Впродовж століть місто – разом з видимими благами і вимогами – давало своїм мешканцям найголовніший невидимий привілей – воно дарувало спільну історію навіть тим, хто не особливо намагався її знати, вирішуючи таким чином таку визначальну проблему ідентифікації. Свідомо чи несвідомо шукаючи відповіді на головне питання життя – хто я? – так добре і просто могти врешті зупинитися на цьому колективному самовизначенні: франківець.

Однак, раніше чи пізніше, вирішення проблеми самоідентифікації (до кого я себе уподібнюю) приводить до ще глибиннішої проблеми персоналізації. Зрозумівши, на кого я подібний, хочеться з’ясувати, що робить мене неповторним. Усвідомлена неповторність позбавляє і почуття гордині, і відчуття неповноцінності. Виразна власна історія, вплетена в історію спільну, забезпечує ту природну гідність, яка робить можливою євангелійну рекомендацію полюбити ближнього франківця, як себе самого. Бо виявляється, що для цього все ж таки потрібно спочатку по-справжньому полюбити себе. Спокійно прийнявши свою історію, своє місце.

У випадку, коли йдеться про місце (місто), дуже доречним методом персоналізації може слугувати історична географія, географія роду, родинна географія. Адже формою історії є поступове переміщення на земній площині. Якщо я знаю, де я є, то мені необхідно знати, чому я тут є, як я прийшов туди, де зупинився. Погодившись бути подібним на інших, які тут теж зупинилися, прийшовши своїм складним шляхом, принісши його у нашу історію, яка стає спільною. Для того, щоби об’єднатися, потрібно отримати незалежність.

Я народився у Франківську і непомітно прожив тут майже півстоліття. Тому можу своєю історією проілюструвати те, що означає бути середньостатистичним франківцем з усвідомленою попередньою родовою географією.

У Франківську зі мною відбулося все те, з чого складається людське життя. І виявилося, що цього було досить, щоби у будь-якому іншому місці світу почувати себе впевнено, знаючи, що я маю своє місце. Відчуття рідного і малої батьківщини є настільки надійним, що перестає бути суттєвим те, яка ця твоя батьківщина. В кожному разі її завжди є максимум. Кілька юнацьких років я навчався у Львові. Багажу франківських досвідів було досить, щоби чуже місто не було чужим. Врешті я полюбив Львів, запізнавши його вповні, але все ж не захотів робити кар’єру у галицькій столиці і повернувся до Франківська. Натомість мій рідний брат залишився у Львові. Тепер Франківськ є для нього тільки батьківським домом, куди він час від часу приїжджає. Разом з дружиною, яка походить з Полтавщини, але також залишилася після університету у Львові. Разом з дітьми, які народилися і живуть у Львові, там, де їхні батьки, а на канікули їздять до Франківська і на Полтавщину.

Так само свого часу я прийняв Делятин, в якому жили бабця і дідусь. З якого мій тато приїхав до Франківська вчитися у інституті і залишився тут назавжди. Для тата Делятин також не був батьківщиною, бо тато провів дитинство у Моршині, де жила його мама, де жив його дідо. Тато з бабцею приїхали до Делятина після вислання до Сибіру. Їм, до речі, пропонували залишатися там. Але вони вернулися, щоправда, не до Моршина, але все ж. До Делятина їх привіз чоловік бабці, з яким вони зустрілися у Читі. Він був делятинцем з діда-прадіда. Але його мама походила з Устерік, гуцулка. А справжній татів тато, мій дідо, був з Чехії, але опинився на Волині, де вони познайомилися з моєю бабцею. Він загинув на початку Другої світової війни, будучи мобілізованим до війська Польщі, невідомо, чи від російських, чи від німецьких рук. В кожному разі мої чеські впливи обірвалися на рівні частки крові. А бабцині батьки, ті, що осіли в Моршині, прийшли туди з Бойківщини, яка тепер віддана Польщі. Мене туди тягнуло, я там навіть побував, і мені там було дуже рідно, зрештою, як і в Моршині, де я не почуваюся курортником. Чеське дідове містечко мені вже сниться, але чомусь залишаю його на пізніше.

Станиславівкою є моя мама. Тут вона народилася і прожила ціле життя, за винятком кількох років. Її мама – моя друга бабця – також народилася у Станиславові. Майже півтора століття тому до Станиславова приїхав з іншого кута Галичини, з Кристинополя, мій прадід. Прадід працював дяком у катедрі і заснував дяківську школу. Всі його діти – в тому числі моя бабця – були вродженими станиславівцями із середмістя. І всі – хоч і їх носило світами – дожили свого віку у рідному місті. Бабця, скажімо, встигла пожити у Львові, повоювати в Українській Галицькій Армії, пожити у Відні, де навіть народилася старша сестра моєї мами. Вона одружилася з моїм дідом, у якого натомість почуття малої батьківщини було дуже розмитим. Як синові священика йому ціле дитинство доводилося переїжджати з одного села до іншого. І ця звичка зробила його швидше громадянином Галичини, ніж якогось одного місця. Він дозволяв собі шукати, пробувати і освоювати різні місця. Настільки вдало, що його сліди гріють мене і в’яжуть з Коломиєю, Стрільчем, Перемишлем, Підгірцями, Журовом. Навіть у Відні і в італійських Альпах я міг доторкнутися поглядом, стопою і рукою до того, до чого доторкався дідо. Зрозуміло, що в такому разі чужини не існує. Тато діда був з Трускавця, а мама – з Серафинців. Я відчуваю існування і трускавецької води, і серафинецьких турків-сонцепоклонників. Врешті дідо прийшов за жінкою до Станиславова і прожив у ньому найщасливішу і найдраматичнішу частину свого життя.

Завдяки бабці, яка лікувала дорослих, мамі, яка лікувала дітей, татові, який працював на заводі, я ще змалку знав франківців різних поколінь і різного походження. Певний час і мене знали як сина тих-то і внука таких-то. Згодом я впродовж кількох десятиліть жив своє життя, яке відбувалося у цих кількох міських кварталах, і тих кілька сотень людей, які по-справжньому укладаються в голову, є передовсім мешканцями цього самого міста. Я знаю їхні історії, можу собі уявити їхні географії, і мене тішить те, що наші випадкові лінії перетнулися у цьому невипадковому місті. Так само радісно зустрічатися з франківським однокласником у Нью-Йорку на площі, на якій кишать представники усіх народів світу, і ми двоє – з п’ятої школи. Або почути від когось у Польщі, що його бабця – зі Станиславова. Або навіть вийти на перон київського вокзалу, коли туди сходяться пасажири поїзда «Київ – Івано-Франківськ».

Сорок років – це дуже небагато, але цього, виявляється, досить, щоби і звикнути до цього міста, до його розміру і темпу, і зауважити, як все міняється, і здивуватися, як нічого не змінилося, і навіть вже дещо забути – де що було. Цього досить навіть для того, щоби поїздки на Чукалівку (новий цвинтар, казали у 75-му році) пригадували сотні людей, з якими знався, про яких щось знав і далі знаєш.

Весь цей час я – син і внук станиславівців, галичан, переселенців, селян, чехів, бойків, священиків, спецпоселенців, емігрантів, офіцерів – я переживав тих кілька базових емоцій, у які вкладаються усі можливості людського життя завдяки і заради дітей і внуків таких самих повільних кочівників, яких врешті-решт увібрало це наше єдине місто.

Весь цей час я ніколи не покидав свого міста і сотні разів їхав у інші місця і повертався додому. Я мав з чим порівнювати те, що бачив у різних краях. І я мав про що розповідати у будь-якому місті світу, хоча розповідав тільки про нас, про франківців.

За цей час у Франківську народилися мої діти, і головні речі про те, як влаштований світ, вони дізналися на цьому матеріалі. Вони – четверте покоління народжених у цьому місті. Частину свого юнацького життя вони вже провели у Львові. Тепер вони мають можливість вибирати своє майбутнє – залишатися там, йти далі, повертатися на батьківщину – але не мають шансу змінити минуле, яке назавжди проходить через їхній Франківськ.

Отож, про метод, про родинну географію, про персоніфікацію. Якщо історію – минулу, сучасну і майбутню – подати на якійсь уявній схемі як неперервну послідовність хвиль різноманітних суспільних явищ, які спричиняють більш чи менш масові переміщення, то це усвідомлення персональної географії на тій самій схемі виглядатиме дошкою для серфінгу. Якщо на неї стати, якщо на ній втриматися, то нищівні хвилі перетворяться на те, що тебе утримує і переносить від однієї тверді до іншої. І чим більша хвиля, тим надійнішим перевізником вона може бути.

Тарас ПРОХАСЬКО