Він спокійно дивиться перед собою, знічев’я плавно переводить погляд убік, ледь повертає голову і застигає у вишуканій граційній байдужості. Його дуже мало хвилює метушня цього майже двотисячолітнього міста. Він стримано терпить спрямовані у свій бік погляди та камери смартфонів і дозволяє робити з собою селфі на тлі мармурової стіни 15-го століття. З почуттям власної гідності приймає подарунки та захоплені компліменти.
Він – стамбульський кіт.
Він – привілейований самим пророком Магометом – зустрічає гостей на порозі древньої мечеті. Йому не треба прожогом тікати від людей чи собак, ховатися у підвалах або чагарниках, адже для нього тут немає жодних загроз. У нього не пожбурять каменем чи палицею, не штовхнуть ногою і не проженуть з насидженого місця. Він може великодушно дозволити себе погладити, а коли в хорошому гуморі – навіть застрибнути на коліна. Він спокійно спатиме на своїй улюбленій лавочці, байдуже, що поряд присіли збуджені оглядом визначних пам’яток туристи.
Йому не потрібно порпатися у смітнику в пошуках їжі та шукати води у калюжах. Сердечні мешканці міста насипають корм у всіх улюблених котячих місцях, а миски з водою розставлені на кожному кроці. Вигадливі стамбульці навіть встановили котоавтомати, які обмінюють пластикові пляшки на порцію котячого корму. Також є бокси з кормом, куди можна кинути 1 ліру і так погодувати вуличних тварин.
Для стамбульського кота облаштовують хатинки, щоб він міг ховатися від холодного вітру та дощу. Для нього вільний вхід у крамниці та ресторани. Навіть у мечеті!
Його малюють на картинах та виліплюють статуетки, йому поставили два пам’ятники (на одному він разом із собакою), його знають на ім’я та лагідно кличуть “пс-пс”.
Тут вважають, що кіт після смерті потрапляє в рай і може розповісти Богові про доброту людей. Тож годувати-напувати та зігрівати всіх безпритульних котів навколо – гарна альтруїстична розвага стамбульців.
Втім, повагу та любов стамбульський кіт заслужив не лише містичністю свого земного і позаземного образу. Але й за захист портового міста від навали щурів та мишей, а з ними – й епідемій.
Коти у цьому місті вільні і живуть за своїми власними правилами. Вони люб’язно користуються турботою людей, залишаючись вільними і самодостатніми.
Для тварин у місті створили спеціальну швидку допомогу. Це державна служба, яку можна викликати, коли тварина травмована чи занедужала. Котика лікують, а потім повертають на те місце, де знайшли. Так само безкоштовно відбувається стерилізація тварин для контролю приросту. Адже їх у місті кілька сотень тисяч.
Серед них є вільні художники, які живуть самі по собі, ніколи не пристаючи до конкретних людей. А є такі, що обирають собі для проживання певний ресторанчик, крамничку чи мечеть і стають там своїми. Таким котам заводять сторінки в соціальних мережах та дають імена.
Руді, плямисті і чорні, короткошерсті та пухнасті, вгодовані мешканці заможних районів та бойові обивателі нетрів, стамбульські коти – це частина історії. Це навіть окрема історія, що починається з заливистого “мауу”. Вони створюють клани й угрупування, оберігаючи територію від чужинців. Таємно від людей виховують малечу і приводять її до своїх улюблених насиджених місць. Вони живуть самітниками або об’єднуються у невеликі зграйки. Звикають до людей, закохують їх в себе.
Безпритульних собак на вулицях міста значно менше, ніж котів. Але ставлення до них так само привітне. Тварини простерилізовані, мають спеціальні чіпи. Поводяться неагресивно. Зрештою, а чого їм бути агресивними? Ситі, спокійні, ніхто не ганяє, не б’є. Люди ставляться до собак спокійно. Коли по вулиці біжить і гавкає зграя собак, всі лише посміхаються і показують у їхній бік. Адже ситі, стерилізовані і неналякані собаки не нападають на людей! Собак також залюбки годують та гладять. До них спокійно пускають дітей.
Здається, до бездомних тварин тут ставляться значно краще, ніж до безхатьків… Втім, може, то мені так лише здалося.
Бути котом у Стамбулі – це бути щасливим котом.