Самоврядування

Згідно із Громадським законом 1862 року та Крайовим статутом про міське самоврядування 1866 року, міська влада Станиславова складалася з міської ради під проводом бурмістра як керівного і контрольного чинника і магістрату як виконавчого органу міського самоврядування. До компетенції магістрату входили організація і контроль всіх аспектів життя міста: громадського майна, шкільництва, доріг, санітарного стану, освітлення вулиць тощо.

Міська рада складалася з 36 членів, яких обирали на 6 років. Виборче право було обмеженим, нерівним, безпосереднім, таємним (у деяких випадках – відкритим) і непропорційним.

Право брати участь у виборах до самоврядних установ мали всі громадяни, які досягли 21 року. Право бути обраним членом ради мали громадяни, які досягли 25 років. Окрім вікового цензу, діяли ценз осідлості й майновий ценз.

Бурмістра, його заступників і 5 асесорів рада вибирала з-поміж себе.

Отже, у Станиславові в австрійський період розміщувалися: осередки самоуправління повітового – повітова рада і виділ; міського – міська рада і магістрат та влада державна – староства з відділами, інспекціями, дирекціями та ін.

У часи польської адміністрації додалося ще і воєводське управління. Печатка магістрату Станиславова

Такий стан міського самоврядування (ХІХ ст.) без статутних змін проіснував до часу польської адміністрації, коли міська управа почала призначатися воєводським урядом, як правило, з самих поляків.

У 1934 році Магістрат був перейменований у Міську управу.

Міська та повітова влада дбала за чистоту в місті. Повітове староство видало спеціальне розпорядження, згідно з яким всі власники будинків були зобов’язані підтримувати в чистоті тротуар та половину проїзної частини дороги перед своїм будинком.

Навесні в Станиславові за міський кошт висаджувалися дерева. Магістрат через газету «Кур’єр Станиславовський» (Kurjer Stanislawоwski) звертався до городян з проханням берегти громадську власність і дбати про саджанці. Якщо у 1918 році зелені насадження у місті займали 14 га, то у 1928 році їх площа зросла до 22 га.

Проводився в місті облік транспорту. Реєстрацію проходили не тільки автомобілі, але й велосипеди. До речі, велосипеди мали номерні знаки і підлягали оподаткуванню.

У квітні 1925 року в Станіславові був розроблений план електрифікації міста. В 1930-х рр. проходило поетапне асфальтування вулиць.

І, мабуть, міська влада таки добре справлялася з обов’язками, про що свідчать результати санітарних інспекцій міста. До прикладу, державний санітарний інспектор, який перевіряв стан міста в червні 1928 року, а саме: будинки для бездомних, міський парк, промислові підприємства, готель «Юніон», ресторан «Haubenstoska», помешкання в центрі і на периферії, залишився задоволений озелененням вулиць, станом огорож та доріг.

Перейменування вулиць

Перейменування – не нинішня вигадка. Змінювали назви вулицям і у старому Станиславові. Так, у червні 1937 року на засіданні міської Ради було «охрещено» 22 нові вулиці та змінено назви 9 вулиць. Вулицю, бічну до вулиці Св. Михайла (тепер Нафтова), було названо вулицею Миколи Лисенка (тепер теж Лисенка), а вулицю Піскозуба (тепер Вінницька) перейменовано на вулицю Св. Володимира Великого. Таке перейменування викликало невдоволення серед польських міщан, які в основному населяли цю вулицю.

Заміщення вакантних посад

Оголошення про заміщення вакантних посад в українських громадських організаціях розміщувалися в газеті «Станиславівські Вісті», а для державних, муніципальних органів та в різноманітні польські організації претендентів підшукували через «Kurjer Stanislawоwski». Через польський крайовий орган оголошувалися конкурси на заміщення вакантних посад не тільки в місті, але і у воєводстві. Наприклад, 22 листопада 1925 року магістрат міста через польську крайову газету оголосив конкурс на посаду дрогомістра (чиновника, який опікувався станом доріг). Основною вимогою до кандидата була висока кваліфікація і добра фахова підготовка. Термін конкурсу – трохи більше місяця з дня оголошення. А в тижневику «Станиславівські Вісті» від 20 червня 1937 року Рада Повітового Союзу гуртків «Рідної школи» оголосила конкурс на посаду виховательки («провідниці») дитячих садків. Кандидатки обов’язково повинні були мати закінчену середню освіту. Для тих, хто не мав досвіду виховання дітей, проводилися 10-денні підготовчі курси.

Ще більші вимоги ставилися до кандидатів у банківські та фінансові установи: вік – не менше 24 років, хороше здоров’я, незаплямована репутація, закінчена 7-класна універсальна школа. Також потрібно було додати метрику, атестат про закінчення школи, довідку про проходження військової служби, свідоцтво гмінної приналежності, власноручно написану автобіографію. Довідка від лікаря вимагалася на розсуд установи.

Професійні курси

У Станиславові були популярними різноманітні професійні курси, навчання на яких допомагало в майбутньому влаштуватися на роботу. Наприклад, Народна організація жінок у березні 1926 року провела курси з виготовлення капелюшків. Союз Українок проводив курси куховарства та ведення домашнього господарства, які були настільки популярними, що зазвичай чоловіки погоджувалися доглядати дітей, поки жінки займалися на курсах. При школі промисловій діяли тримісячні курси куховарства для підготовки домашніх робітниць, а також курси перукарів.

У Станиславові проходили єдині у Східній Галичині шоферські («самоходові») курси, які проводилися по вул. Кілінського, 11 (тепер – вул. Лепкого). За курс навчання доводилося платити до 170 злотих.

У пресі повідомлялося також про професійні курси в інших містах.

Радіо

Радіо прийшло у Станиславів у 20-х роках і швидко стало явищем щоденним. Починаючи з березня 1928 року, у газеті «Kurjer Stanislawоwski» почали друкувати програму радіопередач Польського радіо Варшави. Радіопередачі транслювалися щодень, проте в різний час і мали різну тривалість, найдовше – у неділю. Транслювалися найновіші відомості з політичного, культурного, спортивного життя країни, передачі для жінок, пізнавальні лекції, концерти, драматичні постановки. Радіоприймачі підлягали обов’язковій реєстрації, і за них сплачували абонплату.

Наталія ХРАБАТИН, історик