Попередження! Описане нижче – мій особистий досвід. Такий, яким він є. Мій і тільки мій. Ділячись ним, я в жодному разі не хочу знецінити тих, у кого цей досвід інший. Разом із тим, сподіваюся на толерантність та розуміння. 

Може, у тебе ніколи не виникало схожих думок. Може, ти зараз подумаєш: «Як так можна…» Ну от, бачиш. Можна. 

Останніх дванадцять років мого життя я мама. Чотири рази мама. Я довго звикала до цього. 

Коли дитина народжується, вона ж не одразу каже “мама”. Проходить якийсь час, дитя починає щось там лепетати. Ти тішиш своє самолюбство тим, що оте незв’язне “ма-мммма-ма-аааам” – це і є оте довгоочікуване перше слово і воно стосується саме тебе, мами. Але то не конче. Скоріше, це звичайне лепетання, що свідчить про нормальний розвиток дитини, а не цілеспрямоване звертання до тебе.

І от одного дня, дуже несподівано, скажу я вам, дитина цілком усвідомлено і чітко тебе покличе. Ну, треба їй щось від тебе буде: задовольнити якусь потребу, поділитися певною емоцією, покликати на допомогу. І ти дуже здивуєшся, почувши оце наполегливе чи капризне, радісне чи сонне “мама”. Де мама? Хто мама? Я – мама? Я?

Угу. Ти, ти. Саме ти. За рік з невеличким (чи й два) ти вже мала б звикнути до нової ролі. Але не звикла. Попри щоденний догляд, клопіт, попри те, що деякі дії ти вже робиш на автопілоті (погойдуєш возик з продуктами в черзі у супермаркеті, і аж за мить до тебе доходить, що то возик з продуктами, а не візочок з дитиною тощо), попри рутину і побут. Роблячи всі ці повторювані щодня дії, щомиті, щосекунди перебуваючи з дитиною, в дитині, через два роки материнства раптом накриває: “Мама!”, “Хто мама? Я мама?”.

Десь на третій дитині (приблизно на сьомий рік материнства) я перестала дивуватися на оте “мама”. Мама – то й мама. І десь тоді ж почала ідентифікувати себе через материнство. 

Коли мене несподівано запитували: “Хто ти?”, маючи на увазі мою професію чи освіту, я автоматично відповідала: я – мама. Ні, не тому, що засиділася в декреті. Бо мій найдовший декрет із найстаршим сином тривав близько півтора року. З другим – 4 місяці, а з двома наступними дітьми його як такого взагалі не було. Материнство проникло в мене настільки, що “мама” стало моєю чи не єдиною самоідентифікацією. 

Материнство – це як робота з ненормованим графіком, постійно в режимі ургенції, 24/7, без вихідних та перерви на обід. А крім цієї роботи, є ще ж робота. Ви ж розумієте, про що я. І ще клятий побут. Але і робота, і побут змушені підлаштуватися під материнство. 

Тож нічого дивного, що в певний момент з усіх ідентичностей ти зупиняєшся на одній: я – мама. І це зовсім не залежить від кількості дітей. Одна дитина чи вісім. Ця твоя ідентичність випинається настільки сильно, що затьмарює всі інші. Зрештою, це як самозбереження. Треба зупинитися на чомусь одному, бо мультизадачність і універсальність починає розривати тебе на кавалки. 

Попри це, ти можеш робити успішну кар’єру, займатися творчістю чи благодійністю, подорожувати чи навчатися. Але “я – мама” буде настільки сильним і всеохоплюючим, що в певний момент затьмарить все інше. 

Ти будеш вдячна за своє материнство. Будеш щаслива і реалізована в ньому. Будеш радіти і насолоджуватися ним. Тебе будуть за ним упізнавати, шанувати чи цькувати – ти прийматимеш усе спокійно і без зайвих емоцій. Рівно до того часу, коли сама раптом не усвідомиш: а де в цьому всьому я? 

А нема. Загубилася. Розчинилась і зникла. Навіть осаду не залишилось. 

Це не добре і не погано. Бо ти наче ж і є. Але одночасно тебе нема. 

З цього усвідомлення, через звинувачення і самобичування, через відчай та депресію починається пошук себе. Спочатку тієї загубленої і розчиненої. Знайшовши, розумієш, що ота ти себе вже не влаштовуєш. Це якась стороння людина, невідома тобі, якої ти вже не розумієш, не відчуваєш. І треба шукати іншу себе. Ту нову, перероблену, змінену часом, обставинами і… материнством. 

Це складні пошуки. З багатьма проміжними етапами, коли здається – знайшла! А ні. То була не знахідка, а тільки підказка. Знахідка десь попереду. Знати б, скільки ще тих підказок. 

І коли майже не залишилося ані сил, ані терпіння, коли здається, що все марно, коли вже не розумієш і не пам’ятаєш, для чого взагалі затіяла ці пошуки, виявляється, що головну підказку ти отримала вже давно, на самому початку. 

Вона була настільки простою й очевидною, що ти на неї банально не звернула уваги.

Прийняття і любов. Себе і до себе. Все. 

Більше нічого тобі й не треба було. Це ж так елементарно: прийняти і навчитися любити себе такою, як є. Без очікувань. Без порівнянь. Без нескінченних “якби”. 

Через прийняття і любов починають знову сяяти затерті раніше грані і з’являються нові. Стаються дива, у які навіть у найсміливіших мріях не вірилось. А потім сильно попускає. І розумієш – жива. Є! І це – найголовніше. А з самоідентифікаціями розбереться любов…