Ви дивилися колись в очі мами, яка лікує дитину? Не від застуди чи ангіни. А так по-справжньому лікує: все життя. Ви дивилися колись в очі мами дитини з інвалідністю чи важкою (часом невиліковною) хворобою? Вони особливі, очі такої мами.

І хай пробачать мені чоловіки. Хай це звучатиме як дискримінація, але такі очі – тільки в мами. В тата – інакші. Про це колись іншим разом.

Подивіться у її очі. Вони посміхнуться вам, що би там не було. За тією посмішкою – стільки всього…

Її сьогоднішня ніч. Якою вона була? Посмішка заховала, що без сну. Хіба це перша ніч без сну? Хіба остання? Вона вже звикла, та посмішка.

Посмішка сховала сльози – безмежні і безкінечні ріки сліз, які могли б скотитися з її очей, але розчинилися десь у міжсвітті. Бо вона більше не плаче.  Тобто плаче, звичайно. Але ховаючись, десь у застінку. А потім посміхається і заходить уже усміхнена.

Вона навіть фарбує очі тушшю. Щоб не плакати. Знаєте, то такий жіночий лайфхак: нафарбувати очі, щоб не розревітися, бо ж туш потече і все таке. А так нафарбувала – і вже не до сліз.

Її не раз вколять за ту туш на віях злі язики. Бо ж дитина така хвора, а вона ще має коли очі пацякати. А ще як, Боже збав, просить грошей на лікування своєї дитини і при цьому посміла зробити манікюр чи підстриглася – то взагалі.

Мама хворої дитини має ходити в лахмітті, нечесана, заплакана, і посипати голову попелом. А вона бере і посміхається. І фарбує очі… Ну ви таке бачили? Ці мами часто чують таке на свою адресу. І це ще лагідно.

А ви зазирніть-таки в її очі. Там, у кутиках, причаїлось маленьке щастя. Таке особливе і не зрозуміле нікому, крім неї. Але воно там живе. Потайки, у самих кутиках, щоб не сполохали. Бо їм – мамі і щастю – не можна зізнаватися, що вони є одне в одного. Бо ж люди… А, хай говорять. Мама і її щастя – її маленький секрет. Вона щаслива. Особливим, спеціальним щастям. Тим щастям, яке їй не можуть пробачити.

Ви крадькома погляньте в її очі. Крадькома, бо якщо прямо – вона їх сховає. Аби ви не розгледіли там, в їх глибині, відчай. Вона ховає його ще старанніше, ніж щастя. Бо коли щастя не пробачають, то відчаю не пробачать тим паче. Бо хіба вона може дозволити собі відчай, коли у неї така хвора дитина? Ні, ну що ви. Вона зобов’язана бути сильною і боротися. З ким боротися і для чого – відомо лише «доброзичливцям». І вона бореться. Старанно і системно. В першу чергу, зі своїм відчаєм. Ні, він нікуди не дінеться. Але принаймні не витицькуватиметься з-під її погляду, коли його не просять.

Ви погляньте в її очі лагідно. І побачите там надію. Ні, не смійтеся. Це нічого, що світила медицини трьох країн світу їй сказали, що надії – немає. Вона в курсі. Вона передала це своєму відчаю. Він там цим поки що зайнятий і не висовується. А в очах – надія. Часом яскрава, мов місяць уповні, часом – ледь жевріє. Але вона там. Постійно. Їй дорікнуть за цю надію. Бо всім відомо, що краще б вона не надіялася, а… А що? Змирилася? А залиште у спокої її надію! Бо вона не змириться. Ніколи. До останнього подиху. До останньої миті.

Ви побачите в її погляді впертість. Оту таку затяту і ґонорову. Вона – родичка її надії. Надії без впертості було б геть сутужно. Бо ж там ще відчай. Але тут впертість – гоп! І далі суне танком. Ви ж пам’ятаєте, їй ще ж боротися треба. А тут без впертості – ніяк. Що ви там кажете? Для боротьби потрібна сила, а не впертість? Яка цінна порада! А не розкажете, де її брати, ту силу? Бо навіть трактор треба заправляти, щоб орав. А її – маму – не заправляють. Вона без дозаправки, і отак роками, роками, роками… Сила, кажете? Як десь роздаватимуть – свисніть. Тому поки що – впертість. Там само, в куточках очей, поряд зі щастям. Щастя додає впертості впертості. Ні, це не повтор. Впертості також потрібна впертість. Щоб не вибитися із сил…

Ви, як дивитиметесь в її очі, розгляньте там вдячність. Таку безмежну, як океан. Так, вона вдячна. Вона вдячна за все. За кожну годину без болю. За кожну пережиту ніч. За кожен сантиметр прогресу після безкінечних реабілітацій. За те, що й цього разу вийшли з реанімації живими. За кожну гривню на її благодійній картці. Вона вдячна за кожне несказане слово. Це дуже цінно: хотіти щось сказати мамі особливої дитини, але змовчати. І вона вдячна за ці несказані слова. Вона вдячна за свою дитину. Саме таку. Вдячна. І ні – не краще б ото, що ви хотіли сказати, але змовчали (сподіваюсь). Так, як є – так і краще. І вона за це вдячна.

Ви побачите там світло. Так, світло. Має ж їй хоч щось світити в цій безкінечній темряві? От вона і знайшла собі світло. Точніше, не так: вона знайшла в собі світло. І його не згасити навіть сльозам. Навіть тій безкінечній чорноті на людських язиках. Вона – світло. У ній світло. Не бачите? А ви придивіться пильніше.

Придивилися? Бачите? А там – любов. Якраз саме та, що довготерпить і всепрощає. Вона ніде її не вчилася. Вона її народила – ту всеохопну всюдисущу безмежну любов. Її вистачить, щоб відігріти крижане серце. Її вистачить, щоб знайти нові сенси там, де вже нічого немає, і знову заткати відчай, підперти надію впертістю і, вкупі з таємним щастям, тихо сховати сльози.

Її любові вистачить на багато. Тільки хіба не зможе пообтинати чорні людські язики… Але – байдуже. Любов – довготерпить і всепрощає…