У селі Красне, що на Прикарпатті, проживає довгожителька Ганна Микитин.

Коли вітаємо своїх рідних чи близьких, то насамперед бажаємо їм міцного здоров’я та довгих років життя. Чи не кожен з нас хоче дожити до старості, але, на жаль, не кожному судилося. Довгожителі кажуть, щоб довго прожити на землі, треба заслужити цю милість в Бога. Мабуть, тому так і є, що довгожителі – люди добрі і привітні.

І що це справді так, можна переконатись, коли спілкуєшся з 106-річною Ганною Микитин.

“У житті було по-різному, – розповідає Ганна Микитин. – Моє життя – мов вишиванка: були і чорні, і червоні нитки. Багато всього пережила за свій вік. Дякую Богові, що дає щоразу новий день. Я можу бачити сонце, чути голос рідних. А що ще треба на схилі віку?”

Народилася Ганна Микитин у буремні роки, в часи голоду та бід. Мати носила Ганну під серцем, коли дізналася, що загинув її чоловік. Ганна Микитин не знала свого батька, бо він не повернувся з австрійської війни. Тоді напівсиротами залишилися четверо дітей. Мати згодом вийшла заміж вдруге, і на світ з’явилося ще троє дітей. Всім доводилося тяжко працювати. Старші діти бавили молодших, у всьому допомагали батькам. Бабуся розповідає, що через свій спокійний характер була улюбленицею серед інших дітей у сім’ї. Каже, що завжди старанно виконувала обов’язки, покладені на неї батьками. Тоді всі діти з їхньої родини пізнали ціну шматочка хліба, бо тяжко працювали і дорослі, і малі.

Коли Ганна подорослішала, то вийшла заміж, народила сина. Прикро бабусі зараз від того, що вона пережила свого сина: 11 років тому він відійшов у вічність. Ганна Миколаївна часто згадує його, він був у неї єдиним синочком. Поховала довгожителька і правнучку Сніжанку.

Бабуся часто сідає біля віконця і споглядає в шибку. Перед її очима ніби проходять десятки років: юність, дівоцтво і зрілі літа. Скільки всього пережито! І в бабусі по щоці котиться сльоза… Незважаючи на такий поважний вік, довгожителька зберегла ясність розуму, мудрість і доброту. Пригадує своїх ровесниць, яких давно вже немає серед живих, і навіть їхні діти, сусідські жінки у поважних літах, уже відходять в інший світ.

“106 років – це не вік, це багатство, – каже староста Красного Іван Синичак, який мешкає неподалік обійстя Микитиних. – Баба Ганна добре почувається. Коли отримує пенсію, то відправляє невістку в магазин за солодощами. Любить довгожителька ними ласувати, на жаль, у дитинстві не мала змоги їх їсти».

Староста села зазначає, що на Різдво вони збирали активних людей – учасників церковного хору, молодь, вчителів та активістів села – і ходили колядувати. Не обминули жодну оселю, до довгожительки також завітали. Бабуся багатьох жінок впізнала і випитувала про їхнє життя, про дітей та онуків.

«Пишаємося Ганною Микитин, – каже староста, – бо вона найстарша жителька на Рожнятівщині. Поважні роки у неї, восени їй виповниться 107. Дай їй, Боже, дожити до цього віку, а ми громадою обов’язково прийдемо привітати іменинницю”.

 Мар’яна ЛОКАТИР