь. У 2017 році підписав контракт. Пройшов найгарячіші точки передової.

13 квітня 2019-го у нього вже закінчувався контракт, мав приїхати додому. Коли їхав востаннє, то казав удома: «Це мій останній раз, обіцяю».

Загинув армієць 7 квітня 2019 року біля Авдіївської промзони на Донеччині. Поховали Ярослава з військовими почестями у рідному селі. До завершення служби йому залишався лише тиждень.

Сама смерть полювала

Зі своєю сестрою Оленкою, старшою на два роки, вони з Ярославом були дуже близькі з самого дитинства. Маленький Славчик так її любив, що все повторяв за сестрою, навіть просив, аби мама і його вдягала в спіднички та сукеночки. Називав: «Моя Олента».

Ярослав змалку мав дуже добрий і поступливий характер, хотів кожному допомогти. Олена Чемна пригадує, як завжди напередодні Дня святого Миколая вона підбивала брата шукати по хаті подарунки, які сховали батьки. Ярослав, звісно, згоджувався, але коли схованку знаходили, то він ніколи не з’їв жодної цукерки, лиш дивився, як сестра ласує. Ось такий чемний хлопчик був.

У молодшій школі Ярослав був найнижчим у класі і дуже переживав через це. Завжди стояв останнім в шерензі на фізкультурі. Однокласники не раз дражнили: «Будеш такий малий, як твій дідо – метр п’ять з капелюхом». Хлопчина розізлився і почав активно займатися спортом, удома на подвір’ї навіть обладнав собі спортмайданчик. Щоранку пробіжка, підтягування на турніках, піднімання гантелей… Коли Ярослав закінчував школу, то так виріс, що вже стояв першим, а не останнім.

Малим Ярослав хотів стати музикантом – як тато. Але потім вподобав собі юриспруденцію: «Якщо я не піду вчитися на юридичний, то не піду більше нікуди». Певно, тому, що завжди відстоював справедливість. Скільки разів через це встрявав у бійки.

«Мені часом здається, що за Яриком постійно ніби сама смерть полювала, –розповідає сестра. – Скільки таких різних випадків з ним ставалося! Найбільше пам’ятаю, як у 2008-му, коли була сильна повінь, брат крутився біля річки, чогось поліз на дерево і звалився просто у самісіньку вируючу воду. Добре, що там були професійні рятувальники, вони швидко зреагували».  

Дружині пощастить

Ярослав умів на ходу вигадувати жарти – в університеті у нього відкрився такий талант. Грав у місцевому КВН, їздив по різних гумористичних конкурсах, навіть брав участь у національній телегрі «Ліга сміху».

Взагалі він був ґаздівський – усе і вмів, і робив: в хаті прибрати, їсти зварити… Казав, що «мужик має бути мужиком» і ніколи не повинен ділити роботу на жіночу і чоловічу. А як Ярослав куховарив смачно! Сам вигадував усілякі салати, а коронна страва – чанахи. Навіть побратими на фронті часто просили, аби Ярик приготував свої чанахи. Хлопець постійно казав, щоб мама в посилку поклала побільше квасолі, бо вояки знову не дають спокою – хочуть його чанахів.

«Я завжди казала, що його дружині неймовірно пощастить», – сумно всміхається сестра. Оленка без остраху могла залишати на брата свого маленького сина Богданчика. Любив малого, як рідний батько, і чудово давав з ним раду: і погодує, і перевдягне, і погуляє.

Йдіть і дивіться

Ярослав місяць був на Майдані, а потім одразу записався добровольцем у зону АТО. Сестра навіть не до кінця усвідомила всю серйозність ситуації, адже то ще були самі початки. Ніхто й гадки не мав, що вибухне справжня і тривала війна. Мама ще з пів року не знала, що син на фронті – не казав їй про це, аби не хвилювалася. Спершу це вдавалося, бо жінка працювала за кордоном. Але настав момент, коли не можна було більше приховувати, і Ярослав спокійно та впевнено сказав: «Мамусю, це моя робота. Мені це потрібно, я цього хочу. І ви вже не забороните мені, бо я вже повнолітній. Тато не зміг мене стримати, і вам не вдасться».

За час служби на передовій до Ярослава встиг приліпитися не один позивний: Джокер, Карп, Механ, Ярий312… Останній він собі сам вигадав: ім’я і число та місяць народження.

Бойовий побратим Віталій Болехівський каже, коли Ярослав «стояв на кулеметі», він міг пробратися всюди. Розповідає, що цей боєць мав цінний для воїна дар – холоднокровність. І йдеться зовсім не про жорстокість, а про внутрішній самоконтроль навіть у найкритичнішій ситуації. Цей хлопець просто не вмів панікувати – ідеальний снайпер.

«Ярик дійсно знайшов себе на війні, – каже мама Ганна Чемна. – Почувався там, як риба у воді».

Боєць знайшов там пса, виходив, любив його безмежно. Назвав Ханом. Мав забрати додому. Не встиг.

У відпустках, коли приходив додому, найбільше часу проводив із племінником Богданчиком. Обоє дуже любилися. Оленка спершу переживала, що в Ярослава якось проявиться той посттравматичний стресовий розлад, про який усі почали говорити з початком війни. Але Ярослав на диво спокійно поводився, міцно спав, не дратувався через дрібниці, навіть на п’ятому році служби. Хіба трохи похмуріший став. Іноді казав, що люди на мирній території геть не цінують життя і те, що мають у цім житті.

А якось на поминках за тіткою, коли з’їхалася вся родина, брати і дядьки обступили Ярослава: «Ну, розкажи, як там…» – «Хочете знати, як там? То йдіть і дивіться».

Замість побратима

До закінчення контракту залишалося зовсім трохи. За плечима – не один рік служби у гарячих точках на Сході. Ярослав казав сестрі, що вже досить з нього, тепер готовий до іншого життя. Боєць дуже хотів нарешті одружитися і мати діточок. А ще вони з Оленкою напланували, що як тільки він приїде додому, гайнуть усі разом на море. Ярослав навіть зробив собі закордонний паспорт. Мріяв відкрити власну справу – обладнати дитячу ігрову кімнату.

Але того дня, на саме Благовіщення, щось пішло не так. Хлопець ще вранці розмовляв із мамою по телефону, казав, що вже не дочекається, аби наїстися її вареників. А потім увечері зідзвонилися. Ярик казав, що знову йде в наряд – замість побратима.

«Де би я могла подумати навіть, що з ним може щось трапитися, – майже плаче мама. – Ми всі настільки впевнені були в Ярославові». 

«Подзвонила кума, – згадує Олена. – Питає, чи я вже заходила в Інтернет. Ні, не було часу. А тоді вона не стримується і починає ридати: «Зайди в Інтернет…» Я зайшла і все побачила… Далі не пам’ятаю». 

Сестра до останнього не вірила. Аж поки не побачила Ярослава в морзі. Ноги підкосились – майже впала. Ще донедавна та страшна картина стояла в Олени перед очима. Мама й досі не може нормалізувати артеріальний тиск, та біда зламала жінку.

 

«Я буду жити»

Родині одразу сказали, що Ярослав загинув від кулі снайпера. Документи ніяк не надсилали, а через два місяці заявили, що хлопець помер через самостріл. Обурені родичі одразу написали скаргу. Вони категорично не згідні з таким висновком медичної експертизи. Досі триває слідство.

«Всі знають, де правда, але кожен боїться за власну безпеку, – говорить Олена. – Коли брат ще був живий, то натякав мені на деякі нечесні речі, які коїлися поруч з ним, але напряму нічого не казав. Говорив, що вже приїде і тоді розповість. Не дали йому це зробити».

Тато Ярослава рік, як не грає по весіллях. І вже й не буде. Тепер лише співає у церковному хорі. Семирічний племінник Богданчик дуже жалівся, чому йому одразу не сказали, що дядько Славік загинув, чому не взяли на похорон, аби попрощатися. «Бабусю, знаєш, чому мамі сниться дядько Славік, а тобі – ні? – якось сказав малий. – Бо ти сильно плачеш. Коли йдеш на могилку, не плач, будь ласка, бо він так і не прийде до тебе. Бо ж до мене приходить, я його часто бачу, він лягає поруч спати…»

Мамі і справді Ярик приснився лише раз за рік. Він крокував по мосту серед сотень інших солдат. Хтось крикнув: «Ярий 312!». Син помахав рукою. Щасливий і усміхнений. А тоді підбіг до мами, обійняв. «Синочку, я тепер вже тебе нікуди не пущу». – «Мамусю, тепер все буде добре. Я буду жити».

Наталя МОСТОВА