Коли тіло коломийського бійця Олександра Мельника клали у землю, його маленький синочок Ян думав, що то похорон якогось чужого дядька. Через три дні малому таки розповіли: тато мусив піти на небо, щоб допомагати Богові боротися зі злом. Хлопчина ще довго не міг зрозуміти, чому на тому небі немає телефону, аби він міг бодай ще раз почути татковий голос.

В 11-річного Яна «оселедець» на голові, хлопчина поводиться дуже стримано і серйозно. Коли знайомимося, одразу уточнює, що його ім’я – польське. Ян тепер нудиться, школа – дистанційно. Каже, що бракує посиденьок з однокласниками, а ще кортить подивитися, в кого яка маска. У Яна – чорна із зображенням ведмежої мордочки, а в темноті навіть світиться. Знайшов таку чудасію в інтернет-магазині.

«То в них тепер ціла мода з тими масками», – усміхається мама Мар’яна Мельник. Зовсім молода жінка – лише 32 роки, а вже п’ятий рік, як вдова.

Одразу просить, аби журналістка не питала в хлопчика нічого про тата. В сім’ї намагаються не говорити на цю тему. Лиш коли Мар’яна відправляє малого по морозиво, нарешті відпускає свої емоції і спогади.

«Якось Саша розповів мені одну історію… – запинається жінка. – Говорив, що одного разу, коли був ще геть юним, якась ромка на вулиці сказала йому, що не встигне він пожити – помре молодим. Мені з того навіть смішно стало – ну як можна в таке вірити? Тепер розумію – вона таки знала щось».   

Олександр Мельник народився 21 вересня 1985 року на Вінниччині у багатодітній родині. Пройшов військову службу у військовій частині м. Гайсин, після демобілізації працював будівельником.

9 березня 2015 року мобілізований до військової частини А4152 села Мала Любаша Костопільського району Рівненської області. Старший навідник гранатометного взводу, 93-тя окрема механізована бригада.

12 червня 2015 року помер у військовому шпиталі Дніпра від важких кульових поранень, яких зазнав під час бойових дій під Донецьком в районі шахти «Бутівка». Йому було тільки 29 років.

Без Олексія залишилися мама, брати, сестра, дружина і на той момент п’ятирічний син. Похований в селі Михайлівка на Вінниччині.

13 серпня 2015 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 19 листопада 2015 року на території школи села Гранів відкрили меморіальну дошку на честь Олександра Мельника.

Звідки він такий узявся

Зі своїм Сашком Мар’яна познайомилася в Києві, приїхала в гості до брата, який працював там на будівництві. А з ним працював і Сашко. Наполегливий хлопець не залишав Мар’яну ні на хвилину. «Я тоді подумала – звідки він узявся такий настирний», – сміється жінка.

Потім і коломиянка приїхала у столицю працювати разом із Сашком. Через два роки одружилися. Трохи жили на Коломийщині, деякий час – у Вінницькій області. Зрештою таки осіли на Прикарпатті. Мар’яна багато вишивала на продаж, а Сашко їздив на заробітки до Києва – будувати. Усе вмів, усього сам навчився. До нього за послугами зверталися багато заможних людей зі столиці – заробив собі авторитет професіонала.

Олександр після школи відслужив «строчку», хотів робити кар’єру у військовій справі, але повернувся додому – мусив заробляти гроші, аби допомогти родині. Він був найстаршим, підтримки не було звідки чекати. Покладався лише на себе. Хоча хлопець мав неабиякі перспективи. Мама Катерина Мельник згадує його талант до математики. З Сашком ніхто не займався, але він сам навчився за кілька секунд множити у голові будь-які числа. «Та що там казати, Саші ще навіть рік не виповнився, а він уже вмів говорити деякі слова, – продовжує мама. – Так ніби з самого народження спішив жити. Ніби відчував свою долю…» 

Коли друзі і рідні згадують Олександра, то найперше говорять про його доброту. Він просто не вмів нікому відмовляти. Звісно, цим часто користалися. «Скільки разів я з ним сперечався через це, – сумно всміхається близький друг Сергій Хамаркулов. – Казав, аби не давав собі сідати на шию. Але де там. Хоч кіл на голові теши – останню сорочку міг віддати». 

Мар’яна додає: коли чоловік пішов воювати, не один був винен йому гроші. Досі жоден не віддав. Хоча не раз у сім’ї були дуже важкі часи.

Як має бути, так і буде

Коли почався Майдан, навіть Мар’яна хотіла приїхати до столиці, тим паче чоловік уже був там. Але він категорично їй заборонив: «Навіть не думай. Тут страшне, що починається. На руках купа зброї. І взагалі, всяке може бути. У разі чого – тримайтеся…»

А потім одного дня Сашко просто прийняв рішення. Воно не підлягало дискусіям. «Я йду». Дружина оніміла: «Як ідеш? У нас же маленька дитина… А раптом щось трапиться…» – «Всі мої хлопці уже там. Я не буду вдома відсиджуватися. Як має бути, так і буде».

Боєць майже щодня дзвонив додому, говорив мало, більше слухав, чим живе дружина і синочок. Тільки іноді обмовлявся, як їм із хлопцями там важко. Постійно бракувало хліба і води. Сама лиш згущонка була. Обурювався, що сепари ешелонами вивозять вугілля з шахти і ніхто не присікає. І ще й відстрілюватися хлопцям забороняли.

Коли у слухавці чутні були страшні відлуння від пострілів, Сашко запевняв, що він зараз на навчаннях, але мусить уже бігти, бо чогось хлопці кличуть. А одного разу сказав мамі по телефону, що він, як ніколи, почав вірити у Бога, бо на фронті такі дива траплялися, що аж волосся дибки ставало.

Боєць часто казав: «Умираємо лише раз і живемо теж тільки раз». Побратим Михайло Марчук згадує, що ніколи не бачив, аби Саша скиглив чи просто був без настрою.

Востаннє Мар’яна бачила коханого на Великдень, йому дали триденну відпустку. «Пам’ятаю, приїхав – руки чорнезні, ніби з шахти вийшов», – пригадує дружина. Тоді всі помітили, що Сашка змінила війна. Він став якимось задумливим. Багато спав – дуже виснажився.

На передовій його кликали Укропом. Потім, коли чоловік загинув, побратим телефонував дружині і запитував, чи можна взяти собі позивний Сашка. Звісно, можна.

Олександр на фронті задумав собі: коли закінчиться війна, відкриє з побратимами будівельну фірму. Ті хлопці зараз за кордоном працюють, збирають гроші на омріяний бізнес, і зовсім скоро вони відкриють ту справу, але вже без Сашка.

Там немає телефону

Його поранили 6 червня. Дуже запеклий був бій. Гелікоптером доставили до шпиталю. Там Олександр пролежав у комі майже тиждень. Мама, певно, ніколи не забуде, як зайшла в синову палату і в нього враз затрусилися руки – відчув рідну душу поруч. Так і не прийшов до тями. 12 червня його серце не витримало.

Мар’яна на той час якраз була на роботі за кордоном. Вже який день, як на голках – Сашко не бере слухавку цілий тиждень. Зателефонувала свекруха: «Мар’янко, тримайся…» Вона хотіла продовжити, але дружина все зрозуміла і просто почала верещати від пекучого болю. Все покинула і того ж дня вирвалася додому. Дорога була пекельна – сльози не висихали. Добре, що поруч трапилася чуйна жінка – заспокоювала дівчину, дала пігулки.

Коли тата не стало, Ян ось-ось мав святкувати свій день народження, а ще мав іти в перший клас. Коли Олександра ховали, син теж був на похороні, але не знав, що у землю кладуть його татка. Дитині сказали, що там чужий дядько. Аж на третій день Ян дізнався правду.

«Ми вийшли надвір погуляти, я і гадки не мала, як маю то розповісти, – згадує мама. – Ми почали говорити про Бога, про ангелів. І тоді я нарешті змогла вимовити: «Синочку, розумієш, тато нас захищав, боровся зі злом і потрапив на небо допомагати Богові там боротися». Хлопчик мовчав-мовчав, а потім запитав: «Можна йому туди подзвонити?» – «Там немає телефону…»

Хлопчик має більше татову вдачу. Хоче стати хакером, але «білим» – тим, який робить світ кращим. Сашко теж умів розробляти цілі системи, але в будівництві – самотужки міг звести будинок «з нуля».

Мар’яна з синочком тепер живуть у Коломиї. Жінка досі до кінця не звикла, що все треба вирішувати самій, що вже немає Сашка, з яким завжди радилася. Добре, що мають село – багато продуктів не треба купувати. Велика підмога. «А якби були самі і лиш у місті, то навіть не знаю, що би ми робили», – каже жінка. Вона досі вишиває – це наразі єдиний заробіток. А ще брат із мамою допомагають.

Сашко іноді сниться своїй дружині. Якось бачила його серед розвалин старезної будівлі. Такий радісний підбіг і каже: «Я тут дівчинку знайшов. Гарнесеньку маленьку дівчинку! Давай заберемо собі додому!» Через кілька днів дружина Сашкового брата дізналася, що скоро у них народиться донечка.

Наталя МОСТОВА